Журнал

ВАСИЛЬКІВСЬКІ АВІАТОРКИ

ВАСИЛЬКІВСЬКІ АВІАТОРКИ

Вони не пілотують винищувачі, проте все про них знають. Вони обожнюють літаки, небо та круті віражі. І на запитання, чи за багато років служби польоти не стали буденністю, всі одностайно відповідають: «Ні». А потім, завмерши на місці, спрямовують очі вгору, ніби охоплюють поглядом неперевершених сталевих птахів, що здіймаються в повітря над васильківською бригадою… 

– А ви знаєте, – каже один із офіцерів бригади, – майже всюди можна почути усталене: військовослужбовці-жінки, а в нашій частині – навпаки, жінки-військовослужбовці!
Його слова звучать із неабиякою щирістю, адже чимало роботи в 40-й бригаді тактичної авіації покладено саме на жінок. Вони служать майже в усіх підрозділах, виконують роботу нарівні з чоловіками. Чи не єдиний виняток – не пілотують літаки. Та, незважаючи на це, вони люблять авіацію і, як то кажуть, викладаються на 100 відсотків. Коли розпочалися буремні події на Кримському півострові, а потім путінські ненаситні амбіції переросли у війну на Донбасі, жодна із жінок не написала рапорт на звільнення. А коли ввели казармений стан, то всі вони не залишали територію військової частини, з автоматами напоготові ходили на бойові чергування та охороняли летовище.
Не всі з них на початок 2014 року служили в бригаді. Хтось прийшов пізніше, а хтось перевівся з інших військових колективів. Так, заступник начальника фінансово-економічної служби молодший лейтенант Віта Волошина на той момент була працівником Збройних Сил України в сімферопольському 13-му фотограмметричному центрі й лише мріяла про кар’єру офіцера. Якби не анексія, можливо б, її мрія стала реальністю за кілька місяців. Але всі надії були зруйновані, коли «ввічливі» росіяни-вбивці забрали життя прапорщика цього військового підрозділу й нахабно вдерлися у приміщення. Те, що вони коїли, навіть «бєззаконням» назвати буде м’яко.
– 18 березня 2014 року я була у штабі. Якраз потрапила в ту ситуацію, коли нас обстрілювали, були перші поранені і перший убитий. Того, як ганебно ставилися до наших військових військовослужбовці РФ, словами не передати: полковників, підполковників клали обличчям долу, знімали з них портупеї, а потім відводили на допит. Нас, жінок, не чіпали, бо просто не знали, що ми у штабі. Нам вдалося вийти з території частини, а весь особовий склад виводили під дулами автоматів, – згадує Віта Волошина.
Залишаючи робоче місце, Віта встигла забрати жорсткий диск зі свого комп’ютера, щоб зберегти важливу інформацію. А повернувшись додому, разом із чоловіком-військовослужбовцем вирішили негайно їхати з Криму – подалі від свавілля місцевої влади та нахабного московського загарбання.
Жінка каже, що, напевне, події в Україні дали поштовх до того, що вона остаточно для себе вирішила: буде офіцером. Їй не відразу вдалося знайти посаду, але все склалося так, що з липня 2017 року вона приєдналася до колективу 40-ї бригади і тепер переконана, що ще довго не змінюватиме місця служби:
– Спочатку я дуже переживала, як буду серед нових людей, проте мої страхи виявилися марними. З перших кроків усі підтримували. А польоти – це просто неймовірно. Коли був вільний час, ходила на аеродром і коли бачила, що льотчик підіймає в повітря таку машину, розуміла – це під силу далеко не кожному. Це так захопливо, аж до сліз…
За успішне здійснення польотів відповідають авіаційні диспетчери. І здебільшого – знову ж таки жінки. Старшина Зоя Бабенко на цій посаді вже сім років. Серед її обов’язків – подання заявок на забезпечення польотів, доповідь про проведення повітряної розвідки. А вже під час самих польотів вона передає відповідну інформацію в «Украерорух» та постійно тримає зв’язок із керівником польотів.
– Я від служби отримую задоволення, – ділиться враженнями Зоя Вікторівна.
До цього вона служила у Фастові. Та коли полк розформували, довелося шукати іншу роботу. Дев’ять років тому туманного темного ранку вона прибула у васильківську бригаду, щоб представитися командиру.
– Повітряні сили – це не просто елітні війська, тут ставлення один до одного інше, ніж деінде. Мене спочатку призначили на посаду метеонаглядача в метеослужбі, і тоді пощастило бачити всі літаки, які прибували на парад з усієї України. Було відчуття гордості, що я також причетна до роботи в авіації, – говорить старшина Бабенко.
Вікна її диспетчерського пункту виходять на злітну смугу. Вона знає стиль кожного льотчика. І зазначає, що навіть молоді фахівці літають досить професійно:
– Дивишся й не віриш, що молода людина так майстерно виконує пілотаж. Це все дуже гарно, особливо, коли пролітають над нашою «висоткою». Тоді трішки призупиняються і хитають крилами на знак вітання: політ пройшов успішно.
Укладач парашутів пошуково-рятувальної та парашутно-десантної групи старший солдат Катерина Корицька прийшла на службу в бригаду завдяки своєму захопленню повітряною стихією – стрибкам з парашутом. У Чернігівській області, де вона свого часу проходила тренування, познайомилася зі своїм теперішнім начальником. Тоді він сказав, що у бригаді є вільні місця, а такі фахівці, як Катерина, дуже потрібні. Вона не відмовилася, а її напарниці по стрибках потім сказали: «Тобі дуже пощастило, що потрапила в авіацію. Це елітно та престижно». Сталося так, що її хобі переросло в роботу. І щоразу, коли вона піднімається на гелікоптері в повітря, затамувавши подих, чекає вільного падіння. Воно страшить і захоплює:
– Мене вже зарахували в жіночу збірну України зі стрибків з парашутом. Але через брак часу поки що не тренуюсь. Та сподіваюся, що все попереду, – оптимістично дивиться в майбутнє Катерина.
Звичайно, що часу на власні захоплення у військових залишається менше, ніж у цивільних. Адже це не просто служба з ранку до вечора, а й стрільби, фізична підготовка, обслуговування парашутів, різні збори тощо.
– Парашутні збори у бригаді проводяться 5-6 разів на рік. І щоразу – за визначеною тематикою, приміром, подолання психологічного бар’єру або ж із виконанням складних вправ. Через те, що я спортсменка, мені часто випадає показувати майстер-класи. Наприклад, стрибаючи з тричи чотирикілометрової висоти, маю керувати парашутом так, щоб приземляючись, влучити ногою у визначене коло. А поки падаємо, то протягом хвилини виконуємо групову акробатику, різні перестроювання. Це дуже цікаво, але й небезпечно, – говорить Катерина.
Ця жінка – майстер своєї справи. Вона не лише відмінна парашутистка, а й рятувальник. Її навички дозволяють у випадку аварійного катапультування чи падіння льотчика евакуювати його з різних типів поверхні. Яким способом, це рятувальники визначають на місці: парашутне чи безпарашутне (за допомогою лебідки) десантування. Вчасно буде надана і перша допомога, адже Катерина досконало знає тактичну медицину та ази виживання.
Разом з напарницею Оленою Якубенко вона раз на три місяці проводить регламентні роботи з укладання й переукладання всіх парашутних систем. За потреби вони їх лагодять і перевіряють на міцність. Адже від цього залежить життя людей.
– 2014 року був підбитий на Донбасі наш літак. Льотчик катапультувався. Він приземлився на парашуті, який складала я, – згадує Олена.
Свій внесок у розбудову армії захотіла зробити і старший солдат Інна Андріяш. Як сказав її безпосередній командир, начальник технічно-експлуатаційної частини авіаційної техніки майор Ігор Буліч: «Вона з династії. Її батько працює в нашому підрозділі, а тепер і дочка». Дівчина, здобувши спеціальність менеджера зі зовнішньоекономічної діяльності, досить успішно робила кар’єру в цивільному житті. Але внутрішні переконання та обставини життя навернули її до служби в армії. Вона бачила, що держава в небезпеці, та захотіла бодай якось допомогти. Інна каже, що романтики не було, а відразу почала вивчати електронну автоматику для обслуговування винищувачів. Вона знає кожен вузол і агрегат машини, без зусиль за допомогою відповідної техніки може перевірити роботу літака:
– Нам нещодавно привезли вдосконалений мобільний комплекс. Відповідна комп’ютерна програма дозволяє побачити роботу систем, визначає, чи є несправність, – із гордістю розповідає старший солдат Інна Андріяш.
Щоразу – до та після польотів – дівчина перевіряє технічний стан сталевого птаха. І коли спостерігаєш зі сторони за її роботою, стає дивно, як таким тендітним жіночим рукам піддається метал. Їхній тандем продовжується на злітній смузі. Там Інна стежить за випуском шасі та закрилків. Із завмиранням серця вдивляється у крилатого красеня, коли він іде на зліт або посадку. І, незважаючи на те, що вона із технікою давно на «ти», досі не може осягнути: як небо кориться цим багатотонним машинам?

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Сохранить

Сохранить

Сохранить

Сохранить

Powered by Ajaxy