Герої АТО

Вище них – тільки зорі, крутіші за них лише гори

Вище них – тільки зорі, крутіші за них лише гори

– Війна війною, а життя – за розкладом, – жартують наші військовики.

Жоден статут не може заборонити на передньому краї звичайних людських почуттів. Того ж таки кохання, яке тут, під постійними обстрілами, коли особливо гостро відчуваєш, що «до смерті – чотири кроки», перестає бути просто емоцією, а стає сенсом усього буття. Про це чудово знає Богдан («Бахмат») – командир «шаленої роти», котра сьогодні захищає Авдіївку.

– Після одного випадку я повністю змінив свої погляди на життя, – згадує він, – 12 вересня 2014 року поблизу Волновахи я лежав у чистому полі без бронежилета, без нічого, під сильним обстрілом і думав, що зараз – кінець. Я сам себе поховав уже. Усе життя пролетіло в пам’яті, мов у кінофільмі. Я зрозумів, що те, чому я радів, вважав, що це класно, круто: поїздки за кордон, якісь розваги, гарні речі – це абсолютний нуль, не вартий уваги. Найголовніше в житті – це сім’я. Ось я зараз відійду у вічність, а в мене – ні дружини, ні дітей. І мій рід на мені закінчиться. Це дійсно страшно.

Війна допомогла хлопцеві усвідомити, чого іноді не дано зрозуміти деяким «мачо» номінально чоловічої статі. Незабаром вона ж подарувала «Бахмату» і його долю – наречену Ольгу, волонтерку з Кіровоградщини, з якою він познайомився на церемонії відзначення загиблого комбата Івана Писаренка орденом «Народний Герой України». Упродовж півроку закохані телефонували одне одному, листувалися, потім почали зустрічатися, аж поки Богдан не заявив рішуче, що побачення – це забави молодих, а їм треба одружитися. Так і сказав: «молодих», хоча самому не виповнилося ще й тридцяти. Та на війні дорослішають швидко, а Богдан воює з 29 червня 2014  року, потрапивши в зону АТО одразу ж по закінченні Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. І підлеглі, серед яких багато старших за нього мало не вдвічі, ставляться до ротного не як до «синка», а як до досвідченого командира – тямущого, грамотного і справедливого. Недарма ж чимало хлопців, які з ним служили раніше, після демобілізації просяться назад саме до «Бахмата».

Турбота про особовий склад для нього – одне з найголовніших правил. Рота славиться налагодженим побутом. Тут навіть лазня  з такою «ядерною» парною, якою може похвалитися не кожен комунальний заклад.

– Людина, яка себе поважає, залишиться людиною будь-де, – переконаний «Бахмат». – Де б ми не стояли – у степу, лісосмугах – з ящиків, з будь-чого облаштовували кухню, лазню, створювали для себе комфортний побут. Так і має бути! Звичайно, можна ледарювати, спати в пилюці, багнюці, їсти з бляшанок, але про який моральний стан і бойовий дух тоді можна говорити?

А з бойовим духом у «шаленої роти» все гаразд. До речі, «шаленими» хлопців назвали терористи, відчувши на собі всю їхню «гарячу любов» до «руского міра», що, мов ракова пухлина, намагався розповзтися територією суверенної України. Своїм девізом рота обрала слова: «Вище нас – тільки зорі, крутіші за нас – лише гори!» І це не просто гучна фраза. Втім, суворо дотримуючись Мінських домовленостей, хлопці дають відкоша «сепарам» тільки тоді, коли ті починають нахабніти, що називається, «по бєзпрєдєлу». Та й цього досить, щоб на деякий час «бурятський воєнторг» закривався на «переоблік».

– Нас обстрілюють мало не щодня. Нещодавно 20 «градів» прилетіло, – розповідає ротний. – Тобто люди постійно ризикують. І коли не стрельнути у відповідь, ворог нахабнітиме ще більше. Пам’ятаю, потрапили під танковий обстріл. Ми – у траншеї, а наш Дмитро («Турист») вискочив і відповів з ПТУРа. Отримав поранення, але танк відігнав. А якщо б він цього не зробив, усі 28 снарядів ворожий панцерник відстріляв би по нас. А наших ПТУРів вони бояться – тікають галасвіта, аж гай гуде. Зайвих людей у нас немає, кожен знає і виконує свої обов’язки. І випадкових людей також немає. Ті, які не розуміли, що ми побратими, і їхні життя залежать від нас так само, як і наші від них, давно вже пішли. Такі довго на передовій не тримаються.

Про своїх «шалених» ротний розповідає з неприхованою гордістю. Але ж будемо щирі: військовий підрозділ – це не пансіон благородних дівиць, тут усіляке може бути. Як же «Бахмату» вдається підтримувати дисципліну?

– По-різному, – посміхається Богдан. – З початку попереджаю порушника, що зателефоную його дружині і розповім про його «художества». Діє на сто відсотків! Другого разу зазвичай не буває.

Знаєте, що для мене як командира роти найважче на війні? Зберегти життя і здоров’я людей. Адже йде звикання до небезпеки, відчуття страху притуплюється. У новачків є інстинкт самозбереження, а коли біля тебе 20 мін впало, а тобі нічого, то на 21-шу вже можеш не звернути уваги – і поплатишся. Захисний механізм дає збій, тому дехто дозволяє собі нехтувати елементарними правилами, розгулювати на «нулі» без бронежилета, шолома. Я спочатку пояснюю. Коли ж не допомагає, то, вибачайте, дискусій не буде…

Нашу розмову з «Бахматом» увесь час переривають телефонні дзвінки, доповіді молодших командирів: «Треба вирішити питання з транспортуванням важелезних колод для нових бліндажів…», «Приїхав капелан…», хтось хоче у відпустку, а хтось не хоче на ротацію… Усе вирішується швидко, по-діловому – і Богдан знову повертається до розмови, терпляче відповідаючи на мої запитання і не забуваючи при цьому пригощати чаєм. Йому б керувати якоюсь престижною фірмою, носити солідний костюм, а вечори просиджувати в ресторанах. Але все те – в якомусь паралельному світі, що тут, на лінії розмежування, здається нереальним і вигаданим. Чи не бісить його така «роздвоєність» суспільства?

– Я особисто до цього ставлюся спокійно, ніякої роздвоєності немає, – не погоджується ротний. – Це добре. Якщо там люди живуть і не думають про війну, отже, ми тут недаремно стоїмо. Я не хочу, щоб на моїй рідній Білоцерківщині у підвалах, погребах люди ховалися, як доводиться робити донеччанам. Принаймні на цьому напрямку ми свою роботу виконуємо. І це задовольняє. Мені шкода цих людей. Вони вже звикли жити з війною за вікном, але ж страх нікуди не подінеш. Це дуже велике горе.

Головне не те, з ким ми зараз конкретно воюємо: з професіональними «бурятами-тракто­рис­та­ми», російськими найманцями чи сепаратистами. Головне – за що ми воюємо. За свою землю, своїх рідних, коханих. Все дуже просто.

Та війна несе не лише смерть. Ще один її негатив, про який нині багато говорять психологи, – імовірна озлобленість, зачерствілість людських душ. Зникає взаєморозуміння між близькими, розпадаються сім’ї… Але це, здається, не про «Бахмата». Неначе відчувши, що розмова – про неї, зателефонувала Ольга. І застуджений, хриплий голос Богдана став ніжно-бархатистим, коли він відповідав коханій: «Так, моє сонечко… У мене все гаразд. Ти моя господарочка… Я за тобою скучив…»

Звичні слова, які в мирному житті кожен з нас говорив сотні разів, з уст бойового ротного на тлі віддаленої канонади лунали на диво по-новому, мов щойно написана щира пісня…

У серпні Богдан та Оля збираються відгуляти весілля. Скромно і швидко, бо часу мало, а справи на фронті не чекатимуть… Тож побажаємо їм щастя та довгих років життя!

 

Олег ЯНОВСЬКИЙ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту