Журнал

УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК ВІЙНИ

УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК ВІЙНИ

Національний музей історії України в роки Другої світової війни – нинішня назва величного меморіального комплексу, відкритого 9 травня 1981 року.
Висота «Батьківщини-матері», яка є головною його скульптурою, сягає 102 метрів, а вага сталевих каркасів, на яких вона стоїть, становить більше 400 тонн. На саму скульптуру було накладено майже 30 кілометрів зварювальних швів. Щит, що в руках «матері», завширшки 8, і завдовжки – 13 метрів важить близько 14 тонн. Вага меча – 11 тонн. На щиті «Батьківщини-матері» міститься оглядовий майданчик. Меморіал є унікальним. І не лише за площею, яку він займає, а й, найголовніше, – за кількістю та історичною цінністю експонатів. За час існування музею його відвідали мільйони людей. Тут побували не тільки жителі України, а й представники понад двохсот країн світу

mat-3У багатьох людей, які знайомляться з експонатами Національного музею, на очах виступають сльози. Адже хіба можна спокійно дивитись на книги обліку померлих в’язнів концтабору «Грос-лазарет», що функціонував на Хмельниччині і в якому знайшли свою смерть понад 150 тисяч військовополонених?
Не залишать байдужими й інші свідчення найтяжчих злодіянь проти людства, які чинили гітлерівці на окупованих територіях. Наприклад, гільйотина з тюрми гестапо, на якій кати дробили кістки в’язнів Янівського табору смерті, переробляючи їх на добрива і відправляючи до Німеччини…
Про звірства, що коїлися в Бухенвальді, Дахау, Освенцимі та інших концтаборах третього рейху, знає все людство. Але ще були тисячі меньших таборів, в яких теж людей утримували в нелюдських умовах. Наприклад, у тому ж «Грос-лазареті» в’язні отримували  до 200 грамів ерзац-хліба та кілька літрів баланди на добу. На території табору не було жодної травинки, її поїли люди. Таке «харчування» призводило до елементарної дистрофії, тяжких кишково-шлункових захворювань, які закінчувались смертю.
Табір цей начебто був створений для лікування хворих бранців, але для цього не мав жодних умов. Масовій смертності всіляко сприяла адміністрація, розміщуючи поранених в одних приміщеннях із хворими на дизентерію, тиф та туберкульоз. Час від часу в таборі спалахували епідемії. Це були «медичні» експерименти нацистських «ескулапів» над людьми. Особливо небачених масштабів смертність досягла  взимку 1942-1943 рр., коли померлих вивозили на спеціальних візках у заздалегідь підготовлені ями. Згодом їх перестали ховати, викидаючи просто з вікон бараків і вони лежали на подвір’ї протягом тривалого часу. Непоодинокими були випадки, коли й живих закопували в землю.
Але і в цих жахливих умовах люди не корилися ворогу. Про це свідчать документи, які зберігаються в музеї. З них можна довідатися, що в таборі діяли підпільні групи, час від часу організовувалися втечі. Зокрема 23 листопада 1943 року через проритий підкоп вдалося втекти 15 в’язням на чолі з Романом Лопухіним, які згодом стали  бійцями партизанського загону, що діяв на теренах тодішньої Кам’янець-Подільської області. Є припущення, що саме вони й винесли з табору книги обліку померлих. Завдяки титанічним зусиллям працівників музею  вдалося знайти десятки родичів тих, хто закінчив свій земний шлях у цій фабриці смерті.
Сьогодні ми знаємо, що сталінський режим відзначався жорстокістю не лише до пересічних громадян своєї країни, а й до тих воєначальників, які, на думку Сталіна, виявилися боягузами і панікерами. Так, трагічна доля спіткала генералів П. Понеделіна та М. Кирилова, яких, звинувативши у боягузтві, невиконанні наказів, роз- стріляли вже після війни. Матеріали, представлені в музеї, поглиблюють відомі факти, конкретизуючи розповіді про бойові дії на початку війни 5-ї, 6-ї та 12-ї армій. Тут можна побачити чимало документів воєначальників, пересічних бійців, які зникли безвісти або потрапили в полон.
mat-2Чимало експонатів Національного музею історії України в роки Другої світової війни  присвячені і такій трагічній сторінці історії українського народу, як вивезення людей на примусові роботи до Німеччини. Понад 2 мільйони українців на собі відчули «привабливість» життя в гітлерівській Німеччині, де їх перетворили на безправних рабів. Адже за свою важку, каторжну працю вони отримували мінімальне харчування, перебуваючи – у порівнянні з робітниками з інших країн – у значно гірших умовах. Важливим джерелом інформації про життя українських «остарбайтерів» стали листи, які вони писали рідним і близьким.
«І де наш люд зараз не страждає, де його тільки нема…де не глянь і куди не глянь, і все «ОСТ» – це нас тут позначили як овець, щоб не забрели, куди не треба» – писала своїм батькам Марія Єфименко із села Лехнівка, що на Київщині. Таких листів тут тисячі.
Більшість експонатів, розміщених у музеї, розповідають про героїзм і мужність українців, представників інших народів на фронтах Другої світової війни та в тилу ворога.
В роки минулої війни Україна дала фронту понад 6 мільйонів солдатів та офіцерів, які мужньо воювали з ненависним ворогом. З 15 фронтів, які діяли в роки війни, вісьмома командували українці, а з понад 11 тисяч Героїв Радянського Союзу українцем за походженням був кожен п’ятий. З 115 осіб, яким це високе звання було присвоєно двічі, 32 – вихідці з України.
…У вересні 1941 року старший лейтенант Катерина Зеленко – заступник командира ескадрильї 135-го авіаційного полку на своєму літаку  вже поверталася із завдання. Та раптом потрапила в  оточення німецьких «месерів». Зав’язався повітряний бій, під час якого бойова машина зазнала   чималих пошкоджень. Коли ж загинув штурман, а літак загорівся,  відважна льотчиця пішла на таран: гвинтом свого літака вона обрубала  ворожій машині хвостову частину. Протаранений «месер» упав на скошене поле, а слідом за ним і літак Зеленко. Це був перший і єдиний в історії військової авіації таран, здійснений жінкою-льотчицею. Коли вона повернулася в розташування полку, її представили до звання Героя Радянського Союзу. Та з якихось причин подання не дійшло до Москви…
mat-4…Іван Щербина воював на Північному Кавказі, форсував Дніпро, брав участь у Корсунь-Шевченківській, Умансько-Батошанській, Яссько-Кишинівській, Дебреценській операціях. Навесні 1944-го під запеклим обстрілом противника у ході форсування Дністра він керував переправою і забезпечував її прикриття. Коли на правому березі склалася критична ситуація, сам переправився через бурхливу річку і повів бійців в атаку, що виявилося для ворога несподіванкою.
«За вмілу організацію переправи і зразкове керівництво штабом, за особисту відвагу і мужність товариш Щербина гідний присвоєння звання «Герой Радянського Союзу» – написано у поданні. Але його він тоді так і не отримав. Через десятиліття, працюючи в архіві міністерства оборони СРСР, один із однополчан Івана Васильовича випадково побачив нагородний лист, вже пожовклий від часу.
Справедливість перемогла: Катерині Зеленко, Івану Щербині і ще чотирьом українським воїнам 1991 року було присвоєно це високе звання. Про їхній життєвий та бойовий шлях розповідають документи, які представлені в одній із зал Меморіального комплексу.
У залах, де розповідається про початок війни, оборону Києва, Одеси, Севастополя, Керчі, розміщені зразки зброї, фотографії, які відображають весь трагізм перших днів війни.
Чимало експонатів є унікальними. Наприклад, прапор, встановлений 26 квітня 1945 року над берлінським аеродромом «Темпельхоф».
У Донецьку завдяки активності науковців музею були отримані досить цікаві щоденники письменника Г. Володіна, які він вів протягом 1943-1945 рр. і які після війни лягли в основу книги спогадів про воєнне лихоліття. Чимало фронтових документів, свідчень очевидців тих трагічних подій допомогли заповнити так звані білі плями часів Другої світової війни – найбільш трагічні її сторінки, про які протягом десятиліть навіть згадувати не можна було. Словом, працівники музею докладають титанічних зусиль для того, щоби ми якомога більше знали про трагедію і велич українського народу в роки тієї страшної війни.
Минув вже 71 рік, як закінчилась Друга світова війна. Без зайвої метушні та пафосу ми вшанували пам’ять мільйонів її жертв.
– Мені вже 96 років, але щоразу 9 травня відвідую цей музей, – розповідає гвардії полковник у відставці Іван Маркович Смайлига. – Тут, серед експозицій, я повертаюсь у свою фронтову юність, згадую бойових друзів, яких вже давно немає. І щиро вдячний людям, які не лише зберегли цей заклад, а й розширили експозиції, поповнивши їх унікальними експонатами, зокрема, фотографіями, документами.
– Наші діди і прадіди не уявляли, що нащадки деяких однополчан  стрілятимуть у їхніх онуків і правнуків, – каже хмельничанин Віктор Василюк.  – Але задурманені своїм вождем Путі- ним, його профашистською пропагандою, вони це роблять.
Коли розпочалася декомунізація, особливо зловтішалися з цього приводу російські ЗМІ, стверджуючи у своїх телесюжетах, що «українські солдати, які визволяли рідну землю, перевертатимуться в трунах від діянь декомунізаторів». Та не так сталося, як їм гадалося: окрім назви, музей практично не зазнав жодних змін. І це цілком закономірно: боротьба за очищення від комуністичної зарази не має нічого спільного із пам’яттю про подвиги наших батьків і дідів.

Сергій ВАСИЛЬЄВ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту