Журнал

ВІДРЯДЖЕННЯ НА СХІД

Три години російська артилерія нещадно гатила по замаскованому табору аеромобілістів, намагаючись зрівняти його із землею. Щойно обстріл закінчився, Людмила Юдіна разом з бойовими побратимами почала оглядати спотворену снарядами та вогнем місцевість. Кругом палала понівечена техніка. Чорний дим виїдав очі. Важко було й дихати. Та дякувати Богові – люди вціліли.

Ще в дитинстві дівчина мріяла бути військовою. Коли її подруги вихвалялися одна перед одною своїми лялечками-красунями, Людмилка із захопленням перебирала свій дитячий скарб – кокарди, погони, зірочки.

– Хтось, мабуть, назве моє уподобання дивним, а дитинство – важким. Відповім: у мене було щасливе дитинство. Просто армійська амуніція викликала не­абияке захоплення, а від гудзиків, які «в ряд ярче солнечного дня золотом горят», у мене перехоплювало подих. Усі ці військові дрібнички чомусь дуже приваблювали, – з посмішкою розповідає Людмила.

Та й не дивно. Дівчина виховувалась у родині військових. Батьки більшості її подруг також були офіцерами. В епіцентр військового життя Людмила потрапила ще в чотири роки, коли сім’я переїхала до містечка Десна, що на Чернігівщині.

Свою дитячу мрію вона почала втілювати в життя відразу після закінчення школи в 1995 році. Тож вступ на факультет автоматизованих систем управління Харківського військового університету був цілком прогнозованим.

– Ще під час навчання в університеті командування пропонувало мені змінити спеціальність. Радило стати військовим фінансистом. Я відмовилась. І, знаєте, не жалкую, – згадує Людмила. – Адже географія та пов’язані з нею науки були моїми улюбленими предметами.

Роки навчання цілеспрямованої курсантки пролетіли, як один день. І вже у 2000 році молодий лейтенант відкрила двері військового топогеодезичного центру Дніпропетровська.

Перші кроки Юдіної на посаді картографа були пов’язані з оновленням топографічних карт. Увесь свій час вона з колегами по службі проводила в полях, вимірюючи місцевість і фіксуючи показники. Дані переносила на карту. Цінність цієї роботи полягала в тому, що за її результатами топогеодезична служба Збройних Сил України розробляла географічні карти різноманітних масштабів, якими забезпечувалися всі військові формування.

Не зупиняючись на досягнутому, жінка вступає до Національної академії оборони України.

Закінчивши її у 2007 році, Людмила отримує розподіл до аеромобільної бригади на посаду начальника топографічної служби.

З початком російської агресії жінку-офіцера у складі командного пункту направляють на кордон з анексованим Кримом. Під час активної фази АТО на Сході держави частина Людмили отримує наказ перебазуватись у Донецьку область. Там на жінку чекав справжній сюрприз…

– Для мене виявилося повною несподіванкою, коли, виконуючи свої обов’язки в зоні проведення антитерористичної операції, я отримала нові бланки українських карт з моїми розрахунками! Почуття гордості перепов­нювали мене! Через кілька років на власні очі побачити результат своєї роботи, який так потрібен зараз, – це щось неймовірне! Я ледве стримувала сльози! – ділиться враженнями від побаченого Людмила.

А далі – шляхами війни. Чонгар, Куйбишев, Сонцеве, мелітопольський аеродром… Виконуючи бойові завдання, десантникам доводилось постійно змінювати місце дислокації. Спецмашина Юдіної із 65-ма тисячами карт накручувала кілометраж по військових дорогах. Офіцера з її цінним багажем чекали на кожній бойовій ділянці. Недарма за військовими топографами закріпилася слава всевидців і назва – «очі армії». Під час вивчення місцевості та відображення її на мапі вони все бачать до дрібниць, помічають кожну її особливість. Не стають на заваді навіть кулі над головою та розриви снарядів. Бо топографи знають: робоча карта для командира – це не тільки атрибут успішного виконання завдання, а й гарантія збереження життя підлеглих.

– Працювати доводилося цілодобово. У стислі строки я компонувала та видавала по 50 екземплярів. Це нагадувало конвеєр, якому немає кінця. Іноді втома просто валила з ніг. Але це був мій фронт, я знала: хлопцям потрібні карти, як повітря, – розповідає Людмила.

Одного дня десантники проривалися з району Дякове. Російсько-терористичні війська намагалися знищити колону наших військових, яка рухалася в сторону Амвросіївки. Саме тут, неподалік населеного пункту в кар’єрі, знаходився замаскований тиловий пункт бригади. Серед штабних машин, розосереджених у лісосмузі, стояв і ЗИЛ-131 Юдіної. Розвідники, прослуховуючи радіообмін терористів, дізналися, що українські позиції виявили. У небі відразу ж закружляли ворожі безпілотники. Російська артилерія, яка обстрілювала колону, вмить переключилася на щойно виявлені українські позиції, відкривши масований вогонь.

Людмила саме готувала чергову добірку карт для проклеювання. На обстріл відреагувала миттєво: схопивши мапи, вона кинулась у бліндаж. Снаряди падали один за одним. Деякі з них вибухали за кілька метрів від укриття. Земля здригалася від ударів смертоносного заліза.

– Справжнім чудом можна вважати те, що за такої щільності вогню вижили всі, – згадує жінка. – Хтось сидів і нервово курив, хтось оглядав машини, а я, чесно кажучи, у той момент думала про найбільший мій страх. Його, як не дивно, я пережила не на війні, а виконуючи перший стрибок з парашутом…

Олександр ВАСИЛЬЧЕНКО

Powered by Ajaxy