Герої АТО

VictorY ВІКТОРА

У госпіталі було достатньо часу, аби розмірковувати і згадувати… Ще за місяць до важкого поранення Віктора Кардаша його товариш, екстрасенс, попередив бойового побратима: «Ти втратиш праву ногу. Але встоїш, не зламаєшся»

28 вересня 2015 року війна кардинально змінила життя Віктора. Але саме в цей нелегкий час він зустрів нових друзів – відданих, справжніх. А ще – кохану! Заради неї чоловік знову вийшов на танцмайданчик, як і тоді, коли професійно займався хореографією. І для дівчини станцював свої улюблені хіп-хоп, танго, румбу і козацькі танці

…Того вересневого дня уламки міни, що розірвалася поруч, пошматували ноги Віктора. Кров била фонтаном – осколки розсікли артерію. Лікаря поблизу не було, тож молодшого сержанта відправили в госпіталь з недосвідченим водієм. Той заблукав путівцями, і замість двох годин діставалися медзакладу всі чотири. Знеболювального важкопоранений не мав, тож поїздка виснажила його. У Маріуполі, коли бійцю вкололи морфій, він моментально відключився, і наступні «подорожі» до Дніпра і Києва запам’ятав лише фрагментарно.

НА ФУТБОЛ У «ШВИДКІЙ»

Вже у столиці лікарям вдалося врятувати ліву ногу, а от щодо правої їхній вердикт був невтішним. Через загальну інтоксикацію почали відмовляти нирки. Після консиліуму Віктору відверто сказали: або протягнеш ще місяць-півтора, або тебе очікує ампутація як єдиний засіб зберегти життя. Кардаш – людина з почуттям гумору, під час підготовки до операцій… підбадьорював хірургів, жартував, мовляв, з однією ногою заощадить на шкарпетках. Згадує, що за чотири дні його «різали» кілька разів. І з усмішкою за кілька секунд, ніби порахувавши, уточнює – двадцять п’ять.

Одного разу, коли Віктор укотре відійшов після наркозу і відкинув ковдру, побачив – ноги немає! Відтяли аж за коліно. Попри весь свій оптимізм, спочатку впав у розпач. Не знав, що робити. Тієї миті навіть промайнула думка вкоротити собі віку… Але одразу подумав про батьків: як же вони будуть без нього, якщо він щось собі заподіє?.. Мати-пенсіонерка і батько-інвалід потребують його допомоги. А як без нього буде домашній плеканець – такса Сосиска? І тоді чоловік для себе твердо вирішив: житиму!

Після останньої операції Віктор три години поспав і відразу після цього попросив, щоб його не тримали десять днів у реанімації, а перевели до звичайної палати. Лікарі намагалися відмовити впертого пацієнта від цього, наголошуючи, що тут його доглядатимуть кілька медсестер, а у відділенні лише одна на всіх хворих. Кардаш не розгубився і відповів, що навіть та дівчина буде постійно поруч із ним. Так надалі й було – хоча Віктор втратив багато крові й сильно схуд (зі зростом у 180 см важив лише 64 кг), утім не сумував. Завдяки своєму оптимізму за час перебування в госпіталі він став улюбленцем і відвідувачів, і медперсоналу, і волонтерів.

Першого ж вечора після останньої операції боєць попросив вивезти його на вулицю. Сусід по палаті Валерій Удовік допоміг чоловіку. На інвалідному візочку, ще не відійшовши від наркозу, хлопець щасливо дихав свіжим осіннім повітрям. А вже наступного дня «непосидючий» хворий на візку самостійно відвідав у клубі медзакладу концерт групи ManSound. І там же у свого знайомого морпіха Юрія Шевчука, що прийшов провідати побратима, отримав квиток на… футбольний матч збірних України та Іспанії. Лікарі були шоковані: «Чоловіче, у Вас температура 39,5. Про що взагалі мова?» Той не розгубився і попросив самостійно перевірити «неправильний» градусник. Методом нескладних «маніпуляцій» отримав правильні 36,6. І мрія побачити великий футбол здійснилася – вже за чотири дні був на Олімпійському стадіоні, куди його доправили на «швидкій», з катетерами і крапельницями. І хоча того дня фортуна відвернулася від наших футболістів, у галасливого фаната від загальної атмосфери матчу та шквалу емоцій вболівальників температура таки дійсно впала до попередньо «навороженої» 36,6! Цими ж днями, коли непосидючий пацієнт «ходив» по концертах і футболах, йому надійшла пропозиція взяти участь у соціальному медіа-проекті, що об’єднав 18 інвалідів АТО, які не втратили сили духу.

Одного дня хлопцю зателефонувала дівчина. Представилася Ольгою, сказала, що її брат Євген служив разом із Віктором у 1-му батальйоні морської піхоти і попросив провідати свого бойового побратима.

– Коли мені сказали, що в госпіталі лежить поранений хлопець, якого нікому провідати (батьки Кардаша мешкають у Миколаївській області), я негайно вирушила туди, – згадує Ольга Ціфринець. – Так сталося, що моє життя також пов’язане з «чорними беретами». Батько був морпіхом на Північному флоті ще за радянських часів. Брат Євген служив у Феодосії в морській піхоті. Коли він пішов добровольцем у «Донбас», я продовжувала допомагати його побратимам з 1-го батальйону морської піхоти. 2014 року я була у справах у США, але дізнавшись, що військовим потрібне екіпірування, негайно повернулася до України. Тоді, щоб перевезти надлишкову вагу військової форми, що зібрали разом з американськими волонтерами, довелося навіть взути берці 45-го розміру, видавши їх за свої…

Дівчина дорогою в госпіталь накупила вареників, фруктів. Але заходила до палати не в гуморі: таксист довіз тільки до КПП, тож їй довелося нести важкі пакети, а ще підніматися на четвертий поверх. Тільки потім вона згадала, що в корпусі є ліфт! Захекана Ольга зайшла до палати і побачила «нещасного» морпіха, який весело щебетав з кимось телефоном і сміявся. «Ну і кому з нас двох зараз потрібна психологічна підтримка?» – подумала тоді. Познайомилися і… проговорили до дванадцятої ночі. Це була п’ятниця, 13 жовтня.

16 листопада в Будинку офіцерів Віктору Кардашу вручали нагороду «За вірність морській піхоті». На банкеті на честь професійного свята «чорних беретів» до Віктора та Ольги підійшов спецпризначенець з «Альфи» і сказав: «Вікторе, я хочу випити за твою дружину». У дівчини ледь виделка з рук не випала, адже вони ще навіть «офіційно» не зустрічалися!

З того дня молоді люди дедалі більше часу проводили разом. Хлопець приїжджав з госпіталя до родини Ціфринців додому – викупатися, поїсти домашніх смаколиків. Коли Віктор виписався, разом їздили у вихідні до церкви, відвідували музеї. Але це не можна було назвати романом, хоча, як з’ясувалося згодом, вони відчували симпатію одне до одного.

«ТИ ЗАВЖДИ В МОЄМУ СЕРЦІ»

– Коли я побачив, що Оля теж мені симпатизує, зрозумів, що час діяти, – згадує Віктор. – Одного разу на кілька днів «запозичив» у дівчини зі скриньки перстень, щоб не помилитися з розміром обручки. На медіа-проекті попросив тележурналістів підтримати мене. Ті погодилися допомогти.

3 лютого 2016 року Віктор з Ольгою, її братом Євгеном та його дружиною були запрошені на презентацію медіа-проекту до Національного музею Тараса Шевченка. Тоді Ольга була здивована тим, що невістка так ретельно готується до цього дійства – зробила шикарну зачіску, придбала нову сукню. З чого б це, адже це свято Віктора? Дівчина ще не знала про «змову» Кардаша з її рідними, яких під секретом попередили про подію, що мала відбутися на проекті.

Віктор перед тим, як освідчитися коханій, два тижні навчався ставати на коліно на протезі. Адже в нього обручка була захована в шкарпетці на лівій нозі.

– Найбільше я боявся, що Оля відмовить, – каже хлопець. – Адже ми з нею навіть не зустрічалися. Я написав щиру промову, але коли побачив її сльози, всі слова вилетіли з голови. Тільки запитав: ти вийдеш за мене?

– Коханий бере мікрофон і букет, повертається до мене, стає на коліно, – згадує Ольга. – Мене накрило хвилею таких емоцій. Сльози рікою… Я сказала: «Так», і зал вибухнув оплесками. Вітя намагався надіти мені на палець обручку, але не встиг. На нас налетіли з поздоровленнями і обіймами родичі, друзі. Після презентації Віктор почав всіх обдзвонювати і повідомляти: «Вона погодилася». З чого я зробила висновок, що всі, крім мене, були в курсі його планів…

А за п’ять місяців пара зіграла весілля на березі Дніпра! Свято допомогли влаштувати благодійники. Керівник агентства MIAWEDDING Міла Бригинець безкоштовно провела урочисту частину, яка організаторам обійшлася в 50 тис. доларів. Це була просто фантастика! Приголомшливі декорації, чудовий сценарій. Віктор вирішив одружитися у формі морського піхотинця. Після офіційної реєстрації в РАГСі наречений змінив форму на ексклюзивний костюм від кравця Олександра Ігнатьєва, пошитий спеціально для нього на Ukrainian Fashion Week. Ольга ж була вдягнена в білу весільну сукню від українського дизайнера Лілії Братусь.

Пара на кілька днів орендувала квартиру, оскільки в їхньому будинку жити було практично неможливо через велику кількість іноземних гостей. Їх завітало аж 90! Ольга понад десять років працювала за кордоном, де у неї з’явилося безліч друзів, яких вона не могла не запросити. Були гості з Перу і США. Своїм американським друзям молодята навіть довірили давню українську традицію – стелити рушник. А до Кардаша завітали його бойові побратими, деякі навіть приїхали із зони АТО.

Присутніх на весіллі насамперед здивував Віктор своїми запальними танцями, які він виконував на протезі, і Ольга, яка під пісню «Водограй» разом з ним вчила іноземних гостей українським танцям. Дівчата з Америки не пропускали жодної української пісні! А якою щасливою була наречена, коли на сцену вийшла її улюблена співачка Наталія Бучинська!

Подружжя вирішило зробити весілля безалкогольним. Ті гроші, що  планували витратити на спиртне, витратили на продукти для військових, які лікуються в госпіталі. А замість квітів просили дарувати м’які іграшки і дитячі книжки, щоб передати їх дітям у «Охматдит».

Літнього червневого вечора молодята в Гідропарку на Золотому пляжі ласували весільним тортом, насолоджуючись краєвидом вечірнього Києва. Пісочний аніматор показав у малюнках історію їхнього кохання, а завершив мальовничу розповідь Віктор – написав піском: «Ти завжди в моєму серці». Наречена розплакалася від щастя. А ще благодійники подарували молодятам весільну подорож Середземномор’ям.

– Я вперше побував за кордоном, – розповідає Віктор. – Ми чудово відпочили і знову взялися за роботу. Встигаємо спілкуватися з друзями, танцювати, грати в боулінг. Ольга родом з Донеччини. Нині із сім’єю винаймає квартиру в Ірпіні, викладає англійську мову в київській міжнародній школі. Один одного ми розуміємо з півслова, хоча я спілкуюся українською мовою, а Оля, яка народилася і виросла неподалік Горлівки, – російською. Ми мріємо про велику родину, в якій, окрім наших дітей, обов’язково будуть і прийомні. Але для цього потрібно власне житло. Війна забрала в родини дружини бізнес, а бойовики «віджали» будинок. Після служби брата Євгена в батальйоні «Донбас» Ціфринці на окупованій території є персонами нон-грата…

 

«НАШІ ХЛОПЦІ ЩЕ ТАНЦЮВАТИМУТЬ POLE DANCE…»

Вже за місяць після поранення Віктор Кардаш замовив собі протез ноги, а заразом знайшов роботу.

– Я консультую людей з обмеженими можливостями як практик, – розповідає чоловік. – Раджу, як краще сідати з протезом, як вставати, підніматися сходами, рухатися. Заразом власним прикладом підтримую в хлопцях бойовий дух. Мрію якнайшвидше впровадити в Україні спортивне протезування. Звичайний протез дуже важливий, але я хочу забезпечити молодим бійцям з АТО, які втратили кінцівки, реальну та безпечну можливість займатися спортом.

Наприкінці 2016-го Віктор Кардаш як переможець медіа-проекту про ветеранів АТО отримав від благодійників сертифікат на професійне навчання в реабілітаційно-протезному центрі міста Гамільтон (Канада). Канадський протезист Чед Нільсон, вручаючи Віктору цю нагороду, сказав: «Впевнений, що Ви зберете всі знання у сфері протезування, що є в моїй країні. А повернувшись, зробите так, аби українські хлопці були здорові». Вже в лютому Кардаш із групою вітчизняних спеціалістів вирушить на кількамісячне навчання.

У кабінеті Віктора Кардаша висить фотографія, де він вже без ноги, після чергової операції, виконує танцювальні вправи на… пілоні. Чоловік мріє, щоб хлопці, які втратили кінцівки на війні, перемогли біль і страждання, і з оптимізмом дивилися в завтра. А він їм у цьому допоможе: «Ми ще станцюємо POLE DANCE! Нас не побороти! І будемо жити!»

 

Ігор ЛЕЖНЕНКО,

фото з сімейного архіву
Віктора і Ольги КАРДАШІВ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту