Герої АТО

Вона годує для перемоги

Вона годує для перемоги

– Діти, я йду на війну! – мовила Олена тремтячим голосом і вийшла з хати. Вона стала за дверима, ховаючись від пронизливого погляду доньки й сина. До горла підступали зрадливі сльози та стискали груди. Ноги не тримали, тож жінка присіла на ґанок.

Рипнули двері… Сповненими сліз очима на матір дивилася студентка Ліля. Позаду стояв закам’янілий шістнадцяти­річний син Сашко.  Олена втупила погляд у землю, яка вже прагнула осіннього відпочинку. Такою ж утомленою почувалася 42-річна жінка. Не від буденних клопотів, не від того, що доводилося працювати на трьох роботах, аби самій підняти на ноги дітей. А тому, що йшов третій рік, як клята війна збирала, немов зерно на жнивах, смерті в її рідній країні…

Всупереч сценарію

Рідні, друзі, однокласники й колеги проводжали Олену Бурзак на вечірній потяг «Київ-Костянтинівка». Нога ступила на східці пасажирського вагону, – спиною пробігли «мурашки». Мляво пройшла до свого місця і поглянула в замурзане віконечко. Дитячий погляд ще раз обпік материнське серце.

«Я їду для того, аби мої діти ніколи не дізналися, що таке війна», – повторювала про себе жінка, неначе виправдовуючи свій вчинок.

У поїзді, що йшов на війну, говорили далеко не про щасливе майбутнє. Хтось спілкувався телефоном, постійно перепитуючи: «То скільки загиблих?» У когось в очах читався сум при згадуванні героїв АТО. Олена ж ловила на собі погляди пасажирів, увагу яких раз у раз привертав її військовий рюкзак і зовсім нежіночі берці.

Так, вона діяла всупереч звичному сценарію, в якому головною роллю жінки були домашні турботи. Але зробила це свідомо заради майбутнього українських дітей. На Сході у 25-му батальйоні «Київська Русь» на неї чекали двоє друзів-односельців – Микола й Надія. Усі – з Нового Бикова, що на Чернігівщині.

Побитою сірою дорогою їхала Олена автобусом до Бахмута, де пересіла в машину із частини. У шахтарському краю її зустрічали дорослий чоловік і двоє зовсім молодих худорлявих хлоп’ят.

– Першою в моїй голові промайнула думка, що маю їх відгодувати, – пригадує жінка, яка все життя працювала кухарем. – На буремний Схід теж приїхала готувати для бійців. За контрактом. Хлопці повільно пили каву, а мені вже кортіло потрапити в частину. Потім один із них, Юрій, тихо мовив: «Ви хоч знаєте, куди поспішаєте?» І всередині знову похололо…

Їхали осінніми полями, які вже забули, що таке посіви. Розграбовані та знищені заводи, фабрики, зруйновані домівки, простріляні, наче решето, школи й садочки… Пустка…

Коли Олена Миколаївна зайшла до штабу, усі здалися похмурими та непривітними. Проте вже за кілька днів відчула підтримку великої бойової родини.

З автоматом на кухні

Борщ, пампушки, каші, котлети, варенички, млинці – звичні страви для Олени Бурзак. Їх вона готує все своє свідоме життя. Ще й за особливими бабусиними рецептами. Швидко й неймовірно смачно виходять у господині різноманітні страви. Та от чого ніколи не робила в житті – то це не куховарила з автоматом.

– Для наших Збройних Сил України гордістю є кухар, який з легкістю може відстрілятися, – кажуть про Олену її бійці-побратими.

Проте головною своєю зброєю жінка вважає кухонне приладдя, яким майстерно орудує, готуючи для бійців апетитні страви.

– І дорослі чоловіки, і молоді хлопці – усі хочуть смачненького. Тому інколи йду проти запланованого меню і на власний розсуд балую бійців смаколиками, – ділиться своїми «правопорушеннями» Оле­на, наштовхуючи на думку, що кухар на війні іноді важливіший за генерала. – Як відомо, «армія марширує шлунками», тож на фронті харчування має бути кращим, ніж удома. Наші захисники стільки сил втрачають у боях, що їх годувати-не­перегодувати. Акцент роблю на гарячому. Не можна перебиватися  сухоїдкою. На холоді-моро­зі воюють. Інколи бідолашним нема коли й води напитися. Пам’ятаю, як наварила вареничків на пару, то стільки слів подяки не чула зроду. Поїли всі до останнього.

За словами польового кухаря, Збройні Сили України забезпечують продуктами досить добре. Вистачає для раціонального харчування. Військові особливо вдячні і волонтерам, які постійно підвозять тушонку, консервацію, варення, солодощі…

Не так давно й Олена Миколаївна була на мирній території. І так само від душі збирала харчі для солдатів. Мала велике господарство: свиней, кролів, кіз, курей, качок. Для неї святим обов’язком було поділитися з тими, кому більша частина України завдячує спокоєм. Коли почався Майдан – збирала торби на Київ, коли війна – на Донбас. Та з часом зрозуміла, що може зробити більше. Одна річ – допомагати захисникам з дому, інша – безпосередньо поряд, аби ворог за всі його жорстокі діяння «варився в пекельному казані війни».

Перші місяці на Донеччині в селі Клинове були більш-менш спокійними. Олена працювала на кухні помічником своєї подруги Наді. Та згодом їхній батальйон вирушив на передову до Троїцького.

– Бої за «світлодарську дугу» були запеклими, із втратами, – із сумом згадує жінка. – До нас приїхали та повідомили, що треба вісім добровольців на допомогу 54-й бригаді. Наш Микола зголосився першим. Хлопці там провели п’ять днів без їжі, з мінімальною кількістю води, у незручних бліндажах, де не можна було навіть спину розігнути. Автомати не затихали ні на хвилину – усе звідусіль прострілювалося. Лише з нашого батальйону за тих п’ять днів було п’ять «двохсотих». Ми навіть не могли їх забрати. Нам не давали, бо навкруги було справжнє пекло перехресного вогню. Там у лісі снайпер застрелив й нашого оптиміста Володю, в якого осиротіли п’ятеро дітей. Тоді я вже стовідсотково відчула, що на війні. Убиті, поранені, контужені… Ще вдень солдат куштував мою юшку, а надвечір він уже «двохсотий». У Троїцькому мене поставили завідувачкою на кухні та видали автомат. Бойовики гатять, а ми готуємо їсти, молячись за наших хлопців та ковтаючи сльози. Інколи здавалося, що земля під ногами здригається і небо ось-ось впаде.

У лютому до 25-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь» офіційно інтегрується Грузинський національний легіон. Грузини на українському фронті – від самого початку війни. Більшість із них – офіцери з досвідом бойових дій та військовими навичками армій НАТО, які пішли рядовими до лав Збройних Сил України.

– Для них не важливі посади та зарплати. Вони добре пам’ятають, як свого часу українці підставили їм дружнє плече, коли на їхню землю вступив брудний російський чобіт. Тож тепер допомагають боронити українську територію. Це прості привітні люди, які гордо йдуть у бій під синьо-жовтим прапором. А ще вони дуже щедрі та хазяйновиті. Примудрилися навіть на війні завести баранів. М’ясом діляться з усіма, а ще й на шашлик до себе запрошують, – хвалить своїх «конкурентів» Олена.

Обличчям до буремного Сходу

– Історія Донбасу останніми роками дуже драматична, а часом навіть жорстока. Попри те, що там є чимало сепаратистів, які підтримують окупантів, більшість людей живуть з думкою про незалежну Україну і мирний час. Їхнє життя щодня нагадує бойовик, коли кулі летять просто над головою, а обстріли не припиняються, незважаючи на усі домовленості та перемир’я, – ділиться спогадами захисниця. – Історії цих людей, які живуть з війною за вікном, просто вражають. Ніколи не забуду бабусю Аню. Замість того, аби перейматися своїм життям, вона опікується українськими військовими. Прихисток у неї знаходили багато наших бійців. Поділиться останнім шматком хліба. Та не те, що поділиться, – віддасть останню крихту. Хлопці від бабусі в захваті. Тож допомагають старенькій, як можуть: дрова нарубають, воду наносять… Така собі взаємодопомога. Жінка абсолютно проукраїнськи налаштована. Коли їй зустрічаються ті, які висловлюються за «русский мир», при цьому живуть на українській землі, їдять український хліб та обома руками хапаються за волонтерську допомогу тих же українців,  вона готова годинами з ними сперечатися. Така собі берегиня української душі. Для багатьох вона стала рідною. Наче все життя ми її знали. Мудра й розсудлива. Завжди казала, що війна для неї, як жахливий сон.

З теплотою згадує Олена і директорку Троїцької школи Марину Верцанову. Та всіма силами намагається врятувати сільський освітній заклад, у який вже двічі влучав снаряд. Вона – як та квочка з курчатами, біля себе всіх дітей тримає.

– Під керівництвом Марини Ігорівни діти влаштували для нас, військових, концерт на 8 Березня. Учні виклалися на всі сто! Коли дивишся на цих дітей, найбільше хочеться жити, – з теплою усмішкою, говорить Олена. – Ми теж допомагали їм, чим могли. То солодощі привеземо, то передачі з одягом, канцелярією. А на новорічні свята волонтери подарували учням цієї школи екскурсію в зимовий Львів.

Перебираючи спогади, Олена продовжує розповідь:

– Є в Троїцькому жінка на ім’я Люба. Її чоловік утік в Росію, а тепер проситься назад до коханої дружини. А та «кохана» йому і відповідає: «Нема зрадникам вороття!» Сказала – як відрізала! Запекла патріотка! Говорить винятково українською, ходить з нафарбованими жовто-блакитними нігтями і ладна кому завгодно втерти носа, хто хоч слово криве у бік українців кине.

У її хату влучив снаряд, але Любу це не злякало – залишилася в Троїцькому. Вона добре знає місцевість. Тому завжди допомагає нашим воїнам слушною порадою.

– Найстрашніше бачити маленьких діток, які замість тихих маминих пісень слухають свист снарядів і стрекотіння стрілецької зброї. Коли бачу мам з немовлятами – серце щемить і ниє у невимовній тузі, – Олена на хвилину замовкає, вгамовуючи душевний біль, а потім, спрямувавши погляд удалечінь, продовжує: – Є там жінка Лєна. Вона двічі поборола смерть. Двічі підривалася на розтяжці. У жінки – спотворене обличчя, але душа – найгарніша у світі!

Свято ніхто не відміняв

Якщо жити на фронті лише страшними подіями, то можна збожеволіти. Тому бійці намагаються знаходити радість у простих речах. Коли ж у батальйоні тридцять п’ять жінок, то свято обов’язково буде!

…Новий рік зустрічали за всіма правилами. Чоловіки принесли ялинку, треба було знайти для неї прикраси. На допомогу прийшла кмітливість жінок. Винахідливі дівчата дістали набої та розфарбували їх лаком для нігтів. Вийшов справжній витвір мистецтва! Свято вдалося на славу!

А інакше й бути не могло. Жінки на передовій – це досить потужна рушійна сила. Кидаючи виклик війні, вони вітають життя!

– Наша Тетяна лаки й сушарку для нігтів на фронт прихопила. Хлопці жартують, мовляв, і війна не здатна знищити в прекрасній статі жіночність, – каже Олена.

А ще в цих мужніх жінок є свій символ – шеврон на камуфляжі з написом: «Мене образити може кожен, та не кожен зможе втекти». Тож чоловіки не забувають, що поряд з ними – прекрасна стать, і взагалі «жінка» – звучить сильно!

– Нам таке 8 Березня влаштували, що на «гражданці» не кожна жінка отримує стільки чудових емоцій! Квіти, торти, концерт і безліч приємних слів та побажань, – обличчя Олени осяває усмішка.

Великодні свята боєць Бурзак провела на Башкірівському полігоні, що на Харківщині. Звідти годувальницю на кілька днів відпустили на ротацію…

P.S. І знову столичний перон, рідні, близькі. Сльози радості, міцні обійми, квіти, слова подяки. Удома на Олену чекала сімейна вечеря, яку з любов’ю приготували її діти. Здобуваючи професію, пов’язану з приготуванням їжі, вони так само смачно готують, як і їхня мама.

Кутаючись у тепло рідної домівки та обійми своїх дітей, Олена насолоджувалась кожною миттю. Жінка знала, що коли повернеться на передову, усе це згадуватиме до дріб’язку, як знала і про те, що залишатиметься на війні до перемоги над російськими окупантами. Це непросте рішення співпадало з її професійним переконанням: «Кожну страву треба доводити до повної її готовності, як і кожну справу – до кінця». А ще вона з усмішкою говорить: «Для перемоги треба не лише гоТувати, а й гоДувати бійців».

 

Сніжана БОЖОК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту