Герої АТО

«Вільнюс» тринадцятого батальйону

«Вільнюс» тринадцятого батальйону

Коли почалися перші розстріли Небесної Cотні, біль пронизав його серце…

– Не можу більше терпіти! Бандити перейшли межу! Я до своїх…  – коротко кинув дружині, грюкнувши дверима. Узявши чотири шини зі старенької «дев’ятки», Володимир Литвак мерщій подався туди, де вирішувалося майбутнє країни.

Позивний «Вільнюс» він отримав за співзвучність прізвища з назвою країни. Та це станеться пізніше, а в той час чоловік удень заробляв гроші, щоб годувати сім’ю, а коли вечоріло, поспішав на Майдан. Приносив їжу, зводив барикади, ночував на морозі і як свідомий українець вимагав від злочинної влади змін на краще. А з президентом-утікачем у нього були свої рахунки…

До початку бойових дій на cхо­ді України Володимир здобув три вищі освіти. Був директором супермаркету. Потім мав власний будівельний бізнес та заробляв непогані гроші, поки доля не звела його з Януковичем. Так сталося, що в президентських апартаментах у Межигір’ї Володимир з підлеглими побудували банний комплекс та замінили практично всю покрівлю на будинках резиденції. Однак «перший» Володимира «кинув», не розрахувавшись.

– Він мені винен майже мільйон! – стискає кулаки Литвак. – Я його відтоді зненавидів. Янукович у мене вкрав усе. Я виплатив зарплату робітникам із власних грошей, закрив бізнес, а за деякий час почалася Революція Гідності, а згодом і війна.

З початком російської анексії Криму Україна оголосила мобілізацію. Володимир тричі приходив до військкомату та просився в добровольці. Однак у першу хвилю не потрапив.

– Ви – офіцер. Лейтенант. Військова кафедра за плечима. Такі нам потрібні, але дещо пізніше. Готуйтеся і чекайте літа, – заспокоїли чоловіка «обліковці».

І вже на початку червня Володимиру зателефонували. З ним говорив особисто військовий комісар, який попросив з’явитися до військкомату. А вже там, дивлячись майбутнім захисникам просто в очі, військком коротко наказав: «Збирайте речі, завтра – відправка!»

Два місяці знадобилося Воло­димирові та десятьом офіцерам запасу, аби пройти підготовчий польовий вишкіл в Яворові. Литвак був одним із перших мобілізованих військовослужбовців, які опанували протитанковий ракетний комплекс «Штурм». Відзначаючи блискавичні успіхи своїх підлеглих за досить короткий час навчання, наставники схвально підсумували: «Штурмом взяли «Штурм».

У вересні лейтенант Литвак став командиром взводу 13-го окремого мотопіхотного батальйону з Чернігівщини. Саме тоді побратими дали йому позивний «Вільнюс».

 

«Скорпіон» жалить боляче

11 січня 2015 року «тринадцятий» у повному складі тримав оборону під Луганським, Калинівкою та Вуглегірськом, що на Дебальцівському плацдармі. У тому районі хлопці вели запеклі бої з ворогом. По них цілодобово гатила російська артилерія. Обстановка щохвилини змінювалася. У навколишні села прибували російські підрозділи й угруповання кадировських най­манців, які зосереджували техніку на панівних висотах та обстрілювали позиції українців.

Одного разу розвідники повідомили Литваку, що під Калинівкою зафіксували вороже «лігво» з десятьма бронемашинами. Уважно вивчивши місце, офіцер попросив у комбата артилерійської підтримки, а сам почав коригувати вогонь українських гармашів…

– Був світанок 5 лютого. Поки противник ще спав, ми вже діяли. Я добре визначив координати і передав хлопцям, які вже чекали напоготові. Зі 122-міліметрових гаубиць Д-30 артилеристи здійснили кілька залпів – і вороже «залізо» вкрив густий чорний дим, – згадує офіцер. – Того дня ми знищили 4 бойові машини піхоти і кілька танків окупантів. Це була філігранна робота, яка додала нам неабиякої впевненості.

Через кілька діб Володимир Литвак з підлеглими тримав оборону на українській позиції під назвою «Скорпіон» поблизу населеного пункту Комуна. Там офіцер зазнав поранення. Той епізод і досі в його пам’яті…

…Ранкову тишу розірвав мінометний обстріл. В одну мить від розривів мін загинули два військо­во­службовці. Командир, намагаючись перекричати шум щойно початого бою, наказав посилити кругову оборону. До позиції Литвака наближалася ворожа піхота.

– Неподалік з двох вантажівок вистрибнуло близько тридцяти бойовиків. Окупанти попрямували до «Скорпіона». Проте ми діяли швидко і згуртовано. З усіх позицій відкрили вогонь на ураження й перетворили їх на «фарш». Більше половини знищили, багатьох поранили. Живі в паніці накивали п’ятами. Ну просто картина маслом «До свідання, що прийшли». Кидаючи своїх поплічників, вони швидко залишили поле бою. “І це так «росіяни своїх не кидають»”? – подумав я тоді. Коли ж бойовикам надійшла допомога, знову почався бій, – згадує ті події Володимир.

Ворог не шкодував мін, щедро гатив по українській землі смертельним залізяччям. Раптом одна міна розірвалася поблизу Володимира – гострий біль наскрізь проштрикнув ногу. Медики скріпили рану двома скобками, забинтували. Бойовий офіцер продовжив боронити пост.

Як Кобзон бурята підтримав…

У той час у районі Дебальцевого регулярно велися танкові бої між нашими армійцями та російськими загарбниками. Якось танк з бурятами на борту пострілом влучив в український боєкомплект, який перебував поблизу «Скорпіона». Аби помститися, українці влаштували полювання за ворожою машиною. Це було непросто. Адже танкісти зі Східного військового округу Росії часто використовували тактику «блукаючого» танка: виїхав, випустив два-три снаряди по позиціях сил АТО чи будинках мирних мешканців і зник…

Одного дня командир сусіднього опорника з позивним «Вовк», спостерігаючи  за діями «улан-уденців», помітив, як дві ворожі «коробочки» вийшли з лісосмуги та вже приготувалися стріляти в бік «укрів». Офіцер прикинув: до ворожої цілі – якихось три-чотири кілометри. Буряти тим часом висунулися з люків машин, аби краще розгледіти місцевість. Тієї ж миті «Вовк» передав їхні координати побратимам з протитанкової батареї. Ті виявилися чемними хлопцями і з відповіддю не забарилися: влучні постріли – і два танки охопив вогонь. З-поміж «расєйскіх освободітєлєй» вижив лише один.

– Згодом ми побачили сюжет про цього бурята. Обгорілий, він опинився в донецькій лікарні. Провідати «героя «ДНР» приїхав з Москви сам Йосип Кобзон. Заспівав йому пісню та подякував за те, що сумлінно «утюжить» танком колись рідну йому Україну, – з гіркотою в голосі посміхається Володимир Литвак. – Правда, одразу розгледіти бойовика артист не зміг. Довго вдивлявся в очі почорнілому окупанту і врешті-решт запитав: «Бурят?» «Бурят!», – відповів той, нагадавши тим самим сценку з мультфільму «Ну, постривай!»: «Заєць?» – «Заєць!» А потім схоже на маску обличчя співака пихато «промовило»: «Как я рад!» Та навряд чи радів своєму відрядженню в Україну той бурят, який страждав від нестерпного болю далеко від дому…

«Ненька привезла своїх кровинок!»

Усе своє життя Володимир Литвак розмовляв російською. Але війна повністю змінила його «мовні» уподобання. Офіцер стверджує, що під час протистоянь з бурятами і кадировцями зрозумів: рідна мова – сильна зброя проти оскаженілого противника. Річ у тому, що між собою українські хлопці вирішили вести розмову українською. Коли росіяни в раціях чули ті діалоги – їх від злості «рвало» на шматки…

– Коли на БМП привезли до нас солдатів на підкріплення, ми доповідали старшому: «Ненька привезла своїх кровинок!» Звичайно, що для окупантів ті слова були загадкою. Вони один одного роздратовано розпитували: «Что они говорят? Что за «нэнька», что за «кровынки? Ничего не понятно!» Тож завдяки нашій солов’їній ми провели не одну успішну операцію проти ворогів. Відтоді я не переходжу на російську. Спілкуюся виключно рідною, українською, – з гордістю повідомляє офіцер.

«Я був чорною мішенню на білому полі»

17 лютого 2015 року українська армія провела успішну операцію з виходу з оточення під Дебальцевим. З небезпеки взвод Володимира Литвака вибирався разом із бійцями 25-го окремого мотопіхотного батальйону. Виходили  понад 12 годин. Хлопці долали більш ніж 25 кілометрів полями, лісосмугами, битими шляхами. Продиралися крізь снігові замети, переборюючи холод і втому. Неодноразово натрапляли на ворожих диверсантів. Литвак згадує, що небезпека йшла поряд, слід у слід. І сам він міг загинути, утім від ворожих куль рятували бронежилет і воля Всевишнього.

– Був випадок, коли в мене стріляли снайпери – я був чорною мішенню на білому засніженому полі. Почув, як за кілька сантиметрів від голови пролетіла куля. Потім друга… Миттю впав на землю і замаскувався в молодому сірому чагарнику. Мене довго тримали на прицілі. Нарахував 25 прольотів «7,62» над собою, а кущі перетворилися на трісочки, – згадує Литвак. – У Бахмуті не був схожий на себе. Усе тіло – в забоях. Осколки снарядів, які під час виходу влучали у бронежилет, поламали ребра. Рани згодом загоїлися, але через стан здоров’я демобілізувався в запас.

* * *

Часи на передовій Володимир згадує по-особливому. Там гартувалася міць, там виникла справжня дружба, коли «брат за брата». Його польовий «кітель» прикрашає почесна нагорода  – «За оборону Дебальцевого», яка нагадує, через що довелося пройти чоловіку. Сьогодні кожну мить сімейного життя він присвячує дружині Анні та трьом своїм дітям. Офіцер вірить у нашу перемогу та впевнений, що Україна, яку він мужньо захищав, буде єдиною:

 

«Єдина моя Україна,

Нескорена духом у битвах!

Моя Україна – єдина,

Як єдина Господня молитва!»

 

Олег СУШИНСЬКИЙ

Powered by Ajaxy