Журнал

УКРАЇНСЬКА КРОВ «ЧЕРВОНОГО ТЕРОРУ»

УКРАЇНСЬКА КРОВ «ЧЕРВОНОГО ТЕРОРУ»

Насильство та жорстокий терор були основними методами утвердження радянської влади на українській землі. Початок злочинам проти людяності поклали Володимир Ленін та його найближче оточення: вже під час першої окупації України «визволителі» приступили до встановлення «революційного порядку», яке супроводжувалося масовим нищенням людей. Відтоді на багато років в антинаціональній за своєю природою  радянській державі холоднокровні вбивці стали вершителями людських доль. Сталінські репресії занапастили мільйони українців

Криваві вакханалії почалися в січні 1918 року – одночасно із вторгненням червоноармійської орди Муравйова. Арешти і позасудові розстріли політичних опонентів  стали звичним явищем.  При цьому дії росіян вирізнялися середньовічною  жорстокістю. Наприклад, у Полтаві та Кременчуці священослужителів саджали на палю, а у  Катеринославі їх розпинали і забивали камінням. У це важко повірити, але є документальні підтвердження цих злочинів.
У грудні 1818 року – перед черговим походом на Київ –  контро-льований Леніним  «робітничо-селянський уряд України» створив Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК). Її головою призначили Ісаака Шварца. Свою криваву роботу чекісти почали відразу після окупації російськими військами Харкова. Незабаром їм на підтримку прибула «група товаришів» на чолі з М. Лацісом, який перед відрядженням до України писав:
«Не шукайте під час слідства матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше запитання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження,  виховання, освіти чи професії. Ці запитання й повинні визначати долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність «червоного терору».
Зважаючи на такий світогляд цього покидька, з його приходом і розпочався «червоний терор» – коли людське життя не було варте і щербатої копійки.
Протягом 1918 року на територіях, підконтрольних більшовикам, діяли  губернські, повітові і транспортні відділи ЧК, а в підрозділах Червоної армії – військові підрозділи ЧК, перейменовані 1919-го в особливі відділи. Їхню діяльність координувала  Всеукраїнська надзвичайна комісія, маючи у своєму розпорядженні навіть війська!
Чимало злочинів, які скоїли «вірні бійці партії» протягом 1918-1920 років, було задокументовано.
Одними із наймасовіших стали розстріли в Києві 1919-го, коли знищили більше 12 тисяч осіб. А загалом у ці роки їхніми жертвами стали понад 50 тисяч людей!
У своїх репресивно-каральних діях ВЧК використовувала заручників: таку практику заснував і активно підтримував народний комісар внутрішніх справ Григорій Петровський, пам’ятники якому до недавнього часу стовбичили по всій Україні, а одне з міст-«мільйонників» носило його ім’я…
Існували і так звані відповідачі: серед населення відбирали осіб, яких зобов’язували інформувати більшовицькі органи про зв’язки місцевих жителів з «антибільшовицькими елементами». У разі недонесення їх теж репресували, як і заручників. Ось що писав у своєму листі до керівника більшовицького уряду України  Християна Раковського письменник Володимир Короленко:
«Обстановка цих страт спричиняє просто моторошність. Уночі людей привели до виритих на цвинтарі могил, поставили на дошку і почали розстрілювати. Вони падали в яму і їх закопували землею, можливо, ще живих…»
У 1920-1921 роках – після чергового захоплення Криму – почалися масові страти «ворогів революції». Збереглися  свідчення про те, що біля Ялти розстрілювали навіть медсестер  із місцевих оздоровниць, а інвалідів везли до місця знищення на інвалідних візках!.. При цьому більшовики  друкували в місцевих ЗМІ списки страчених. Так, в «Известиях временного севастопольского ревкома», датованих 28 листопада 1920 року, з’явився перший список із 1634 страчених, а вже 30 листопада ця ж газета надрукувала список з прізвищами 1202 осіб. І в першому, і в наступному значилися близько 200 жінок.  Загалом протягом першого тижня панування в місті нелюди розстріляли понад 8 тис. осіб.
Сьогоднішні прокремлівські російські історики намагаються переписати історію українсько-російських стосунків на початку минулого століття. Особливо ті сторінки, які свідчать про криваві злочини, які вчинили росіяни. Але, перефразовуючи відомого класика, скажемо так: архіви теж не горять. А в них зберігся звіт вже згадуваного Лаціса, де зазначено, що за сім місяців 1919-го було розстріляно 8389 людей. При цьому ув’язнено: в концтаборах 9496 осіб, у в’язницях — 34334; взято в заручники 13111 осіб і «просто» арештовано 86893. При цьому кат вважав, що його поплічники діють досить гуманно щодо ворогів:

«Якщо можна в чомусь звинуватити чекістів, то це в недостатності застосування розстрілів».
За масові вбивства – орден Леніна!..
Архіви донесли до нас правду не лише про страшні злочини російських більшовиків на нашій землі, а й імена конкретних злочинців, під орудою яких їх чинили. Степан Саєнко – один із них.
Його «талант» садиста особливо проявився у другій половині 1919 року – після того, як  більшовики окупували Харків. Захопивши місто, вони відразу ж взялися за «наведення порядку і боротьбу з контрреволюціонерами». Тож  створили  табір для утримання заарештованих.  Він був розташований у будівлі колишньої царської в’язниці  і за своїм облаштуванням дуже нагадував концентраційний. За свідченнями історика Семена Волкова, тут розстрілювали по 40-50 осіб. Щодня. Без суду та слідства.
Особливим звірством вирізнявся Степан Саєнко – комендант Харківської ЧК. За свідченнями тих, кому пощастило вижити, перед розстрілом людей цей кат полюбляв усіляко з них познущатися. Наприклад, роздягав своїх жертв і кілька годин тримав на лютому морозі. А ще – особисто колов  ножем, прирікаючи на мученицьку смерть. Траплялися випадки, коли з живих людей знімали шкіру…
Ось як описує один з «подвигів» Саєнка  очевидець, який дивом вижив:
«П’яний чи накокаїнений Саєнко з’явився о 9-й годині вечора. У супроводі колишнього штабс-капітана Клочковського. Саєнко наказав Пшеничному, Овчаренку і Білоусову (заарештовані. – Прим. С. З.) вийти у двір і там почав рубати й колоти їх. Закінчивши вбивати цих людей, повернувся до нашої камери весь закривавлений і зі словами:
«Бачите цю кров? Так буде з кожним, хто піде проти мене і революції…»
Концтабір мав ще й «філії» у підвалах кількох будинків. У них розстрілювали приречених. Коли вони падали, їх присипали землею, а наступного дня  на тому ж місці розстрілювали інших. Їх теж присипали землею і так доверху. Деяких жінок розстріляли тільки тому, що ті не приймали залицянь червоноармійців!.. У підвалах знаходили розіп’ятих та пригвинчених до підлоги людей.
Жорстокістю до «ворогів революції» Саєнко вирізнявся і після закінчення бойових дій. Чутки про це дійшли до вищого керівництва. Тож для розслідування до Харкова прибув один із очільників ГПУ (Головне політичне управління – нащадок ВЧК) Станіслав Реденс, який наказав його заарештувати. Але вже за кілька днів Саєнко опинився на волі: його лише звільнили з роботи. Та не забули. Спочатку він очолював машинобудівний завод, а потім керував швейною фабрикою, був членом бюро Дзержинського райкому партії. Після війни став пенсіонером союзного значення і був нагороджений орденом Леніна!.. А також став почесним громадянином Харкова, зустрічався з піонерами й комсомольцями, проводячи з ними «патріотичну роботу»!..
Влітку 1973 року в одній з міських газет з’явився некролог. «Група товаришів» сповіщала про смерть «вірного ленінця, борця за радянську владу на Україні». Поховали його на центральній алеї одного з міських кладовищ…
Історія України в «родині братніх народів», де «старшим братом» був російський, це історія масових вбивств українців, плюндрування нашої землі різними саєнками та іншими покидьками. Відрадно, що сьогодні наша країна, суспільство очищаються від компартійно-чекістської темряви, яка знищила мільйони людей. Адже лише морально й духовно очистившись, можна будувати своє майбутнє – майбутнє своїх дітей.

Сергій ВАСИЛЬЄВ

Ти станеш командиром!

Військо України

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту