Журнал

ВІКОПОМНИЙ УРОК ІСТОРІЇ

ВІКОПОМНИЙ УРОК ІСТОРІЇ

День, коли під Крутами відбувся бій з російсько-більшовицькою ордою, назавжди залишиться в пам’яті українського народу як символ нескореного духу нації та юнацького самозречення. І не поразкою запам’ятається та трагічна подія, а відчайдушним прагненням перемоги, вповні яку здобуваємо ми тільки тепер. Подвиг героїв Крутів засвідчив наше бажання  жити у своїй вільній Українській державі, готовність захищати її навіть ціною власних життів. У ХХ століття Україна вступає розділеною між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Лиш перша Світова війна та революції 1917-1918 років створили умови для відновлення української державності та об’єднання етнічних українських земель

1915 року тут розташовувалося Київське військове училище, на території якого 20 листопада 1917 року була розгорнута 1-ша українська військова юнацька школа ім. Богдана Хмельницького.  Юнкера та старшини школи взяли активну участь у бою під Крутами, захищаючи молоду українську державу.
Враховуючи приклад їхнього подвигу і звитяги та зважаючи на зразкове виконання завдань нинішніми курсантами Президент України Петро Порошенко своїм Указом присвоїв Військовому інституту телекомунікацій та інформатизації і’мя Героїв Крут

Багатотисячні українські підрозділи поверталися з фронтів Першої світової війни.
Серед військових переважали прихильники самостійницьких поглядів. Одначе керівники Центральної Ради та лідери найвпливовіших українських партій не поділяли їх. Тому й не переймалися питанням створення власних збройних сил. Заступник голови Центральної Ради Володимир Винниченко писав: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій».
Ці утопічні погляди віддзеркалено і в IV Універсалі, яким було проголошено незалежність Української Народної Республіки. «Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств», – сказано в документі. І це не єдина фатальна помилка керманичів молодої України. В російських більшовиках вони не розпізнали лютого ворога. Лише згодом зрозуміли: імперія, хто б не прийшов у ній до влади – завжди залишатиметься імперією.
А ще – коли час і обставини вимагали єднання – на горе України гору взяли розбрат і політичні гойдалки. Спочатку керувала Центральна Рада, потім влада перейшла до гетьмана Павла Скоропадського, за ним до Директорії. В  Гуляйполі проголосив анархію батько Махно. Український Харків проросійська п’ята колона визнала столицею радянської республіки.
Як наслідок – з розпадом Російської імперії незалежність здобули Польща й Фінляндія. Україна – ні.
Той період нашої історії називають визвольними змаганнями 1917-1921 років.
Акт Злуки, коли на Софійській площі в Києві 22 січня 1919 року об’єдналися Західно-Українська Народна Республіка та Українська Народна Республіка, став останньою спробою утворити суверенну Україну. Та через два тижні до Києва увійшли російські червоні загони. На довгі роки.
Своє справжнє хиже обличчя вожді Радянської Росії показали в грудні 1917-го. Центральній Раді Української Народної Республіки вони висунули ультиматум, вимагаючи підкоритись. Не дочекавшись відповіді, оголосили їй вій-ну, відправивши для впокорення українців кілька загонів більшовицьких зарізяк під командуванням Антонова-Овсєєнка й Муравйова. Їхня чисельність становила близько шести тисяч осіб. Вони й принесли на своїх багнетах радянську владу на Харківщину, Катеринославщину і Полтавщину. Але для повної перемоги російським зайдам потрібно було підняти червоний прапор і на Печерських пагорбах. І вони посунули на Київ…
У  розпорядженні Центральної Ради було лише 12-15 тисяч вір-ного їй війська. При цьому значна його частина була деморалізована і не готова до активних бойових дій проти росіян. А окрім банди Муравйова, що рвалася до Києва, існувала ще й загроза більшовицького повстання на столичному заводі «Арсенал», де підбурювані більшовицькими агітаторами робітники виступали за повалення УНР і встановлення російсько-більшовицької влади.
Щоб захистити молоду Україну, під станцію Крути вирушили 450 юнкерів і 20 старшин 1-ї Української військової юнацької школи імені Богдана Хмельницького спільно із сотнею (116-130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного студентського куреня січових стрільців, до якого записалися студенти, гімназисти і навіть старшокласники.
Про високий моральний дух молоді свідчать спогади  старшини Армії УНР Миколи Чоботаріва:
«Я цілком випадково мав розмову з тими молодиками… що входили до складу студентської сотні. Я лагідно та делікатно наводив цих занадто молодих юнаків на думку, що бути на фронті, битися з ворогом – це не забава, а дуже тяжка й небезпечна справа. Одверто я не міг їм сказати, що вони ще діти… Але ж треба лише було глянути на їхні обличчя й
побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української держави. Коли б то ми мали таку молодь по всій Україні!»
Перед відбуттям на фронт хлопці розуміли, на яку небезпеку наражаються, вирушаючи з Києва. Але юнаки свого хвилювання не показували. А от їхні рідні не приховували сліз. Ось як згадував їхній від’їзд один із добровольців:
«Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-го класу, який «нелегально» вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно.
Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, хрестила брата і всіх від’їжджаючих… Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще не вмерла Україна» ешелон рушив на північ».
…Бій розпочався 29 січня о дев’ятій ранку й тривав аж до сьомої вечора. Молоді патріоти затримали ворога, що дозволило українському урядові забезпечити визнання української державності на міжнародному рівні. Українські втрати під Крутами, за підрахунками сучасників, становили близько 300 осіб, з яких майже 150 були поранені. Тих юнкерів і студентів, які потрапили в полон, більшовики катували, з них всіляко знущалися. Так, командир червоноармійців Єгор Попов, дізнавшись про втрати, завдані його підрозділу, наказав розстріляти полонених українців. Перед цим їх жорстоко мучили.
Комісар червоноармійського  загону Є. Лапідус в 30-ті роки так розповідав про ті події:
«Наступного дня, коли ми від’їжджали зі станції Крути, потяг по дорозі зупинився, із вагона було виведено всіх затриманих. За сотню кроків від потяга їх розстріляли розривними кулями».
Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені.
Загиблих і розстріляних захисників Крутів росіяни заборонили ховати, залишивши їхні спотворені катуванням тіла  для залякування місцевого населення.
Проте священик села Печі та місцеві жителі звезли тіла до теплої хати, щоб їх можна було вирівняти, а потім зібрали по селу чисте нове полотно і, вистеливши ним дорогу до братської могили, все ж  поховали 17 полеглих юнаків на кладовищі села. В березні 1918 року, після звільнення Києва, тіла майже 30 героїв були перезахоронені на Аскольдовій могилі в Києві.
– Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні, – сказав  Михайло Грушевський, проводжаючи їх в останню путь.
За радянських часів юнаків, які перепинили під Крутами шлях більшовицькій орді на Київ, в підручниках історії не згадували. А якщо їхні прізвища й з’являлися, то їх називали не інакше, як буржуазними націоналістами і зрадниками трудового  народу. При цьому правда про січневі події, які передували бою під Крутами, особливо про бій, усіляко фальсифікувалася.
Чому УНР зазнала поразки? Причин кілька. Та чи не найголовнішою є те, що її очільники ігнорували роль армії у відстоюванні національних інтересів.
Через багато десятиліть історія повторилась. Після проголошення незалежності України 1991 року можновладці ставились до національної армії як до падчірки. Потреби Міноборони фінансувалися за залишковим принципом. Особливо це проявилося за часів правління президента-втікача Віктора Януковича. Тому, коли над Україною знову нависла смертельна небезпека з боку Росії, наше військо опинилось у вкрай скрутному становищі й лише завдяки всенародній підтримці змогло зупинити просування ворога.

Сергій ВАСИЛЬЄВ

 

Сохранить

Powered by Ajaxy