Журнал

ТАЛАНТ СПЕЦПРИЗНАЧЕНЦЯ

ТАЛАНТ СПЕЦПРИЗНАЧЕНЦЯ

За всю історію існування Севастопольського порту, напевне, не було такого випадку, щоб корабель, який  повертався з далекого походу, не зустрічали рідні й близькі. Та вперше причал був безлюдним, а команда ракетного крейсера Чорноморського флоту РФ «Москва», немов щури, збігала на берег подалі від корабля. Вони вже не одну добу перебували у шаленому напруженні. Звістку, що їх атакуватимуть, отримали ще в Середземному морі. Тому, порушуючи всі правила перетину проток Босфор і Дарданелли, без належного супроводу на всіх парах мчали в акваторію Чорного моря. А там поспішали у порт під конвоєм російських тральщиків

На цьому історія не завершилася. Два дні в’їзд та виїзд із Кримського півострова був закритий. Місцеві прикордонники пояснювали це тим, що полетіла система моніторингу. А феесбешники тим часом нишпорили в Севастополі, шукали групу захоплення. Нічого не знайшли, проте градус напруги ще довго не знижувався.
Такий «невеличкий» резонанс викликало у окупантів те, що очаківські «морські котики» провели навчання, імітуючи напад на ідентичний ракетний крейсер «Україна». Три дні в порту Миколаєва, а потім у відкритому морі специ відпрацьовували сценарій знищення цього корабля, коли він, не забезпечений охороною, перебуває у так званій мертвій зоні. На пришвартованому судні вони досконало вивчили слабкі місця і на третій день на катерах зі зброєю відчалили для проведення остаточних маневрів – знищення умовної цілі.
Ці та інші тренування, розраховані на можливі реальні дії з боку російських військ, тримали ворога в неабиякій напрузі. Ігор Вечірко постійно розробляв подіб-ні сценарії для своїх підлеглих. Досвідчений бойовий офіцер-спецпризначенець, за плечима якого війна в Іраку та найзапекліші бої на Донбасі, чітко знав, що повинні вміти виконувати спецпідрозділи, щоб давати реальну відсіч противнику. Він ніколи не робив попуску ні собі, ні підлеглим. І дотримувався відомого принципу: «Важко в навчанні – легко в бою».
Ще як заступник командира 8-го полку спецпризначення він почав змінювати підходи до бойової підготовки. Взявши за основу іноземний досвід, удосконалював стрільбище, орієнтуючись на те, що спецпризначенці в будь-якій ситуації діють миттєво, а головне – мають бути психологічно готові до реалій війни.
Наприклад, під час масованого вогню снайпер повинен вгледіти серед диму та гару маленьке фото – мішень, що може з’явитися лише на кілька секунд, а в тилу противника злитися з місцевістю і за всяку ціну виконати завдання. Тому спецпризначенці, як ніхто інший мають покладатися лише на власні силу і розум. А підготувати справжнього спеца здатні тільки ті, хто знає реальну ціну цій професії.
– Треба людей підготувати до того, що вони бачитимуть найстрашніше. Була ситуація, коли в Іраку загинув мій боєць – струмінь з гранатомета влучив у серце. А мої підлеглі стоять і плачуть. Я з ними переговорив буквально кілька секунд – і вони почали приходити до тями. В зоні АТО ще важче. Приміром, потрібно підготувати морально й фізично диверсійно-розвідувальну групу так, щоб бійці могли пролежати під землею в обмеженому просторі майже без повітря кілька діб. Це відбувалося тоді, коли наші війська відступали, а противник наступав на ту територію. Ось у такий спосіб, непомітно, наші розвідники опинялися в тилу ворога. А далі – справа техніки, – поділився досвідом полковник Ігор Вечірко.
Бувалий офіцер знав, що від того, як він навчатиме бійців, залежить і те, наскільки більше в них буде шансів вижити в екстремальних умовах. А сам себе запрограмував не боятися смерті, щоб не розгубитися в потрібну мить. Та він і не міг інакше, адже на нього рівнялися і покладалися. У зоні АТО бійці знали: якщо командир поруч, все буде добре. І він не підводив.
Одного разу під луганським аеропортом завданням групи 8-го полку спецпризначення було встановити неподалік ворожих позицій датчики від розвідувально-сигналізаційної апаратури «Реалія-У», щоб засікти переміщення ворога вночі. З самого ранку офіцер взяв бійців і вийшов у заданому напрямку. Довелося трохи петляти, щоб не наражатися на небезпеку. Коли рухаючись в головному дозорі дісталися яру, повністю зарослого колючим чагарником, командир вирішив піднятися і пройти кілька метрів, щоб зрозуміти, куди рухатися далі. Підлеглі залишалися лежати.
Аж раптом боєць, який здійснював спостереження  за допомогою радіолокаційної станції «Борсук», вигукнув: «За 50 метрів бачу людей зі зброєю!» Ігор Вечірко добре розумів, що може загинути, якщо ворог його побачив. «Та нехай так, ніж загине вся група», – промайнуло в голові офіцера. Ті секунди, коли він стояв на видноті, напружене тіло ледве слухалося інтуїції, яка підказувала: треба йти вперед, ніби нічого не трапилося.
«Хлопці не вставайте, тихенько відповзайте назад», – намагаючись не ворушити губами та не повертаючи голови, прошепотів командир спецпризначенців. Зробивши крок уперед, додав: «Покличте сюди бійця з «Борсуком», хай повзе вперед і знову перевірить». Потрібно було остаточно засвідчитись, чи є попереду засідка терористів. Чи то була помилка, чи то ворожий корегувальник та його напарники вже встигли покинути свою позицію, та це було на руку полковнику Ігореві Вечірку.
– Ну що там бачиш? – продовжив він.
– Товаришу командир, чисто, – з радістю в голосі відрапортував боєць, який за допомогою РЛС не засік попереду жодної людини. Група пройшла та встановила у визначеному місці датчики. Як тільки все було готово, почали пробиратися крізь соняшникове поле, яке змінилося кукурудзяним. Ці деталі офіцер добре запам’ятав, коли разом з підлеглими ішов до машин. Якби їх виявили – звідти б ніколи не вибралися. Досвідчений командир дав наказ тікати іншою дорогою. І це спрацювало. Адже навздогін долітали звуки вибухів мін на тому шляху, яким діставалися сюди.
Подібних виходів лише за місяць було стільки, що в пам’яті спецпризначенців вони перемішалися, проте нервова напруга повністю перекривала втому. Здавалося, специ могли працювати так, як багатьом було не під силу. Єдина умова, яку ставив полковник Вечірко вищому керівництву: якщо будуть поранені – забезпечити евакуацію.
– Робив все так, щоб це не був квиток в один кінець, – говорить офіцер.
2014 року він, як заступник командира 8-го полку спецпризначення взяв на себе командування підлеглими в бойових операціях на Донбасі. Вони перші зайшли в окупований Слов’янськ, в їхньому активі зачистка цього міста від терористів, а далі – визволення Краматорська, численні походи в тил противника, прокладена «дорога життя» до оточеного бойовиками луганського аеропорту.
До летовища пробивалися армійські підрозділи та добровольчий батальйон «Айдар».  Рота 8-го полку під командуванням капітана Олександра Петраківського потрапила в засідку. Під час операції на прорив рота пішла об’їзною дорогою, а назад вийти не змогла.  Майже вся група зазнала тяжких поранень. Тоді полковник Вечірко отримав наказ: витягнути підлеглих.
– Швидко почав з’ясовувати, як краще до них дістатися. Противник відрізав майже всі шляхи підходу. Залишався один: під’їхати з другого боку об’їзної дороги. Так і зробили. Коли прибули у визначене місце, обстріл припинився. Це дало нам змогу перенести поранених у машину. Зазнали поранень практично всі. Вони лежали в лісосмузі, нас прикривали лише кілька дерев, – з хвилюванням у голосі згадує Ігор Вечірко.
Картина, яку він бачив, була жахливою. Тяжкопоранені бійці перебували на межі життя та смерті. Потрібно було діяти швидко. Коли носили хлопців у БТР та ЗІЛ, Ігор підбіг до пораненого прапорщика, якому роздробило ногу. На запитання, де «200-й», той зміг лише вимовити: «В машині». «Урал» спецпризначенців вже охопило полум’я, горіли колеса, і будь-якої миті міг статися вибух.
– Я заскочив в охоплену вогнем машину, за мною підбіг контрактник. Ми винесли звідти загиблого бійця і повикидали боєприпаси. Все перетягнути за один раз було неможливо. Ми кілька разів пересікали вигоріле пшеничне поле і не помічали обстрілів, – каже Ігор.
«Товаришу полковник, а що це за звуки?», – здивовано запитав контрактник. Ігор прислухався і вигукнув: «По нас стріляють ВОГами»! Гранати лягали поруч, але нікого не зачіпали, бо військові постійно пересувалися полем, тож поцілити в них було важко. Відступали, відстрілюючись, крізь лісосмугу. Дорогою назад влаштували невеличкий перепочинок. Молодий медик зняв бронежилет, а його груди були повністю у крові.
– Синку, що це в тебе? – запитав його командир.
Той перевів здивований погляд униз і не відразу зрозумів, що це його кров. Адреналіну в крові було стільки, що боєць не відчував болю від численних ран, які залишила куля. Вона двічі входила і виходила з тіла, прошиваючи його, мов тканину.
Ігор каже, що в бою треба бути готовим до всього, адже такі ситуації не поодинокі. Потрібно покладатися виключно на себе й не чекати сторонньої підтримки.
Це особливо стосується спецпризначенців. Вони завжди йшли в лещата ворога, і лише холоднокровність рятувала від смерті. Так було й  під час  прокладання «дороги життя» до луганського аеропорту. Війна не давала перепочинку.
Наступне завдання – не менш небезпечне за попереднє: поставити датчики майже впритул до ворожих позицій під Новосвітлівкою. Так звані маячки потрібно було закопати в землю на відстані не більше 100 метрів один від одного, щоб чути те, що відбувається на окупованій території. За  допомогою цих сейсмодатчиків українські військові у себе на позиціях чули не лише розмови сепаратистів на блокпостах, а й знали про пересування всієї їхньої техніки. Адже можна було розпізнати не тільки вид транспорту чи бойових машин, а й їхню кількість і швидкість пересування.
– Керував обороною аеропорту полковник Андрій Ковальчук, а хмельницькі спецпризначенці були в нього в підпорядкуванні. Я зі своєю групою вночі виходив у розвідку впритул до ворожих позицій. Ми засікали координати місць, де розгорталась їхня артилерія, і відразу скидав ці дані на мобільний полковнику Ковальчуку. Паралельно він отримував і координати цілей, які надходили з датчиків. Вже потім він мені казав, що завдяки цим даним «два тижні бив сепаратистів». А вони не могли зрозуміти, як українці вираховують навіть неможливе: тільки встановили свою артилерію на позиції, не встигши засвітитись, як відразу її накривала наша артилерія, – ділиться спогадами про одну із вдалих операцій на Донбасі Ігор Вечірко.
Два перші роки війни позначилися в житті заступника командира 8-го полку спецпризначення двома ротаціями в зону АТО. Ігор думав, що для нього війна на цьому вже завершиться, та доля розпорядилася по-своєму. Після загибелі командира 73-го морського центру спеціальних операцій йому довірили очолити «морських котиків» у Очакові.
Прибувши на нове місце служби, відразу виявив слабкі місця «морських котиків», які робили акцент на водолазній підготовці, залишаючи поза увагою інші, не менш важливі напрямки. За рік керівництва Ігор Вечірко зробив навіть із мобілізованих достатньо підготовлених спеців. І все завдяки тому, що вишкіл переніс у реальну площину. Із військовими працювали тренери, яких командир звідусіль запрошував. Просив, щоб хоча б по два-три тижні проводили майстер-класи для підлеглих. І ті не відмовляли. Одного разу познайомився із викладачем тактики ведення бою в місті. Він та інструктор спецпідрозділу Служби безпеки України «Альфа» підтягнули бойову підготовку до належного рівня.
А на запитання, чи обрав би він інший життєвий шлях, якщо б міг повернутися в минуле, полковник Вечірко відразу відсікає: «Тільки армія, тільки спецпризначення. Це мій єдиний шлях».  Він дістає із армійської сумки нагородну зброю,  рукоятка якої з обох боків прикрашена гравіруванням морського коника (символ 73-го морського центру спеціальних операцій) та вовка (символ військових спец-призначенців), і каже, що для нього це найцінніша нагорода, адже отримав її в перші місяці запеклих боїв за український Донбас.

            Галина ЖОЛТІКОВА

Сохранить

Сохранить

Сохранить

Сохранить

Powered by Ajaxy