Герої АТО

ЮЛІАНОВИЧ

ЮЛІАНОВИЧ

Навколо запанувала тиша. А в голові командира взводу дзвенів  відгомін смертельного бою. Та до нього додавалися ще якісь ледь чутні звуки. Коли почав прислухатися, здивуванню не було меж – голос лунав з-під його бронежилета. Якимось дивним чином увімкнувся електронний запис Біблії. Вищі сили були на боці українців

Інструктор із виживання, інструктор з водіння бронемашин, десантник, духовний наставник –  ці характеристики прапорщика Сергія Гриба можна продовжити ще й словом «сталкер». Саме так, за прикладом донецьких кіборгів, охрестили себе захисники найгарячішої точки 2016-го – промзони в Авдіївці.
6 квітня взводна-тактична група навчального центру ВДВ прибула до місця призначення – у населений пункт Авдіївка. На той момент інтенсивність ворожих обстрілів промзони порівнювали із донецьким аеропортом. Терористи пускали в хід танки та міномети. Їм вкрай необхідно було встановити контроль над транспортною артерією Донецьк-Горлівка. Українські військові чергової ротації знали, куди їдуть, але ніхто не відмовився. Вони настільки були впевнені у своїх силах, що серед терористів про них пішли чутки: «Приїхали супервоїни». Таку новину армійці почули, коли їм вдалося перехопити ворожі радіорозмови. А переконувати в протилежному навіть і не думали. Навпаки, це додавало українцям упевненості та віри: вони встоять.
Терористам, видно, не терпілося перевірити новачків. Тож вже наступного дня вони пішли на штурм. 19 українських захисників сім із половиною годин стримували ворога. Як згодом проінформувало вище командування, промзону з трьох боків атакували російські спецпризначенці. Та їхні численні спроби зайняти територію були помножені на нуль. Навіть підступні плани викурити охоронців об’єкта ні до чого не призвели.
– Вони підпалили другий поверх будівлі. Ми всі спустилися на перший. Я думаю, вони чекали,  що почнемо відступати. Ми цього не зробили, бо знали – так нам не вижити, – згадує командир відділення взводної-тактичної групи Сергій Гриб.
Будівля палала, дим виїдав    очі, а стіни ледь витримували шалений обстріл. Бійці рятувалися, як могли – хтось знайшов пов’язку, а хтось обливав водою балаклаву, щоб не задихнутися. Кілька бійців повернулися на другий поверх. Знайшовши кімнату, де не сильно горіло, зайняли позиції та почали вести вогонь по противнику.
Такого російські «специ» не очікували і радіозв’язком повідомили своєму керівництву: «Ми відходимо».
Саме тоді Сергій Юліанович зрозумів, звідки линули дивні звуки:
– Я носив під бронежилетом у кишені електронну Біблію, але я її не вмикав. Коли почав прислухатись, це було саме «Одкровення». Я вирахував, що ввімкнулася вона ще на початку бою, – згадує Сергій Гриб.
Можливо, професіоналізм уберіг наших воїнів від загибелі, а можливо, і вищі сили. Серед наших у тому зіткненні не було навіть поранених. Сергій – глибоко віруюча людина, християнин. І він каже, що на війні немає таких, хто не вірить у Бога. Але підтримка потрібна завжди. Тож роль духовного наставника взяв на себе. Хтось почав його називати «святий отець», а хтось «падре», та взводний не гнівався за це на 20-річних підлеглих, які годилися йому в сини. Просто міг мовчки підійти, по-батьківськи пригорнути, щоб комусь стало легше на душі. А коли не було боїв – збиралися в наметі, де Сергій влаштував таку собі польову капличку із гільзами замість лампадок та невеличким образом. Воїни інколи просто збиралися там, слухали запис Святого Письма та думали про щось для них важливе.
Такі моменти дуже цінувалися в колективі. Бо відпочити на об’єкті – майже неможливо. Два кілометри руїн, закатаних у асфальт, та тонкі стіни з жесті, які наскрізь прострілюються – сувора реальність авдіївської промзони. Погіршує ситуацію і неймовірна близькість до позицій противника. У деяких місцях – до 50 метрів. Сергій каже, що могли чути, як окупанти говорять, а ввечері навіть без приладів нічного бачення розпізнавали їхні фігури. А ще постійно мали бути напоготові. Бандити намагалися підійти впритул та вчинити диверсію. Ледь не щодня були непрохані гості – ворожі ДРГ. А «братній» народ гатив по них 120-ти та 152-міліметровим калібром.
– З 13 травня курсанти військових училищ РФ приїхали, мабуть, складати заліки. Почалися масові обстріли з мінометів, артилерії, які тривали по 3-4 години.  Вони стояли за один-два кілометри  від Ясинуватої та вели по нас вогонь, – каже командир взводу.
Інколи забували про сон. Було й таке, що тим, хто змінився зі спостережної позиції, вистачало часу лише на ковток води чи на те, щоб обтертися вологою серветкою. А потім знову – у бій. Сергій зі своїм підрозділом пробув у Авдіївці  3 місяці. За цей час йому довелося поспілкуватися із місцевими. І найбільше бійця вражало не те, що за два кілометри від зони зіткнення триває спокійне цивільне життя без жодних ознак війни, а те, що підходили прості робітники та казали: «До зустрічі на промці!»
Напевне, вони були по обидва боки лінії вогню, але про це ніхто ніколи не дізнається. Та Сергію Грибу це не так уже й важливо. Він дуже болісно сприймає цю жорстоку реальність, а на деякі закиди людей, що віруюча людина не має брати до рук зброю, завжди відповідає:
– Всім дряпають очі слова «Не вбий!». Але якщо прочитати уважніше про землю обітовану і як на ній осів той народ, якому Бог дав цю територію, то все стає зрозуміло. І я як людина віруюча розумію, що народився та живу на своїй землі. Я не йду в РФ, не претендую ні на чиї землі. І свята справа – боронити власну землю. А Біблія каже: немає більшої любові за ту, коли хто кладе душу свою за друзів своїх.
Тож Сергій знає, що не робить нічого проти власної совісті, не вчиняє такого, за що б було соромно перед дітьми та дружиною. Він ні від кого не приховував, що їде в Авдіївку. Коли телефонував додому, завжди казав: «Все добре». А в бою викладався на всі сто.
– Вже потім мої молоді підлеглі, зізналися мені: «Юліановичу, вибачте нас, але ми укладали парі, наскільки Вас вистачить», – усміхається Сергій.
Він живе заради того, щоб зробити життя кращим. І звик робити те, до чого прагне душа: до військової служби, екстриму, самореалізації. Напевне, це підштовхнуло його вдруге прийти в Збройні сили. Адже на початку 90-х була перша спроба вдягнути військовий однострій та пов’язати своє життя з армією. На жаль, кар’єра молодого інструктора з водіння тривала недовго. Постійні скорочення та негаразди перервали її. Йому, молодому спеціалісту, довелося шукати себе у цивільному житті. Та доля склалася так, що він зміг зберегти досвід і накопичити унікальні знання, щоб передати їх дітям та підліткам. Став сертифікованим  інструктором з виживання у рамках міжнародного руху, який діє на Житомирщині.
– Це рух на кшталт скаутського, Пласту. Діти віком від 6 до 18 років вивчають топографію, орієнтування на місцевості, долають переправи, опановують альпіністську підготовку, навички надання першої медичної допомоги тощо. Я й нині працюю інструктором. Це моя волонтерська робота. Любов до цієї справи прищепив і власним дітям.
Серед вихованців Сергія Гриба є й ті, хто пройшов військову службу у військах спецпризначення та морській піхоті. А хлопці, яких навчив нещодавно, телефонують йому із зони АТО і кажуть, що його методи дієві, вони перевірили це на практиці.
Сам Сергій повернувся у військо під час шостої хвилі мобілізації. І хоча його особова справа у військкоматі дивним чином загубилася, а він на початок протистояння на Сході був багатодітним батьком неповнолітніх дітей, все одно наполіг, що служитиме  скільки вистачить сил. А на запитання, чи погодиться знову виїхати з рідного Житомира в гарячу точку Донбасу, без вагань відповів: – Я буду там, де буде потрібна моя допомога.

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту