Герої АТО

Вірний завжди

Вірний завжди

Він – ровесник незалежності України. Йому також могло б виповнитися 26. Але сержант Леонід Галайчук так любив свою землю, що віддав за її волю найдорожче – життя

– Не зміг! Ще не закінчив! Ще дуже багато справ! Ворог ще гвалтує Україну! Та й у батьківській хаті некомфортно – нема броника, каски. І все спочатку: полігон, спека, намет, зброя. Важко, дуже важко! Але тут мені добре, тут мені спокійно, – неодноразово говорив побратимам Леонід.

Він був щирим, відкритим та дуже любив Україну.

А ще він сильно любив батька і завжди хотів, щоб той ним пишався. До речі, батько воїна – теж Леонід Галайчук – пройшов війну в Афганістані. Коли над Україною нависла загроза, він благословив сина, який без вагань зробив свій вибір: пішов захищати Україну.

Навесні 2014 року Леонід Леонідович добровольцем став на захист Батьківщини, служив у підрозділах Державної прикордонної служби України. З 2015 року він поповнив лави окремого батальйону морської піхоти та став командиром відділення гранатометного взводу.

«Угрюмий» – такий позивний Леонід отримав під час навчання на полігоні «Широкий Лан» перед відправленням до зони АТО.

– Виглядав дуже похмурим. Познайомились ми з Льончиком саме там у травні 2015 року на бойовому злагодженні батальйону. Я відразу відчув характер цього хлопця. «Він уже бачив війну», – подумав я. Пройшовши пекельний 2014 – початок 2015-го, своїх відчуваю. І я відчув. Так, «Угрюмий» мав досвід. На початку цієї війни Леонід без вагань пішов до військкомату. Більш потужного воїна та патріота я у своєму житті не зустрічав, – розповідає його командир роти молодший лейтенант Артур Тюфанов.

Червень 2015 року. Сектор М. Найважчий відрізок лінії зіткнення Широкине – Лебединське – Водяне. Тоді Леонід та Артур стали братами. Вони розуміли один одного з півслова. Командир «Угрюмого» не міг не побачити його універсальності, адже боєць володів усіма видами зброї, що мали морпіхи.

«25-річний хлопець, а такий вже мудрий козак», – так про нього казали побратими.

– Пригадую нашу останню зустріч 16 березня 2017 року. Був сміх, були і спогади, і журба. Багато спільних фото. Таке палке прощання, обійми, дружні поради. Була розповідь про його кохання, і намагання осягнути, що робити далі.

– Що робити? Що робити?

– Кохати, брате! Одружуватись! Народжувати дітей! Ось що робити!

– Саме так, друже! Саме так!

Якби ж я знав, що зустріч буде останньою…Скільки б сказав, скільки б зробив… – з важким серцем пригадує Артур.

– Він завжди усміхався, не пам’ятаю його без усмішки… Поважав людей старшого віку, зав­жди був душею будь-якої компанії. А ще дуже гарно грав на гітарі, – зі сльозами на очах згадує коханого Юля. – Льоня завжди хотів служити в армії. Строкову службу він проходив у зенітних ракетних військах у 2010—2011 роках. А я чекала… Хоча тоді ми й не зустрічалися. Просто були знайомі з дитинства. Тільки в серпні 2016 року, коли він приїжджав у відпустку, ми зрозуміли, що дитяча дружба переросла у справжнє міцне кохання.

18 березня 2017 року під час потужного бою біля селища Саханка (Волноваський район) Донецької області, виконуючи бойове завдання, Леонід дістав осколкові поранення в голову від розриву міни. Поранення виявилось несумісним із життям.

– Чому Леонід, чому саме він? Я неодноразово про це думав.  І відповідь приходила лише одна – бо він найкращий! Він завжди був перший! 2017 рік постукав до нас у бліндажі страшними звістками. 8 січня, боронячи Україну, загинули три наші побратими – Сергій Сонько, Сергій Трубін та Микола Охріменко. Це були наші друзі, це ті, з ким ми були від початку нашої дружби морських піхотинців 2-ї роти батальйону морської піхоти. І це був тільки початок. День за днем ми втрачаємо друзів, ми дістаємо поранення, але стоїмо, знищуємо ворога! «Вірний завжди» – це гасло морської піхоти. «За рідну Батьківщину до останньої краплі червоної крові» – написано на мечі емблеми морської піхоти. Саме таким він був наш Леонід Галайчук, Льончик, «Угрюмий»! – каже Артур Тюфанов.

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту