Журнал

Український Зелений Клин

Український Зелений Клин

Коли напередодні Другої світової війни японці готувалися до вторгнення в СРСР, для своїх військовослужбовців вони надрукували розмовник для спілкування з місцевим населенням. Він був японсько-українським. За підрахунками японців, на Далекому Сході проживало близько 1 мільйона  українців, і серед радянського населення там вони становили більшість. То ж цілком логічно, що японське командування ухвалило саме це рішення: з місцевими потрібно розмовляти  їхньою рідною мовою

«Нашого цвіту по всьому світу». Сірий, Жовтий, Малиновий, Зелений – так називалися численні території з поселенням українців у Російській  імперії. Це не фейк і не вигадані слова.  «Українські землі тягнуться від Тиси, Дунаю, Чорного моря і Кавказу аж до лісів і боліт Полісся, від Попраду, Сяну, Вепра і Біловежі до прикаспійських пустель і широкого Дону, за яким ще простягаються українські колонії через Азію аж до берегів Тихого океану», – писав про це ще на початку минулого століття український вчений-географ Володимир Кубійович. А ще він зазначав: «Границі українських земель лежать там, де проходять межі українського народу, його мови, його культури…» і далі наголошував, що Радянська Україна охоплювала далеко не всю територію, заселену українцями. Штучно за її межами опинилися українські частини Білорусі, Курщини й Вороніжчини, Криму, Донщини й Підкавказзя. Століттями Московія, а потім Російська імперія та Радянська Росія знищували та принижували українську культуру, перетягували досягнення на свій бік, відтинали землі.

У російських підручниках не знайти, звідки розпочинається становлення Російської імперії та хто був реальним засновником Великого князівства Московського. Перераховувати можна довго. Той факт, що за статистикою, 80% російського суспільства не може критично осмислювати ситуацію, яка наразі є в Росії, все далі й далі заганяє його в глухий кут. Утім українська нація за останні роки почала жваво прокидатися від тривалого сну меншовартості.

Факти – річ уперта, і що написано пером, сокирою не вирубати. Перша згадка про  Київ датована 482 роком, а назва «Україна» вперше фігурує в Київському літописі ХІІ століття: «…помер Переяславський князь Володимир Глібович, і вся Україна по ньому тужила…» Паралельно 1147 року вперше згадується назва невеличкого села на угро-фінський лад «Москва», яка, за однією із версій, перекладється з фінської «брудна вода»,  «коров’яча калюжа» (моска – корова, ва – вода). Попри це ворожа пропаганда  продовжує спотворювати  історію. Російська православна церква відзначає  чергову річницю хрещення та запровадження християнства на Русі, хоча 988 року ні Москви, ні Московії, ні Росії ще не існувало, в Москві відкривають пам’ятники історичним постатям Київської Русі.

Все це наслідки того, що без України в Росії немає майбутнього. У Кремлі добре це усвідомлюють. Саме українці підживлювали, розвивали і розширювали імперію, здобуваючи для неї нові землі. Зокрема Сибіру та Далекого Сходу. Потужні на сьогодні міста Росії Усурійськ та Хабаровськ були етнічно українськими. 1905 року кореспондент, який приїхав до Усурійська був шокований побаченим: білі мазанки криті соломою, в кінці города – ставок, біля якого паслися воли, а люди у вишиванках і всі, як один, спілкуються українською мовою. Йому здавалося ніби він перебуває в Миргороді чи Сорочинцях. Майже подібне враження було і у військового історика Ігоря Фурмана, який на початку 90-х минулого століття розпочинав там військову службу і мав нагоду проїхатися місцевими дорогами:

– Я їхав із Владивостока в Усу­рійськ. Владивосток – це ті класичні дерев’яні російські ізби, але коли  від’їжджаєш від нього, починається Усурійський район. Там стоять українські мазанки, розписані квіточками в стилі полтавських або вінницьких мазанок, вік­на з півниками, садочки вишневі – це класика українського села. Бо коли я проїжджав села поблизу Владивостока, то там немає жодного деревця яблуні, вишні або ж абрикоса.

Загалом початок ХХ століття цікавий тим, що кожен другий мешканець Далекого Сходу був українцем. Вони називали себе Зеленим Клином, був у них і свій прапор: блакитно-жовтий із зеленою вставкою, яка символізувала тайгу. Територія поселень цікава тим, що вона сягала майже 1 мільйона квадратних кілометрів, що вдвічі більше розміру сучасної України. У 1917-1918 роках на Далекому Сході місцева влада Зеленого Клину виступила в Хабаровську з директивним документом: вважати цю територію колонією вільної незалежної демократичної України, а проукраїнські рухи на той час там набирали значної сили.

Незважаючи на те, на яких територіях тодішньої імперії селилися українці, вони всюди несли українське – мову, одяг, пісні, спосіб життя. У багатьох регіонах сучасної РФ і досі говорять мовою, що більше схожа на українську, ніж на російську. А численні назви населених пунктів – Нова Полтава, Кобзівка, Мала Черні­гівка, Велика Чернігівка, Київка, Львівка, Петропалівка, Романівка – свідчать, що їх заснували саме наші предки.

Культурна спадщина українців-переселенців також демонструє, що українці там – не тимчасові мешканці.  Серед  давніх мелодій, які зберіглися до наших днів, – «Ой летів пугач», «Зажурився ясний соколонько», «Та туман яром», «Зелений дубочок» тощо. Наприклад, одна така давня народна пісня з поволзьким варіантом:

«Ой упала нивка в кінці материнка,

Там дівчина жито жала, сама чорнобривка.

Іде та козак дорогою: «По­магай Біг жінці!»

Вона стала, одказала, сердешним назвала …

Вона ж сія слава на всю Ельтон пала,

Що дівчина козаченька серденьком назвала»…

У тому, що Росія – колос на глиняних ногах, сьогодні вже ніхто не сумнівається. І його перші цеглинки вже починають падати. На Кубані хоч і низькими темпами, але започатковуються рухи на підтримку України. Приміром, створюється суспільний рух на підтримку дружніх зв’язків між козаками Кубані та українцями «Вольная Кубань». У 2017 році її представники демонстративно спалили російський триколор зі словами «Кубань буде вільною!», натомість продемонстрували власний прапор, на якому посередині зображений великий білий тризуб як символ свободи і незалежності. А на іншій стороні «неосяжної» Росії у Владивостоці молодь на 9 травня минулого року ультимативно знімала з грудей георгіївські стрічки й виходила на вулиці, прикрашаючи свій одяг червоними маками. Україна відроджується, нехай поки що в малому. Але це – як народження пісні, коли слова спочатку звучать у свідомості, а потім помалу починають набувати сили…

 

Галина ЖОЛТІКОВА

Powered by Ajaxy