Журнал

ТРУПИ СТАЛІНСЬКОЇ ПЕРЕМОГИ

ТРУПИ СТАЛІНСЬКОЇ ПЕРЕМОГИ

22 червня – День скорботи і вшанування полеглих у роки Другої світової війни. Сьогодні можна навести чимало прикладів, які свідчать: вище керівництво Радянського Союзу, Червоної армії не було готове до відбиття гітлерівської агресії.
А коли вона сталася, то радянські «генерали-стратеги» на чолі із верховним головнокомандувачем Сталіним припустилися багатьох помилок, які призвели до величезних втрат

Про ці трагедії відомо здебільшого історикам-дослідникам утаємничених сторінок Другої світової. Офіційна ж інформація і досі зберігається за сімома печатками у Москві. Чому її не розсекречують? Невже це загрожує національній безпеці Російської Федерації? Напевно, у Кремлі вважають, що так. Адже оприлюднення всієї правди про ті події розвінчає міфи про «здібного менеджера-управлінця Сталіна», як його сьогодні називають у Росії. Зокрема спростує і твердження про «вирішальну роль радянського керівництва у перемозі над фашизмом».
Для Трохима Калинчука війна почалася на світанку 22 червня 1941 року, коли на позиції його полку впали перші артилерійські снаряди.
– Коли вибухи стихли, я перехрестився, так до кінця і не зрозумівши, що ж сталося, – згадував Трохим Кіндратович. – Та коли   посунули німецькі танки, поливаючи нас кулеметним вогнем, зрозумів: почалася війна…
Для мільйонів людей вона теж  стала несподіванкою. Адже у передвоєнні роки СРСР тісно співпрацював з гітлерівським режимом у різних сферах, особливо в оборонній, допомагаючи йому в налагодженні випуску багатьох зразків зброї. Навіть на світанку 22 червня, коли  літаки Люфтвафе бомбардували Київ, Мінськ, з Бреста до Німеччини відправився черговий ешелон з українським зерном…
Коли ж на вулицях наших  міст і сіл з’явилися німецькі танки і солдати вермахту, люди не могли повірити своїм очам. Адже їх переконували, що Червона армія  воюватиме лише на чужих територіях і малою кров’ю…
76 років минуло, як чобіт німецького солдата ступив на украї-нську землю.   Але більшість пересічних громадян і досі не знають усієї правди про  найбільш трагічні події 1941-1945 років, які відбувалися на теренах України. Наприклад, про так звану Уманську яму – концтабір, де просто неба зимували понад 100 тисяч полонених бійців і командирів Червоної армії.  Чи багатьом відомо про гіркі наслідки Керченсько-Феодосійської операції, коли нацисти вщент розбили кілька армій, майже 180 тисяч воїнів з яких потрапили в полон?
А що нам відомо про знищення влітку 1941-го Дніпрогесу? Тоді під греблю заклали 20 тонн вибухівки, спеціально доставленої з Москви. Наказ на підрив цього об’єкта віддав особисто Сталін, вважаючи, що  «хвиля знесе в Чорне море тисячі німецьких солдатів, пригальмувавши захоплення Запоріжжя». І хвиля заввишки у 30 метрів дійсно спричинила загибель тисяч людей. Але не гітлерівців, які на той час і не планували захопити місто, вступивши до нього лише в жовтні, а українських селян – мешканців прибережних сіл, солдатів і офіцерів Червоної армії, що відступала, які опинилися в зоні підтоплення. А все тому, що «доблесне» командування не попередило їх про запланований вибух під греблею!..
Під час окупації України гітлерівці створили для військовополонених сотні концтаборів. Хорольська яма, де загинуло понад 90 тисяч бійців і командирів Червоної армії, один із них.
У вересні 1941 року  неподалік міста Лохвиці, що на Полтавщині, гітлерівці оточили шість армій Південно-Західного фронту. Вирватися з нього пощастило небагатьом: абсолютна більшість потрапила у полон…
Зважаючи на чисельність полонених, в гітлерівців виникла проблема з їхнім утриманням. Для того, щоб підшукати місце для майбутнього концтабору, залучили навіть авіацію! Провівши аеророзвідку, льотчики  виявили неподалік міста Хорола величезний кар’єр, з якого місцевий цегляний завод брав для промислових потреб напередодні війни воду. Тож вирішили пристосувати його під концтабір, куди зігнали десятки тисяч червоноармійців.
Умови перебування там були жахливі. Вперше широкому загалу про них розповів український письменник Дмитро Бедзик, який сам там побував у роки війни. Ще 1944-го, відразу після визволення, він писав:
«Щоб не киснути в калюжах, кожен намагався знайти сухий горбик днища. Вночі пробували лягати, тулилися один до одного, але вогка холодна земля відбирала в людей рештки тепла. Тіло промерзало наскрізь, і лише під ранок люди падали безсилі й засинали тяжким вічним сном. Щодня вивозили із табору десятки трупів полонених за місто і скидали в протитанкові рови, засипаючи їх снігом».
До речі, спочатку концтабір планували як транзитний чи пересильний, але з часом він став концентраційним. В’язнів там не лише піддавали катуванням, цькували вівчарками, топтали копитами коней, а й використовували як матеріал для медичних експериментів. Люди масово гинули від спраги, холоду і хвороб.
Спершу баланду, зварену із неочищеної картоплі чи картопляного лушпиння, буряків, проса, різних рослинних відходів, видавали двічі на добу, а потім – один раз у 3-4 дні. Хліба майже не давали, лише іноді хлібину на кілька сотень людей. Більшість військовополонених посуду не мали, тому «пайок» одержували в пілотки, поли шинелі чи гімнастерки, а то й просто в пригорщі. Іноді наглядачі кидали в натовп в’язнів мерзлі буряки чи картоплю.
Згідно з німецькими документами, лише з  вересня 1941-го по травень 1942-го тут померли через голод і холод, хвороби близько 38 тисяч військовополонених.
Табір пильно охороняли, вночі він освітлювався.  Якщо хтось намагався підійти до дротяної загорожі або в кар’єрі виникав найменший шум – нацисти відкривали вогонь. Убитих і померлих складали докупи, а потім вивозили. Вранці комендант табору в’їжджав у яму і толочив людей копитами свого коня.
Усіх, хто опинився на окупованих територіях, Сталін оголосив зрадниками. Коли ж Червона армія почала визволяти Україну, практично при кожній частині були військово-польові комісаріати. Основним їхнім завданням була мобілізація громадян, які проживали на окупованих територіях, до армії. І це цілком зрозуміло: вона, знекровлена у боях, конче потребувала поповнення. Але…
Ось як згадує ті події Опанас Охріменко, житель Вінниччини:
– Наше село визволили у 1944-му. Усім чоловікам і юнакам віком до 16 років наказали зібратися біля колишньої сільради. Того ж дня усі ми стали «особовим складом полку», який зупинився у селі на кількаденний перепочинок. Побачивши, що ми навіть зброю не вміємо правильно тримати в руках, офіцер СМЕРШу, який «опікувався» нами, сказав:
– Німцям служити ви швидко навчилися, шкурники. Тож і воювати навчитесь…
От ми і вчились: у першому ж бою з 27 призваних односельчан полягло 19. Нам залишалося сподіватися на Бога, і тому перед кожним боєм усі молились. А я ще потайки носив у нагрудній кишені іконку Божої Матері…
Схожі спогади до недавнього часу можна було почути майже в кожному українському селі. Та сьогодні вже надто мало залишилось ветеранів, яких мобілізовували після визволення їхніх населених пунктів і відразу кидали в бій. Скільки з них повернулося до рідних домівок?
У листопаді 1943 року кінорежисер Олександр Довженко занотував у своєму щоденнику:
«В боях загибає множество мобілізованих на Україні громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих».
Протягом десятиліть під час відзначення перемоги й визволення України від гітлерівців про таких «штрафників», абсолютна більшість з яких полягли в перших боях, навіть не згадували. Гірка правда про ті події його вождям не була потрібна. Їм зручніше було проводити помпезні військові паради, славити маршалів тієї війни. Олександр Довженко досить влучно описав святкування ювілеїв, пов’язаних із тією страшною війною:
«Огні горять. Музика грає. Майорять кров’ю стяги Перемоги. Скрегочуть танки, виють радіо-поети панегірики маршалам, коням, залізу і знакам нагрудним великих подій. Салюти. Горді плани. Міжнародний вплив. Свято Перемоги. А на полі, запрягшись у плуг, напруживши м’язи і голови зігнувши від потуги, орали вдови й корови і тихо плакали, вмиваючи слізьми свої права і обов’язки. О світе лихий! Що тобі до них? І будь проклят всяк, хто п’є, жере й сміється, пишучи сьогодні про добробут. І будь проклята пафосна лож в устах його».
Знадобилося сім десятиліть, щоб ми, українці, відмовилися від таких «святкувань». 22 червня ми вшановуємо жертв тієї, найкривавішої в історії людства, війни. І робимо це без зайвого галасу та переможних промов, по-християнськи, по-людськи…

                          Сергій ЗЯТЬЄВ

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту