Герої АТО

«Твій вихід, сапере!»

«Твій вихід, сапере!»

Підібравшись ближче до мосту, розвідники запідозрили якийсь підступ: біля дороги серед згорілої техніки на виду лежав труп знищеного противника. Командир нахмурив брови і з докором промовив: «Що ж ви, бісові діти, не забрали свого?!» Піднявши руку, він жестом дав команду всім зупинитися. Бойовий досвід підказував: на відміну від наших, які будь-якою ціною намагаються забрати загиблих побратимів з поля бою, російські окупанти часто-густо влаштовують із тіл своїх поплічників підступні мінні пастки. Тож, можливо, і на тілі цього загиблого схована вибухівка. Або труп потрібен, щоб відволікти увагу, а поряд встановлений інший пристрій – значно потужніший. Командир розумів: слово – за сапером. Обводячи хлопців поглядом, він зупинився на одному з них: «Твій вихід, сапере!»

Молодий боєць наче чекав цієї команди. Та як справжній сапер вирішив для початку розрядити напружену обстановку. Хлопець вийшов уперед і, примружившись, хитро запитав: «А як щодо еліти війська? Ну там блакитна кров, біла кістка?» Суворі обличчя десантників осяяли усмішки. Оцінив гумор і командир.

– Зараз головну арію в нашому оркестрі виконуєш ти. Тож давай, хлопче, дуй! – промовив він, по-батьківськи тепло поплескавши парубка по плечу.

Той умить посерйознішав, розправив спину і наче виріс на голову.

– Якщо так, то тиша в залі! – поважно виголосив жартівник.

Піднявши свої обладунки, сапер пішов уперед обстежувати місцину. Віддаляючись від побратимів, він наближався до небезпеки. Оглянувши територію сантиметр за сантиметром, хлопець підійшов до тіла загиблого бойовика. За зовнішніми ознаками було видно, що воно пролежало під спекотним сонцем два-три дні, тож жахливо смерділо. Опустившись на коліна, боєць почав обережно обстежувати труп. Дихати було важко, зрадливий піт струмочками стікав із чола, заливаючи очі, серце калатало, немов у грудях йому було тісно. Та рухи сапера були чіткі й обережні. Він не мав права на помилку! Під трупом дійсно виявилася граната. Зробивши декілька професійних рухів, він знешкодив її. Бійці зітхнули з полегшенням і вже хотіли йти до сапера, як той, повернувшись обличчям до них, раптом прокричав: «Мені б медсестру!»

– Невже поранило? – стурбовані побратими миттю кинулися до хлопця.

– Та ні! – посміхнувся відчайдух. – Які ж ви недалекі! Невже не бачили у фільмах, як під час операції медсестра витирає піт з обличчя хірурга?

– От дурень! – сміючись, почали обнімати його побратими. А командир, зітхнувши, промовив: «Були в мене десантники-ши­бай­голови, але такого ще не було!»

Шлях був вільний, і загін рушив далі…

 

Своя бойова історія є й у командира інженерно-саперного взводу прапорщика Вячеслава Кубрака, котрий неодноразово чув «Твій вихід, сапере!». На його особистому рахунку не одна сотня бойових розмінувань. Серед військовослужбовців 36-ї окремої бригади морської піхоти він – людина відома.

 

Шлях воїна

Аби стати професійним сапером, Вячеславу Кубраку довелося пройти довгий і тернистий шлях воїна, із честю відповідаючи на виклики долі…

Балкани. У складі українського миротворчого контингенту Вячеслав потрапляє до Косова, де мало не щодня спалахують конфлікти між сербським та албанським населенням – православними та мусульманами. Виконуючи почесну місію, наші миротворці не лише вгамовують розлючені натовпи людей, які з вилами та сокирами в руках влаштовують сутички між собою, а й охороняють об’єкти, патрулюють на блокпостах, розміновують дороги, допомагають місцевим. Українці швидко заживають слави щирих друзів, а серед закордонних колег – ще й майстрів на всі руки. За «дякую» і на «раз-два» вони допомагають іноземцям полагодити розетку, провести в намет світло, відремонтувати техніку. Та справжній тест на дружбу був у них попереду…

Це сталося раптово. Водій авто, в якому перебували польські миротворці, не впорався з керуванням, тож машина з’їхала з дороги та провалилася у гірську прірву. На щастя, її затримали дерева на крутому схилі, між якими вона застрягла. Усі розуміли, що таке становище ненадійне, а ризик цілком реальний. А якщо не витримають дерева, почнеться сильний вітер або в когось із пасажирів здадуть нерви? Люди боялися поворухнутися, і навіть дихати! Відлік пішов на хвилини.

Польські офіцери, які прибігли на місце падіння, голосно взивали до Всевишнього: «Боже, спаси самохід і жовнірів!» Та цю почесну місію, вочевидь, Бог доручив українцям. За кермом тягача на базі «Уралу» був Вячеслав Кубрак. Поляки, зустрівши їх, хутко підвели до прірви.

– Тутай! – занепокоєно вказали вниз, де між життям і смертю зависли їхні побратими.

– Матка Боска! – від побаченого вигукнув один з українців. Щиросердний, він так перейнявся чужою бідою, що навіть заговорив рідною для поляків мовою, неначе цим хотів сказати: «Не хвилюйтеся – ви не одні, ми з вами!»

Часу на зволікання не залишалося. Хлопці миттєво розпочали рятувальну операцію. У хід пішли троси та мотузки, а ще вправні дії та неймовірне бажання врятувати людей, які вже прощалися із життям.

– Проше бардзо, острожнє! Бліжей! Віжей! – чулося звідусіль.

І ось нарешті постраждалі відчули під ногами землю. Їхні очі світилися від щастя. Широкі усмішки прикрашали втомлені обличчя. А польський генерал, потискаючи руки українським рятівникам, не втомлювався повторювати: «Дзєн­кує бардзо!»

Винуватець пригоди – водій-поляк, трохи оговтавшись, підійшов до Вячеслава.

– Муй самохуд зостал ушкодзони, – поділився він прикрістю з українським колегою. На що той, посміхнувшись, відповів: «Головне, що ти, брате, без цього «ушкодзони». Поляк подивився на українця з вдячністю і щиро потиснув йому руку: «Дзєнкує!»

Українці, зібравши спорядження, з почуттям виконаного обов’язку вирушили на місце своєї дислокації.

Україна. Харківщина. Вячеслав Кубрак у складі інженерно-са­перного загону 17-ї окремої танкової бригади ліквідовує наслідки техногенної катастрофи в Лозовій. Пожежею тоді було охоплено майже 400 гектарів арсеналу, де на зберіганні – понад 90 тисяч тонн боєприпасів!

Загалом підрозділ, в якому служив Кубрак, розміновував прилеглі території з 2009-го по 2012-й. За той період військові інженери очистили від смертоносного металу десятки навколишніх сіл і містечок.

– Працювали пліч-о-пліч з підрозділами рятувальників, – згадує ті нелегкі часи Вячеслав. – Усіляко допомагали місцевому населенню, адже чимало людей залишилися без даху над головою. Ніколи не забуду чоловіка, який стояв, знедолений, біля свого згорілого будинку в легкій майці, старих спортивних штанях і літніх сандалях.

Пропустивши людський біль крізь себе, Кубрак дає собі слово: допоки вистачить сил допомагати людям і рідній країні. І це був зовсім не ура-патріотизм, адже своїми буденними справами Вячеслав відтворює мирне життя: разом з побратимами очищають залізничні колії, приводять до ладу двори, відбудовують оселі. Справжньою радістю для військових стало те, що люди почали повертатися до своїх осель, коли на цій території знову завирувало життя. Про те, яке крихке людське життя, Вячеслав згадає незабаром…

Як людина віруюча, він ніколи не довіряв забобонам. Проте один випадок дещо змінив його погляди. Сталося це у п’ятницю 13-го.

З перевіркою до Лозової приїхав представник Генерального штабу. Поважний гість захотів на власні очі побачити чим займаються сапери. На карті тицьнув пальцем у ділянку, на яку волів поїхати. Дві години комбат умовляв «інспектора» змінити маршрут, пропонуючи більш безпечне місце. Однак той уперто наполягав на своєму. Та великі зірочки роблять великі справи. «Генштабівця» на об’єкт повіз Вячеслав Кубрак на гусеничній техніці ІМР-2. При проїзді через небезпечну ділянку під машиною вибухнула міна 82-го калібру. У результаті Кубрак отримав контузію, а полковник довго не міг оговтатися. Проте весь екіпаж залишився живим!

Україна. Крим. На півострів Вячеслав потрапляє через велике кохання. Зустрівши ще в Лозовій красуню Ірину, яка на той час була капітаном і служила офіцером-вихователем в одній з військових частин, він зрозумів, що закохався по самі вуха. Варто їй було з’явитися в полі його зору, як серце воїна починало калатати. Дівчина також накинула оком на шляхетного, стрункого та бравого хлопчину. Між ними спалахнуло почуття, про яке говорять: велике і на все життя.

Коли Іра перебралася до нового місця служби у Крим, Вячеслав послідував туди ж. Він вступає до лав 36-ї бригади військ берегової оборони. Місце дислокації – селище Перевальне.

Досвід бійця відразу помічають командири та товариші по службі. Вячеслав двічі бере участь у масштабних військових навчаннях «Сі Бриз». Тоді воїни з Перевального зарекомендували себе з найкращої сторони. Про них заговорили, як про справжніх професіоналів.

Відкриті до дружби українці щиро товаришують із військово­службовцями Чорноморського  фло­ту Російської Федерації. Прово­дять спільні тренування, обмінюються досвідом, спільно відзначають свята. Тоді українці ще навіть не здогадувалися про справжню ціну такої дружби, не знали вони, що початок 2014 року стане тим лакмусовим папірцем, який проявить, хто є ким насправді.

Сталося це, як у страшному сні. Колишні «друзі» вмить перетворилися на окупантів. Підбурюючи місцевий люд, вони блокують українську військову частину.

Лунають церковні дзвони. То місцевий священик піднявся на дзвіницю церкви, намагаючись їхнім чистим звучанням приборкати  розлючений натовп, закликаючи людей схаменутися і не чинити гріха. Як у давні часи, він сповіщав світ про лихо та наближення ворога.

Вячеслав до дрібниць пам’ятає той часи.

24 лютого. Він з побратимами прибуває в розташування частини за сигналом тривоги. Між собою перешіптуються: «Невже Росія перевищила свій контингент у Криму?» Ніхто не розуміє, що відбувається.

О 5-й ранку командир бригади полковник Стороженко, який згодом виявиться зрадником і перейде на бік ворога, інформує про план росіян штурмувати частину.

27 лютого. Російські солдати на техніці – вже біля контрольно-пропускного пункту. Назустріч противнику виїжджає один бронетранспортер. Окупанти розуміють: українці так просто не здадуться. За кілька днів кількість російських солдат зростає до п’яти тисяч. Вони повністю оточують розташування бригади. Ворог вимагає доступу до секретного відділу, стоянки з технікою та складу з боєприпасами. Українці їм категорично відмовляють і захищають своє розташування до 15 березня.

Кубрак згадує, що тоді Пе­ре­вальне, можливо, було єдиним кримським містечком, де на будівлях військової установи майоріли синьо-жовті прапори.

Потім командир частини Сто­роженко здає окупантам автомобільний парк і зброю, а своїм підлеглим «рекомендує» запастися палицями та металевими щитами…

З-понад 900 бійців особового складу бригади на материкову Україну повернулися лише 140. Зраджені, та незламні воїни із честю несуть гасло «Вірні завжди!» Під керівництвом командира гірсько-піхотного батальйону підполковника Юрія Головашенка вони прибувають до Одеси. Серед патріотів – і Вячеслав. Про таких сильних духом говорять: «Він пройшов і Крим, і Рим, і мідні труби».

Україна. Донеччина. Зона АТО. У вересні 2014 року Вячеслав Кубрак у складі батальйону морської піхоти проходить бойове хрещення, зайнявши  оборону поблизу селища Гранітне, що на північ від Маріуполя. Тоді ще не обстріляні, вони відразу потрапляють під шквальний вогонь російської важкої артилерії.

– Щоб у наших ворогів у горлі пір’я поросло! – спересердя каже Вячеслав, пригадуючи той обстріл. – Тільки-но почали окопуватися, як у наш бік полетіли «гради». Одні бійці вривалися в землю, інші ховалися від смертоносних осколків просто за кам’яними брилами. Кущі та дерева поряд з оборонними позиціями геть викосило. Навкруги все палало, а від їдкого диму страшенно пекло очі та важко було дихати.

На щастя, тієї ночі серед морпіхів ніхто не постраждав. Трохи оговтавшись від першої зустрічі з війною, воїни беруть під контроль населений пункт і в подальшому впевнено утримують свої позиції. Вячеслав із побратимами супроводжує конвої, надає вогневу підтримку підрозділам, охороняє небо, знищуючи зенітними установками ворожі безпілотники-розвідники.

Обстріли українських позицій під Маріуполем восени 2014 року переходять у затяжну фазу. Подекуди до окупантів не більше кілометра. Частими стають позиційні бої, в яких противник зазнає відчутних втрат. Через це ворог називає українських морпіхів «чорними собаками» або «чорною смертю».

У друге відрядження на охоплений війною Донбас Вячеслав їде командиром інженерно-саперного взводу. Професійний і досвідчений, він прямує до місця свого призначення – сектору «Маріуполь».

У Приазов’ї роботи саперам вистачає. По декілька разів на добу їм доводиться вирушати на передові позиції. Під пекельним вогнем хлопці роблять проходи в мінних полях і загородах супротивника, розміновують місцевість, нерідко знешкоджують ворожі боєприпаси просто біля окопів і бліндажів противника. А коли трапляється відносне затишшя – від смертоносного залізяччя очищають вулиці та будівлі мешканців на околицях Маріуполя. За свою рішучість і хоробрість військові інженери заживають повагу серед місцевого населення сіл Лебединське, Бердянське, Сопіне, а серед ворога – кадрових російських солдатів, «еліти» банди «Сомалі» і так званого 9-го полку морської піхоти «ДНР» – люту ненависть…

Це трапилося вночі поблизу селища Лебединське. Кубрак разом зі своєю командою вийшов на чергове завдання. Крок у крок, слухаючи повітря, сапери просувалися вперед, обстежуючи територію. Захопившись «тихою» роботою, бійці не помітили, як наблизилися до ворожих окопів. Аж раптом почули цікаву розмову. Окупант рацією передавав поплічнику інформацію про встановлені ними мінні пастки, а також маршрути, якими заплановано здійснити набіг на «хунту» найближчого недільного ранку. Те базікання «орків», за словами Вячеслава, стало справжньою знахідкою для наших саперів. Тож вони вирішили повернути, як-то кажуть, сепару – сепарове. Крадькома зняли ворожі міни та виставили їх на ті маршрути, якими мала рухатися диверсійна група. Для багатьох окупантів той ранковий похід був останнім.

 

«Для них – це полігон. Для нас – це наша земля!»

2016 року взвод Вячеслава Куб­рака першим вступив на багатостраждальну землю східної частини Широкиного, з якої після двох років окупації пішли озброєні бандитські формування.

До приходу українців бойовики готувалися заздалегідь. Усі покинуті будівлі, де панував «русскій мір» і хазяйнували терористи, були заміновані. На дверях одного з таких будинків – розтяжка, під вікном – замаскована граната, а в дитячій іграшці – вибухівка, начинена цвяхами та кусками колючого дроту.

– Хочу попити води з криниці, – згадує Вячеслав, – а поруч на мене «дивиться» хвіст протипіхотної міни натискної дії. Акуратно дістаю та читаю маркування: «Російська Федерація. 2013 рік». Тільки з одного невеличкого двоповерхового будинку ми «зняли» 27 прихованих «сюрпризів»! На жаль, одна міна розірвалася. Тоді наш побратим зазнав поранення.

Перевівши подих, сапер продовжує:

– Життя показало: ті, хто називає себе патріотами Донбасу, не втомлюються знищувати його інфраструктуру. Ворог тут робить, що хоче. Ставить мінні пастки, бо окупантам байдуже, чи будуть тут гратися діти, чи проходитиме мирне населення. Для них – це полігон, для нас – це наша земля!»

На підтвердження слів Вяче­слава з телеекранів чути повідомлення: «Потужний вибух пролунав сьогодні вранці…», «Троє мирних жителів Донеччини у вівторок підірвалися на розтяжці…», «Рейсовий автобус підірвався на міні…», «У неділю на власному городі тринадцятирічний хлопець підірвався на розтяжці…», «Поблизу сіл сапери виявили купу розтяжок і мін…»

 

…Українська земля після вторгнення російських окупантів міс­тить жахливу небезпеку. І заклик «Твій вихід, сапере!»  ще довго лунатиме на просторах Донеччини. Завдяки кропіткій роботі таких, як Вячеслав Кубрак, з кожним днем безпечних територій стає дедалі більше. Йдучи слідами смерті, сапери знешкоджують її, прокладаючи дорогу життя. Ризикуючи собою, вони виявляють і знешкоджують міни. Сигналізуючи піднятою рукою: «Шлях – вільний!», вони показують, що можна рухатися, отже, жити!

 

Олег СУШИНСЬКИЙ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту