Журнал

Ціною найбільших втрат

Ціною найбільших втрат

У вбивчому вирі Другої світової Україна спливала кров’ю, ставши заручницею тоталітарного радянського режиму, який тієї крові конче потребував. Здоровий глузд підказував, що поразку і перемогу об’єднати неможливо.  За іронією долі українці здобували перемогу для держави, яка завжди  була лютим ворогом української незалежності

«Тяжко було залишати Україну…»

У серпні 1939 року під час зустрічі з Верховним комісаром Ліги Націй Карлом Буркхардтом канц­лер Німеччини Адольф Гітлер сказав:

«Все, що я роблю, спрямовано супроти Радянського Союзу. А ще мені потрібна Україна, щоб ніхто знову, як під час останньої війни (Першої світової – С. З.), не голодував».

Але у Кремлі цих слів «не почули», продовжуючи тісно співпрацювати з нацистами. Особливо у військовій сфері: саме Радянський Союз допоміг Гітлеру створити одну із найсильніших армій світу – вермахт, який червневого ранку 1941-го вдерся на нашу землю. А Червона армія виявилася не готовою до війни і тому відступала. Лише завдяки мужності, відчайдушності радянських солдатів – погано озброєних і обмундированих, які ціною власних життів стримували ворога, той не дійшов до Москви ще влітку.

– Наш полк відступав, залишаючи на поталу німцям міста і села, – згадував колишній фронтовик Анатолій Олійник. – У моєму підрозділі було дуже багато українців, особливо з Поділля. В очах людей, які нас проводжали, читався німий докір, мовляв, на кого ж ви нас залишаєте, синочки.

А ось що писав у своїх щоденниках про ті трагічні дні Олександр Довженко:

«Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Плакала Україна… Дівчата — краса землі нашої. З невимовним сумом дивились вони нам услід. Білі обличчя їхні і білі губи сухі, як у ангелів-архистратигів. Завмирали серця дівочі у німій тузі, і світ плив у їх очах від передчуття наруги, ґвалтувань… ворогів».

В Україні гітлерівці «застрягли»

Восени 1941 року гітлерівські полчища стояли під Москвою. І хто знає, що було б з нею, коли б влітку їхнє просування на схід не затримали в Україні. Чого варта лише Київська оборонна операція, якій, за трагічними наслідками, немає, мабуть, аналога в історії воєн. Адже тоді у так званому котлі загинули сотні тисяч бійців, а понад 600 тисяч потрапили в полон. Битва стала символом мужності радянських солдатів і їхніх командирів, які змогли стримати переважаючого у живій силі, техніці ворога, змусивши, як писав потім начальник Генерального штабу німецьких сухопутних військ Гальдер, переглянути плани блискавичної війни.

До лав Червоної армії були мобілізовані мільйони українців. Наші діди і прадіди захищали Москву, Ленінград, Сталінград, а коли почалися наступальні дії, визволяли тисячі російських і білоруських міст і сіл.

Визволяючи українську землю від фашистів, загинули мільйони радянських бійців, значну частину яких становили українці. Річ у тім, що до кордонів з Україною Червона армія підійшла знесилена і знекровлена боями. Їй потрібне було поповнення. Ним стали якраз наші батьки й діди.

У битві за Дніпро – більш відомій як Корсунь-Шевченківська операція – брали участь майже 4 мільйони осіб. З обох сторін. Радянське командування за наказом Сталіна прагнуло визволити Київ до 7 листопада – до 26-ї річниці жовтневого заколоту. Тому людських життів не шкодувало. Мине 70 років, і російські історики головною причиною великих втрат називатимуть «відсутність в українців патріотичних почуттів, вони не хотіли воювати за свою землю, через що й гинули». Не бачу сенсу моралізувати з приводу цих цинічних тверджень, а просто процитую Віктора Астаф’єва:

«Я намагався написати роман про Дніпровський плацдарм – не можу: страшно, навіть зараз страшно, і серце зупиняється, й головний біль мучить. Може, я не володію тією мужністю, яка необхідна, щоб писати про все, як інші загартовані, непохитні воїни».

Згодом Віктор Петрович все ж написав роман «Прокляті і вбиті», де правдиво зобразив ті події, учасником яких був, за що, до речі, в Росії був підданий нещадній критиці ще задовго до подій на Донбасі.

Остання крапка у Другій світовій війні поставлена, як відомо, 2 вересня 1945 року, коли на борту «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії. Від імені радянського Верховного Головнокомандування свій підпис під цим документом поставив наш земляк генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Історію Другої світової не переписати

У роки Другої світової війни населення планети Земля зменшилося майже на 60 мільйонів осіб. Та чи не найбільше втратила у тій страшній бійні Україна. Адже війна прокотилася її теренами двічі. При цьому втрати серед цивільного населення були значно більшими, ніж на фронтах. І цьому є пояснення: тривалий час Україна перебувала у фашистському ярмі. Встановлюючи так званий новий порядок, гітлерівці спалили понад 250 сіл разом з жителями, у 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення загинуло 5,5 мільйона людей. Близько 2,5 мільйона не повернулися з фронту. Фашисти вивезли більш як 2,6 мільйона українців на примусові роботи до Німеччини. Якщо говорити про втрати у тій війні СРСР загалом, то втрати саме українського народу становили понад 40 відсотків.

Лише у перші місяці вій­ни Україна, як свідчать архіви Міністерства оборони СРСР, направила до діючої армії 3 184 726 осіб! Окремі військові з’єднання і частини фомувалися переважно з місцевого населення. Наприклад, саме українці, за архівними даними, становили основу десятків полків і бригад Південно-Західного фронту. Загалом майже 50% особового складу частин Червоної армії, які захищали українську землю в 1941-му, становили українці.

Дослідник історії Другої світової війни О. Артем’єв стверджує, що «на початок 1943 року українці були другою за чисельністю після росіян національною групою в радянських військах». І це в той час, коли територія України була повністю окупована ворогом…

З початку визволення України від німецьких загарбників населення України знову стало джерелом поповнення Червоної армії. Жителів України мобілізовували до складу всіх чотирьох Українських фронтів. Як зазначають дослідники, впродовж 1943-1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 наших мільйонів земляків.

За мужність і героїзм, проявлені на фронтах Другої світової вій­ни, понад 2,5 мільйона жителів України були нагороджені орденами і медалями СРСР, а більш як 2 тисячі удостоєні звання Героя Радянського Союзу, зокрема 32 – двічі і один – тричі.

 

Сергій Зятьєв

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту