Журнал

«ЯКЩО ПЕКЛО СПРАВДІ ІСНУЄ, ТО МИ ЙОГО ВЖЕ ПРОЙШЛИ…»

«Нас штурмували найманці й підрозділи регулярної російської армії. Вони мали першокласну новітню зброю, зокрема снайперські гвинтівки. По нас гатили не лише з гармат і мінометів великого калібру, а й з «Градів», «Ураганів», «Смерчів»… Це надпотужна зброя, яка призводить до страшних руйнувань, а розліт осколків сягає кількох кілометрів. «Старший брат» перетворив цивільний аеропорт у такий собі полігон для випробування нових зразків зброї. Зокрема мінометно-артилерійської. Словом, якщо пекло справді існує, то ми його вже пройшли

Чи було страшно? Так, звичайно: не вірте тим, хто каже, що під кулями не відчував страху. Казати так можуть або лицеміри; або, вибачте, дурні. Нам усім хотілося дуже й дуже жити: нас чекали батьки й матері, діти і дружини» (Зі спогадів кіборга Анатолія Свирида – «Спартанця»)

«Іглу» зупинила снайперська куля

Донецький міжнародний аеропорт імені Сергія Прокоф’єва, на думку закордонних експертів, був одним з найкращих у Європі. В його реконструкцію напередо­дні Євро-2012 держава вклала кілька мільярдів євро. Хто б міг тоді подумати, що за два роки він, ставши ареною найзапекліших боїв,  перетвориться на суцільні руїни? А в новітній історії України з’явиться ще одна сторінка мужності, звитяги та любові до Батьківщини.

Сімнадцятого квітня 2014 року проросійські бойовики зайшли в аеропорт і вивісили там прапор так званої Донецької Народної Республіки. Попри цю обставину, він працював у звичному режимі, приймав і відправляв авіарейси, зокрема й за кордон. Наприкінці травня бандити вирішили захопити його вже «по-серйозному». В цій «акції», як повідомляло російське телебачення, брали участь більше сотні «донецьких патріотично налаштованих громадян», «добровольці» з Криму, Ростовської області та Чечні. Проте вони змогли взяти під контроль лише новий термінал. Старий конт­ролювали українські вояки.

В ніч з 25 на 26 травня на територію аеропорту прибули ще близько сотні до зубів озброєних бойовиків. Залишити об’єкт – такий був їхній ультиматум нашим військовослужбовцям. Незабаром окупанти отримали підмогу – кадировців.

Сьогодні існує багато різних поглядів на події дворічної давнини. Зокрема щодо доцільності тих чи інших дій і рішень. Але ж пам’ятаймо: тоді терористи збили в небі над Донбасом кілька літаків і вертольотів. Та їх могло бути значно більше. 26 травня, приміром, коли протистояння тільки-но розпочиналося, вони вкотре намагалися знищити наш літак.

Близько одинадцятої години те­рорист-кадировець, перебуваючи на даху нового термінала, підняв трубу зенітно-ракетного комплексу «Ігла» та навів її на український МІГ-29, що пролітав на малій висоті. Це помітив снайпер 3-го полку спецпризначення. Доповівши командуванню, отримав дозвіл на ураження ворога. З точного пострілу українського снайпера розпочався багатомісячний бій за аеропорт.

Вже наступного дня Рада національної безпеки і оборони України розповсюдила заяву:
«…Ар­мійські підрозділи спецпризначення за підтримки бойової авіації завдали удару по терористах, які намагалися взяти під контроль міжнародний аеропорт Донецька. Проведена висадка десанту. Українські підрозділи діяли стрімко і ефективно – було вбито близько 45 бойовиків, ще кілька десятків поранені. Третина батальйону «Восток» була знищена силами АТО. В лавах бойовиків почалася паніка, деякі лідери терористів поспішно покинули місто. Українські підрозділи закріпилися в районі аеропорту».

На жаль, попри зусилля наших військ, переломного успіху досягти не вдалося: сепаратизм і колабораціонізм почав поступово розповзатися Донбасом… Трохи згодом – під час проведення антитерористичної операції – українські спецслужби виявили і затримали десятки зрадників, які сприяли сепаратистам. На плечах багатьох з них ще донедавна були офіцерські зірки. Та гроші й власна вигода виявилися для них дорожчими за офіцерську честь. Як не прикро, але одним із перших зрадників серед силовиків виявився капітан Служби безпеки України. Саме він допоміг бойовикам безперешкодно і майже непоміченими увійти до аеропорту!..

«Супермени» виявилися перехваленими

Оборона донецького аеропорту тривала загалом вісім місяців. І в спеку, і в лютий мороз наші солдати й офіцери під шаленими обстрілами з «Градів» відстоювали цей невеличкий клаптик української землі.

Російські спецпризначенці… Важко полічити, скільки пафосних кінофільмів про них знято! Ще донедавна їх вдень і вночі транслювали наші телеканали. А українські глядачі, спостерігаючи за їхніми «героїчно-професійними діями», свято вірили, що то справжні супермени. Але звичайні українські хлопці довели, що цих «суперменів», можна і треба бити, адже це наша земля, а вони прийшли сюди, як і гітлерівці у 1941-му, – окупантами.

– Коли б росіяни, які бездумно підтримують Путіна, хоч краєм ока побачили рештки своїх співвітчизників на летовищі просто неба, то, напевне, інакше ставилися б до цієї неоголошеної війни, – резюмує оборонець ДАПу, десантник капітан Сергій Єфіменко. – Впевнений, що жоден росіянин, який побував у аеропорту, не скаже, що українці не вміють воювати.

Підтвердженням цього є хоча б такий факт. У донецькому аеропорту «засвітився» загін «Вимпел» – спецпідрозділ МВС Російської Федерації. У ньому служать добре підготовлені вояки. 1979 року саме «Вимпел» штурмував палац тодішнього лідера Афганістану, після чого до цієї країни увійшли радянські війська. А ось з донецьким аеропортом у путінських захвалених «профі» не склалося. За інформацією російських журналістів, їх там полягло декілька десятків. А під час невдалої атаки 13 січня загинуло щонайменше 250 російських військових та бойовиків. Не допомогли ні «Гради», з яких в українців летіли сотні снарядів, ні масовані артилерійські обстріли.

Січень став місяцем найкривавіших сутичок з бандитами. 13-го, не витримавши обстрілів, обвалилася диспетчерська вежа аеропорту, залишившись у нашій пам’яті символом його героїчної оборони. 15-го терористи підійшли до наших позицій впритул. Це дало привід лідеру «ДНР» Захарченку стверджувати на телекамери російських телеканалів, що «протягом тридцяти хвилин донецький аеропорт буде повністю під контролем ополченців» і що там залишився «якийсь десяток українських фанатиків».

Всі наступні дні тривали жорстокі бої. При цьому терористи не давали змоги нашим вивезти в безпечний район поранених. 20 та 21 січня 2015 року стали останніми днями оборони донецького аеропорту: бійці 90-го окремого аеромобільного батальйону, зважаючи на ситуацію, почали залишати свої позиції. Для того, щоб відволікти увагу ворога, вони викликали на себе вогонь ракет. Згодом наші захисники закріпилися на околицях аеропорту, аби контролювати тамтешню місцевість.

Воїни українського духу

Кіборги – звичайні українські вояки – обороняли донецький аеропорт 242 дні. Він став символом мужності й незламності українців. На честь «кіборгів» з’явилися документальні фільми, книги. Так, наприклад, напередодні річниці виходу «кіборгів» із руїн донецького аеропорту Радіо Свобода і видавництво «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля» презентували книгу «АД-242. Історія мужності, братерства і самопожертви». До неї увійшли понад 60 інтерв’ю оборонців летовища, десятки ексклюзивних фото з місця подій, а також коментарі військових та експертів з безпеки з України, Канади, США та інших країн.

«Залізо не витримувало, а ми стояли, бо за нами країна, наші близькі. І ніхто аеропорт не здав. Там просто вже не було за що триматися», – ці слова кіборга Миколи Миньо («Михалича») із Закарпаття до глибини душі вражають читача. Книга дуже правдиво розповідає про ті трагічні й водночас героїчні події.

Режисери Леонід Кантер та Іван Ясній зняли стрічку «Добровольці Божої чоти», а на телебаченні демонструвався фільм «Аеропорт», головними героями якого є його захисники.

Насправді документального матеріалу про оборону донецького аеропорту не так і багато. Але літопис новітньої історії України продовжується, тому журналісти, фотографи, письменники, режисери буквально по крупинках збирають матеріал, аби звитяжні подвиги «кіборгів» відобразити у книгах, фільмах тощо.

Напередодні 20 січня, коли вшановується пам’ять захисників донецького аеро­порту, у кінотеатрах України відбулася національна прем’єра документальної кінострічки «Воїни духу». Від початку російської агресії це вже четвертий фільм, особлива цінність якого полягає в тому, що й досі, попри величезний розвиток інформаційних технологій, справжньої воєнної документалістики в Україні дуже мало. В соціальних мережах ширяться переважно аматорські фото- та відеоматеріали, зняті на мобільний телефон.

Сюжет стрічки становлять розповіді героїв-«кіборгів», які пройшли справжнє пекло війни. Зокрема, йдеться про полон, про наших бійців Анатолія Свирида, Юрія Шкабуру, Станіслава Паплінського та багатьох інших, кому довелося витримати це складне випробування після тривалого перебування у вщент знищеному аеропорту.

Військовослужбовець 81-ї ок­ре­мої аеромобільної бригади Станіслав Паплінський («Папік») після підриву терміналу мчав на своїй МТ-ЛБ рятувати побратимів, які залишалися там до останнього. На жаль, через поранення доїхати не зміг. Потрапивши в полон, зблизився з Анатолієм Свиридом та багатьма іншими побратимами, з якими боронив аеропорт, але не був знайомий. Така непередбачувана солдатська доля.

– Правда не завжди буває приємною, – говорить «кіборг» Анатолій Свирид («Спартанець»), герой фільму «Воїни духу». – Я, наприклад, був впевнений, що ніколи не потраплю в полон. І хоча мав змогу покинути аеропорт, проте вирішив залишитися, аби, віддавши себе бойовикам, врятувати своїх тяжкопоранених побратимів.

Усі факти, викладені у фільмі, почуті з перших уст очевидців. Одним із них є герой-«кіборг» Руслан Боровик («Багдад»). Саме його об’єктив фіксував усе, що відбувалося протягом тривалого часу в аеропорту. Ці фотоматеріали, до речі, вдало використали автори стрічки. Як і рядки з вірша Станіслава Паплінського, написаного під час перебування в полоні:

 

«Проснись народе, люди, схаменіться!

Ви знову вдома ранок свій зустріли.

За полонених хлопців помоліться.

За їхніх мам, що тричі посивіли.

Країну боронивши, клали тіло,

Себе не жалкували ради волі.

В боях останніх вижити зуміли,

І підкорилися лиш своїй долі.»

 

Сплило вже два роки відтоді, коли донецький аеропорт вийшов з-під нашого контролю. Українські вояки, яких за фізичну і моральну витривалість, незламність духу ворог назвав «кіборгами», обороняли його до останнього, заплативши за це хтось власним здоров’ям, а хтось і життям. Тож маємо пам’ятати про них, допоки житимемо. І на їхньому прикладі вчити своїх дітей і онуків любити рідну землю, бути готовими захищати її від ворогів.

Сергій Зятьєв,

Сергій Басараб

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy
Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту