Герої АТО

«ВАЛЬКІРІЯ»

«ВАЛЬКІРІЯ»

Лагідного листопадового ранку, коли перші промені сонця почали пробуджувати мирне сонне небо над містом, Юля прочинила двері та увійшла до квартири. Все навколо було до болю знайомим, таким рідним, таким близьким… Її погляд мимоволі опустився долу, де поміж дорослого взуття стояли малюсінькі дитячі черевички. «Доню, як же я давно тебе не бачила», – хвиля ніжності теплом наповнила її душу. Вмить пригадалися ті почуття, які там, на передовій, відійшли на другий план… Її донечка ще додивлялася солодкі ранкові сни. Жінка-воїн скинула з себе пропахлий війною камуфляж й лягла біля дитини

Довга дорога з Донецької області до Києва неабияк втомила. Тільки-но заплющила очі, як дрімота почала перекривати думки і занурювати в сон. Аж раптом легкий дотик дитячої руки до долоні, зап’ястя, а потім до скроні змусив прокинутися. Розплющивши очі, вона побачила, як на обличчі дворічної Мирослави застиг подив, і дитина з недовірою запитала: «Мамо, це ти?»
«Ось це – щастя. Для неї треба жити», – промінилося ніжністю серце жінки, яка повернулася після піврічного перебування в зоні бойових дій. І світла сльоза покотилася по її щоці.
Шість місяців тому вона підписала контракт із 58-ю бригадою ЗС України та вирушила на Донбас, залишивши дитину на няню. Бо сидіти склавши руки – це не про неї. Вона завжди там, де потрібна, й має воювати заради миру на українській землі, яка, як не парадоксально це звучить, стала рідною майже за чотири роки воєнного протистояння між Україною та РФ. Ще зовсім юною 18-річною дівчиною Юля Толопа приїхала до Києва зі Ставропольського краю, щоб особисто переконатися, що путінська пропаганда – це суцільна брехня, цілковите обдурення. Її ніщо не зупиняло: ні лякалки про кровожерливих «бЕндерівців», ні переконання друзів, ні неминуче покарання за «екстремізм» та «тероризм» від каральних органів ФСБ. Їхала, щоб побачити на власні очі події на столичному майдані Незалежності. А коли «зелені чоловічки», а потім «шахтарі» й «трактористи» почали цинічне вторгнення – їй не вкладалося в голові, як вона жила посеред тих, хто із лютою ненавистю розпочав захоплювати землі та вбивати людей, яких самі ж нещодавно називали братами? От тоді палка вдача дівчини й відіграла вирішальну роль: вона геть відігнала думки про повернення до рідного П’ятигорська й разом із побратимами по Майдану приєдналася до одного з добровольчих батальйонів.
Таке зухвале рішення російська сторона сприйняла, як плювок в обличчя. І відразу з’явилися: розгорнуті сюжети на «НТВ», «Россия-24» на кшталт «Бесы попутали» про дівчинку із «неблагонадійної сім’ї, яка зреклася батьківщини й перейшла в український каральний батальйон, взяла до рук зброю й стала снайпером-вбивцею».
На такі закиди юна патріотка України дивиться не те що з подивом, а з насмішкою. Дівчина йде по життю з гордо піднятою головою, знаючи, що вона на боці правди, по іншу сторону від кремлівських тролів, киселівських псевдоновин, штучно нарощеної величі «вищої раси». Напевне, зважаючи на її бажання досягати наміченого і сильний дух, рідко притаманний дівчатам, Юлію у військово-патріотичному клубі, де вона активно займалася ще школяркою, прозвали «Валькірія». Це друге ім’я перекочувало з нею і на Донбас. Вона без страху виконувала бойові накази. І на запитання, чи не страшно було, без вагань каже, що боялася не за себе, а за інших.
– З початку 2014 року я поховала більше 80 друзів. Це були ті люди, яким я могла зателефонувати в будь-який час, і вони б обов’язково прийшли на допомогу. Проте їхніх контактів у моєму телефоні вже немає, дзвонити нікому, – твердо звучить її голос, а душевний біль видають лише очі. Поклавши руку на серце, вона додає: – А тут болить, дуже болить.
Дівчина ніколи не падала обличчям у багнюку життєвих перипетій, завжди знаходила сили йти вперед. Знайшла сили і після втрати 2014 року найдорожчого друга – 21-річного Вадима Жеребила.
– Я гнала машину з Києва в Луганську область, в район ТЕЦ, яку охороняв наш підрозділ. Коли приїхала на базу, була сьома ранку. Він йшов на пост і лише кинув мені: «Йди відпочивай, я повернуся, ми поговоримо». Спала недовго, а прокинулася від того, що мене просто знесло з ліжка, – розповідає про те, що сталося, Юля. – Навколо – страхіття: прилетіло дві касети «Градів». Вибігаю в коридор – все потрощено, гаряча вода фонтаном періщить із перебитих труб, наша медсестра лежить щокою в цьому окропі. Витягую її звідти і бачу скривавленого побратима «Чайку». «Там… у нас влучило…», – це все, що він зміг сказати.
Юля кинулася на пост. Серед понівечених тіл лежав він, Вадим. Світ наче завмер, а потім спазмуючий горло крик почав вириватися із грудей назовні. Відразу оговтатися від побаченого навряд чи комусь під силу. Але ж вона «Валькірія», сильна й відважна, вона має встати і йти далі. Згодом, набравшись сили, вона взяла мобільний телефон Вадима, знайшла номер його мами, до якої вони разом днями мали приїхати в гості, і без емоцій сказала: «Тьоть Люд, ми приїдемо. Тільки не в тому стані». Мати не могла зрозуміти і перепитала: «Як не в тому?». «Вадима більше немає», – поставила крапку в розмові Юля.
Важко навіть уявити, що перенесла дівчина. Війна залишила глибокі шрами в її душі, перевернула повністю життя: про найближчих людей зосталися лише спогади. А охоплений війною Донбас забрав у неї й документи, вони згоріли в бліндажі, куди влучив ворожий снаряд. Поновити паспорт та атестат про повну середню освіту немає можливості, а відтак – отримати громадянство України, вступити в омріяний військовий інститут і стати повноправним членом українського суспільства – для неї це поки що недосяжні мрії. А вона так палко та завзято боронила нашу державу, стала затятим ворогом РФ і на запитання, чому йде воювати, без вагань відповідає: «Просто треба любити свій народ». Так, саме українців вона вважає своїм народом. Вона вчить українську мову, читає українських класиків і ходить на вистави до київських театрів. Із непідробною щирістю захоплюється нашою культурою, тож, дивлячись на неї, важко було не запитати, чи не тягне назад до Росії?
– Тягне. Тільки для одного: зустрітися з тими, кого вважала друзями, щоб просто подивитися їм у вічі. Багато хто з них воює з іншої сторони. І хай вони мені в обличчя повторять той бруд, яким поливали в репортажах на російських телеканалах.
Вона тричі була в районі АТО. Щоразу повертаючись в мирне життя, відчувала, що її місце не серед затишку і спокою, бо війна триває. Потрібно довести до кінця ту справу, за яку взялася ще на початку 2014-го. Попри поранення й численні контузії, вона не боїться страшних наслідків. А щоб бути більш корисною для українських захисників, дівчина вивчила всі премудрості керування безпілотними літальними апаратами для коригування групи або ж ведення вогню із мінометів та АГСів, збору та обробки аероданих. Відтоді працювала з волонтерами на передовій, а коли на початку 2017 року підписала контракт із 58-ю окремою мотопіхотною бригадою Збройних Сил України, продовжувала цю справу. За весь цей час з нею співпрацювали і командири інших військових частин. Вони знають, що Юлія Толопа не підведе, адже розвіддані, які вона здобувала, неодноразово рятували життя підлеглих.
– До контракту зі ЗС України я працювала як аерорзвідник переважно в районі Авдіївки Донецької області, – розповідає наша героїня. – Я знайома особисто з командирами багатьох бригад. І коли щоразу приїжджала до них на передову, вони раділи і дякували, що вивела бійців із засідки чи розпізнала ДРГ.
Юля працювала з дроном, який був у військовій частині, але любила працювати і з безпілотником, що купила за власні кошти. Вона лагідно називає його «птахом». Проте поверталася вона до Києва без свого металевого друга. Він загинув під час виконання завдання над ворожою територією. Звичайно, «Валькірія» жалкує про втрату, але при цьому знизує плечима й каже, що це тільки іграшка, хоч і дорога, яка має рятувати життя. Про свої подвиги вона не любить розповідати, для неї це звичайна робота, яку потрібно зробити добре, незважаючи на холод, спеку, свистіння куль над головою. Якось, повертаючись із завдання 14 жовтня 2017 року, Юля із військовослужбовцями-чоловіками зайшла в один із продуктових магазинів, де продавчиня взяла шоколадку і простягнула її саме дівчині: «З Днем захисника України!» Хлопців вона при цьому не привітала. Та вони не образилися. А лише підтримали хороше починання місцевої жительки: «Юлю, зі святом!»
Її вибір – стати на бік України – назавжди наклав на неї там, на її першій Батьківщині, клеймо «зрадниці». Кажуть, Батьківщину не вибирають, проте Юля поламала цей стереотип. Україна стала для неї справді рідною країною. Внутрішнє обурення штовхнуло її на багато зухвалих кроків. Як виклик царсько-путінському зрадливо-брехливому режиму вона набила на руках тату українського Тризуба та напис «Герої не вмирають», а її світла усмішка допомагає йти широким шляхом правди до остаточної перемоги.

Галина ЖОЛТІКОВА

Сохранить

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту