Журнал

У ПОШУКАХ ПРАВДИ

У ПОШУКАХ ПРАВДИ

Долі воїнів, які пройшли Другу світову війну, складалися по-різному. І ті, кому довелося пізнати страхіття полону,  виживши  у страшній м’ясорубці бойових дій,  виявилися непотрібними своїй державі.  Для них і їхніх сімей світлого майбутнього в радянській країні не існувало

Habren-2На відміну від багатьох радянських осередків суспільства сім’я Хабренків ніколи  не відзначала свято 9 травня. І це попри  те, що глава родини Дмитро Петрович народився 22 листопада 1922  року в селі Степанівка Запорізької області, тож на момент початку німецько-радянської війни йому виповнилось 18 років, тобто настав призовний вік. Та в сім’ї ніхто особливо не переймався такими питаннями. Лише дружина періодично дорікала Дмитру Петровичу, що він «профукав» усі належні учасникові війни пільги.
Одного разу дочка Ірина  запитала матір, чому і які саме привілеї батько весь час ігнорує? Мимохідь, опустивши очі, мама відповіла, що якось, коли батько служив в армії, він випив на посту,  за що був засуджений. А такі на пільги  не можуть розраховувати. З часом обставини змусили знову повернутися до цієї  теми. Старша дочка Люся влаштувалася працювати на один із суховантажів, приписаних до порту Владивостока, що передбачало відкриття візи для походів за кордон. Та батьки її засмутили, попередивши, що дозволу на виїзд за кордон їй, можливо, не дадуть через неясне татове минуле. Проте не-очікувано для батька з мамою 1985 року Люся отримала закордонну візу. Як з’ясувалося згодом, батька на той час вже реабілітували без його відома і будь- якої  участі.
Так би ця історія і забулася, якби одного чудового дня, після переїзду до нової квартири,  молодша дочка не взялася упорядковувати сімейні фотографії.   Мама на той час вже померла, і хазяйкою в домі стала Ірина. Розбираючи документи, вона натрапила на військовий квиток батька, де чітко було зазначене проходження служби. Призвали до армії в травні 1941-го, за місяць до початку війни. Провоював рік і після поразки дивізії потрапив до німецького полону, де пробув із 1942-го по 1945 рік.
Тепер у Ірини було багато запитань до батька.  Але він все відмовчувався, посилаючись на давність подій та погану пам’ять.  Та  дочка наполягала, тож зі сльозами на очах він розповів усю правду. І пригадав все до найменших дрібниць.
Всіх уцілілих у бою німці взяли в полон і вивезли на роботи до Німеччини. Дмитро опинився в Кельні, де його наймали різні жителі цього міста. Працювати доводилось і вдень, і вночі  на найбільш важких роботах. На щастя, деякі з німців до полонених ставилися добре, давали їжу, теплий одяг, якимось чином намагалися полегшити їхню тяжку долю.  Проте були й такі, хто жорстоко бив. Неволя розтягнулась на три роки. В травні 1945-го їхній табір звільняли американські військові, які на той час стали союзниками радянської армії. Причому, звільнивши з полону,  американці пропонували їм їхати до США,  аргументуючи це тим, що буде можливість жити по-людськи.    Та солдат без вагань повернувся на Батьківщину, адже російські офіцери переконували, що вдома зустрінуть як героїв. Він повірив. А ще переживав за свого батька, який був військовим. Адже обравши життя в США, наразив би його на великі проблеми.  Проблеми не забарилися, проте виникли не в батька, а в сина. Тільки-но ступив на рідну землю, відразу ж був затриманим та засудженим за статтею «58-А» за зраду Батьківщині. Дали 10 років, відправивши піднімати цілину за те, що «дозволив» собі потрапити в полон. Тож до кордону їх везли в нормальних вагонах, а потім всіх загнали  в товарні і без суду й слідства, як кажуть, направили  за етапом. Строк виявився трішки меншим, через 8 років, в 1953-му,  після смерті Сталіна, його амністували, як і багатьох у той час.
Habren-3Повернувшись додому, влаштувався на роботу на «Запоріжсталь», де 58 років пропрацював у цеху з ремонту доменних печей.
Після такої розповіді Ірина зрозуміла, чому все трималося в таємниці, чому мамі було ніяково відповідати на запитання про татові  «заслуги». Дочка вирішила зайнятися батьковою реабілітацією. Гордо заявила, що батько герой і вона це доведе. 2004-го  розпочалося її ходіння інстанціями і кабінетами в пошуках правди. Забігаючи  наперед, слід сказати, що Ірина добилася виправдання батька, але якою ціною?!
Першою інстанцією був військкомат Шевченківського   району Запоріжжя, куди йшла, як на свято, прихопивши з собою пляшку шампанського й коробочку цукерок. Та не так все сталося, як гадалося. Працівниця архіву, почувши історію Дмитра Петровича, накинулась на жінку ледь не з кулаками. В лайливій формі звинуватила її у вибиванні пільг для «ворога народу»! Хоча жодного слова  про пільги Ірина не сказала.
Річ у тім, що переживши  полон, батько не лише в жодному разі не хотів «манни небесної», він не відкидав думки про можливість нових репресій. Та Ірина твердо стояла на своєму. Проконсульту вавшись із військовим юристом, таки добилася, щоб військкомат направив запит до Подольська, де в архівах зберігались документи військової частини батька. З «боями», але запит  надіслали, після чого надійшла відповідь, що дивізії з таким номером ніколи не існувало. Військкоматівська чиновниця тріумфувала, знову переконуючи, що жодних пільг ніхто не отримає. Вивчивши документи, Ірина побачила, що в запиті неправильно зазначено номер дивізії. Навмисно чи ні, цифри були змінені. Перевіривши кожну букву й цифру, Ірина наполягла на поданні нового запиту. За рік надійшла відповідь, де чітко було зазначено: справді, Хабренко Дмитро Петрович проходив службу в стрілковій дивізії, перебував у  полоні, є учасником бойових дій і в жодному разі не є ворогом народу.
Слід зазначити, що паралельно був надісланий запит до німецького архіву міста Кельн щодо обставин полону Дмитра   Хабренка. Відповідь отримали швидко. Щоправда, в ній повідомлялося, що пошук інформації лише розпочато, адже минуло багато років, а значна частина документів втрачена ще під час війни.
Не дочекавшись завершення бюрократичних перипетій, 25 листопада 2005 року батько помер.  Через місяць після його смерті пролунав дзвінок із військкомату. Повідомили, що все уточнено, тож треба отримати посвідчення «Учасник бойових дій». Ірина прибігла до військкомату, але не все виявилося так просто. У зв’язку з тим, що батька вже немає серед живих, жодних нових документів йому ніхто видавати не збирався. Після довгих сперечань і  умовлянь, лише написавши розписку, що ніякими пільгами ніхто не скористається, отримала жаданий документ. І просто розридалася, побачивши дату виписки посвідчення, – 25 листопада 2005 року, день смерті батька. Потім була поїздка на його могилу.  Там  Ірина звітувала  і про виконану роботу, і про відновлену справедливість, і про те, в чому вона ніколи не сумнівалась, що її батько – герой.

Олег ЛОКТЄВ

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy

Ти станеш командиром!

Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту