Герої АТО

Він бився під Іловайськом

Він бився під Іловайськом

21 жовтня 2014 року Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також вірність військовій присязі підполковник Василь Коваль був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Geroy02Як людина дуже скромна і невибаглива він ніколи не хизується своїми успіхами, а продовжує і далі вірно служити Батьківщині

Василь виріс у сім’ї водія-далекобійника і виховательки дитячого садка. У школі старанно «гриз граніт науки» для того, щоб вступити до вишу, а після його закінчення стати надійною опорою батькам. З чесно заробленою золотою медаллю він обрав не зовсім престижну в «лихі дев’яності» професію військового і вступив до Сумського військового інституту артилерії. Не шукаючи легких шляхів, Василь зупинив свій вибір на спеціальності артилерійського розвідника, що тоді була введена в цьому вищому навчальному закладі. Так він серед сорока чотирьох курсантів, виключно відмінників і медалістів, почав вивчати один із найважливіших видів бойового забезпечення артилерії.

SAM_8529– Сьогодні роки курсантського життя згадуються як етап перевтілення звичайного черкаського школяра в офіцера Збройних Сил України, – розповідає Василь Коваль. – При цьому знання, набуті за п’ять років навчання, стали у пригоді на посаді командира взводу станції наземної артилерійської розвідки 26-ї артилерійської дивізії, куди я потрапив за розподілом.

У ті роки командиром дивізії, де служив Василь Коваль, був генерал-майор Павло Ткачук. І так вийшло, що коли Павлу Петровичу запропонували очолити Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, він запропонував своїм колишнім товаришами по службі, які зарекомендували себе з кращого боку, обійняти вакантні посади курсових офіцерів.

– Між них і я, – згадує Василь. – Так 2004 року здійснилася моя курсантська мрія стати командиром підрозділу майбутніх офіцерів.

А за п’ять років Коваль отримав пропозицію щодо подальшої служби на Яворівському полігоні на посаді заступника командира механізованого батальйону з озброєння. Так Василь потрапив до Центру забезпечення навчального процесу академії, а в його послужному списку з’явилася «піхотна» спеціалізація.

Сім років тому він на цей знак долі особливої уваги не звернув. Вступив до Національного університету оборони України, а по його закінченні очолив штаб бригадної артилерійської групи 93-ї окремої механізованої бригади. А через сім місяців отримав підвищення – був направлений у командний центр штабу армійського корпусу. Кращого й бажати годі: дружний офіцерський колектив, служба, яка приносить задоволення. Але на порозі був вже знаковий для всієї України 2014 рік…

– Як зараз пам’ятаю той телефонний дзвінок, що пролунав о 21.30 1 березня, – розповідає офіцер. – Мені, як і всім, хто змінився з чергування, було наказано прибути до місця служби за сигналом «Тривога». Перебуваючи на казарменому становищі, ми добу через добу заступали на чергування, відстежували події в Криму й по країні в цілому. У такому ритмі минув березень, а за ним і квітень.

9 травня групі офіцерів, до якої увійшов і підполковник Коваль, було наказано виїхати до місця розташування запасного пункту управління. А вже за десять днів надійшла команда переміститися в Донецьку область з подальшим входженням до сил Антитерористичного центру.

SAM_8368– Наші війська визволяли село за селом, просуваючись уперед, у глиб Донецької області, – згадує Василь Володимирович.

Одного разу підполковнику Ковалю було запропоновано очолити загальновійськовий резерв і прорвати оборону противника в Авдіївці. Зокрема, необхідно було вийти на північній околиці міста, пройти через його центр, де над будівлею міської ради встановити Державний прапор України. Під час пересування всі вогневі точки противника підлягали знищенню. За цим необхідно було закріпитися на в’їзді в Донецьк у районі кільцевої дороги.

– О 16.00 група у складі 48 осіб на чотирьох танках і чотирьох БМП-2 так званими «зеленками» вийшла на Авдіївку.

Змітаючи на своєму шляху ворожі блокпости, колона української бронетехніки під командуванням підполковника Коваля стрімко увійшла в місто, чим спричинила паніку в лавах противника і його втечу з бойових позицій.

_UKR3638

– З успіхом виконавши поставлене завдання, вже о 20.40 ми підійшли до кінцевої точки нашого маршруту і зайняли кругову оборону. За триста метрів від нас був найукріпленіший блокпост терористів. Розташований на дорожній роздоріжжі біля колишнього поста ДАІ, він перекривав в’їзд до Донецька. Під час зайняття бойових позицій один із танків несподівано повністю провалився в каналізаційну шахту. На щастя, ми вчасно встигли евакуювати людей. Але, на превеликий жаль, цей танк став нашою першою безповоротною втратою, – розповідає офіцер.

Бій, в який були втягнуті українські бійці, тривав до 8.30 ранку. Протягом усього цього часу до терористів на джипах і мікроавтобусах під’їжджало підкріплення, проте вмілі дії наших воїнів зводили нанівець спроби противника досягти чисельної переваги. Крім того, завдяки темряві в бій тривалий час не могли вступити ворожі снайпери, але вже на світанку вони активізувалися і зосередили свій вогонь на триплексах і люках української бронетехніки. Це позбавляло командирів можливості вести огляд і оцінювати ситуацію. Боєкомплект танків і БМП закінчувався.

Для виправлення ситуації Василь Коваль обирає єдине правильне рішення – відійти на 800 метрів і зайняти оборону під прикриттям «зеленки». Саме тут вперше за добу в особового складу з’явилася можливість спішитися і зв’язатися з командуванням для уточнення подальших дій. Дванадцять хвилин по тому за п’ятдесят метрів від лісосмуги зупинилися два мікроавтобуси. Бойовики, що вискочили з них, не шкодуючи боєприпасів, відкрили по лісовому масиву вогонь зі стрілецької зброї і мінометів калібру 82-мм. Наших хлопців врятувало тільки те, що противник не знав конкретних місць розо­середження техніки і стріляв не прицільно.

– Припускаю, що на той момент у багатьох моїх хлопців промайнула думка про кінець, – згадує офіцер. – А тут ще доповідають про першого пораненого. Відразу по моїй команді екіпажі одного з танків і БМП застрибують на свої місця і буквально вилітають на швидкості з лісосмуги. В результаті танк з першого пострілу на друзки розбиває мікроавтобус з лівого флангу, а бойова машина піхоти чергами накриває живу силу противника і другий мікроавтобус. Завдяки діям цих двох екіпажів нам вдалося вийти з того бою живими і вивести техніку.

Пізньої ночі група повернулася до базового табору, а вже вранці наступного дня, отримавши черговий наказ, висунулася на підтримку 20-го батальйону територіальної оборони в напрямку Красногорівки та Мар’їнки.

– В даному випадку опір бойовиків був марним, – наголосив підполковник Коваль. – Красногорівку ми звільнили протягом двох годин. Маючи такий «багатий досвід», ми відразу знищували вогневі точки і переможно просувалися в бік Мар’їнки. Але, вже підійшовши практично до її околиць з боку населеного пункту Трудівське, відчули серйозний опір противника. Та за п’ять годин ми взяли під контроль північну частину міста.

Впродовж п’яти днів разом із особовим складом 20-го батальйону підлеглі Коваля боронили позиції. За цей час українські воїни познайомилися з місцевими жителями, що без побоювання повилазили зі своїх льохів. Військові ділилися з ними питною водою, консервами, крупами та хлібом.

_UKR3797Протягом цього часу, за наказом командування, бронегруппа навіть висувалася на околицю Донецька для демонстраційних дій. Таким чином вони намагалися обдурити противника і нав’язати йому думку, що готується захоплення Донецька.

Через п’ять днів, здійснивши 170-кілометровий марш, підполковник Коваль зі своїми підлеглими прибув до Старобешевого для отримання чергового завдання і подальшого висування на Іловайськ.

– У Іловайськ ми заходили 7 серпня в супроводі розвідгрупи 40-го окремого мотопіхотного батальйону і, як це не дивно, без єдиного пострілу, – розповідає Василь. – Після чого зайняли опорні пункти так, що підперли «півмісяцем» південну, західну і північну частини Іловайська. З протилежного боку завдання виконували військовослужбовці 51-ї окремої механізованої бригади.

Перед групою стояло завдання не допустити прориву в місто підкріплення противника як у вигляді живої сили, так і техніки. І вона його виконувала на «відмінно». Зокрема, через два тижні було відбито наступ танкової колони, що рухалася з боку Харцизька.

– Очолював колону танк з величезним російським прапором, – пригадує Василь Коваль. – Напевно, хотіли пригнітити нас психологічно. Але ми не розгубилися. Першим пострілом підбили йому лівий бік. Танк втратив хід, почав горіти і диміти. Екіпаж із криками швидко покинув машину, а колона, підібравши його на броню, розвернулася і пішла геть. Тоді це вселило в нас ще більше впевненості. За п’ять днів наступ повторився. Тільки цього разу головний танк перед собою штовхав вантажний напівпричіп. Так сталося, що за кілька днів до цього артилеристи передали нам протитанкову гармату МТ-12 з бронебійними боєприпасами. Саме з неї прямою наводкою ми вщент розбили цей причіп-прикриття. Колона зупинилася і над кожною машиною з’явився білий прапорець. Минає година, друга, третя. Вони стоять. Ми ж вважали, що це сигнал про припинення стрільби. А, як виявилося, це були такі розпізнавальні знаки. Відблиск лінзи бінокля викрив нас. Вони скористалися ситуацією і вистрілили в наш бруствер. Обій­шлося без втрат, але незначні поранення в нас були. Однак поки я приходив до тями після контузії, танкісти рушили назад на Харцизьк. І це нас врятувало. Вони ж не знали, що на нашій, замаскованій під мостами позиції, лише один танк, БМП і гармата. До речі, ці мости нас дуже виручали під час артобстрілів. Противник кожен день випускав по нас вагони снарядів.

28 серпня підполковник Василь Коваль отримав наказ на залишення позицій і прорив колоною в бік основного угруповання військ по так званому «зеленому коридору».

– Моя група мала замикати колону і виконувати функції тилової похідної застави, а за необхідності пригнічувати вогневі точки противника, – пригадує офіцер. – У населеному пункті Многопілля, де вишикувалася колона, якоїсь миті раптом пропав зв’язок. Відразу за цим почався мінометний обстріл. Міни рвалися за кілька метрів від машин. Але наша група була змушена затриматися в селі на сорок хвилин. Чекали екіпаж БМП, що загубився. Однак навіть пошук, здійснений розвідгрупою, не мав результату. Так ми висунулися в бік Червоносільського. Там вдалося знищити перший опорний пункт ворога. Другий нас чекав у Осиковому, але і його ми вдало розстріляли прямим наведенням із гармати танка, що йшов на чолі групи.

SAM_8327Вже в Новокатеринівці, опинившись як на долоні перед переважаючими силами противника, група підполковника Коваля, до якої увійшли три танки, три БМП, дві вантажівки і три мікроавтобуси з пораненими бійцями, була буквально «розмазана» по дорозі ворожою артилерією.

– По нас вели вогонь з усіх 360 градусів обрію. Я, перебуваючи в башті БМП, тільки і встиг помітити, як у наш корпус залетів снаряд. Як він не вибухнув, одному Богу відомо, але башта через це вже не могла обертатися. За мить механік-водій доповів, що снаряд влучив в передню частину справа. Перебита гусениця, тобто ми роззуті. При цьому він проявив вищий рівень професіоналізму і поворотом вивів машину на ліве узбіччя в кювет, – зазначив офіцер.

Спочатку цю улоговинку під дорогою вороги зі свого опорного пункту не вгледіли. Тому відразу після зупинки бійці, під прикриттям машини, один за другим «посипалися» у відчинений задній люк. Переконавшись, що вийшов механік-водій, до відсіку десантування почав пробиратися і Василь. Але в цей час стрільба вже переключилася на їхню бойову машину. Кулі клацали по броні. Все ж йому вдалося кинути поперед себе бронежилет, автомат і дві радіостанції.

– І тільки мені залишилося зробити декілька рухів, щоб вийти, як буквально перед носом тіло бойової машини з іскрами «прошив» черговий снаряд, який теж, на щастя, не вибухнув, – розповідає Василь. – Ледве живий виповзаю з люка і відразу наказую всім йти розсипом через поле за пагорб. Снайпери тримали це місце під прицілом, тому одному з хлопців піти не вдалося. Ще не знаючи, що він мертвий, товариші по службі не кидали його, а продовжували рухатися в бік укриття. Після сигналу, що всі захищені, я теж поповзом почав пробиратися до них. Як раптом «бах» і я чую, як куля застрягла у бронежилеті. Наступна куля влучає просто в дуло автомата, який тримаю в руці. Вибратися з цієї ситуації допоміг випадок. Якої миті з-за хмар виринули два наші літаки і завдали удару по опорному пункту та всій території навколо. Вогонь і завіса суцільного диму дали можливість швидко подолати відстань до укриття.

SAM_9435Однак це було не найстрашніше, що чекало їх попереду. Кілька діб поспіль вони йшли соняшниковим полем, щодня долаючи сотні метрів.

І кожного дня після масованих артилерійських обстрілів у поле виходили терористи та забирали в полон українських солдатів. Не обминула ця доля і Василя. Однак цю сумну сторінку зі свого життя він намагається якомога швидше забути і ніколи не згадувати. Вже за кілька днів представники місії Червоного Хреста евакуювали групу поранених, серед яких був і Василь Коваль, до українського госпіталю.

Після тривалого лікування та реабілітаційної відпустки підполковник Коваль повернувся у стрій  і його війна з окупантами продовжилася.

Євгеній Силкін

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту