Журнал

«З РАДІОПЕРЕХВАТІВ МИ ЗНАЛИ, ЩО НАМ ПРОТИСТОЯТЬ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ…»

«З РАДІОПЕРЕХВАТІВ   МИ ЗНАЛИ, ЩО НАМ ПРОТИСТОЯТЬ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ…»

Що змушує людину, яка впевнено почувається в житті, маючи власний бізнес, в один день усе покинути і йти на війну? Чому одні втікали від мобілізації, як дідько од ладану,  а інші, навпаки, самі йшли до військових комісаріатів і просили їх призвати до війська? Чи страшно дивитися в очі смерті? Відповіді на ці непрості запитання наш кореспондент шукав під час спілкування з підполковником Віталієм Барановим, який влітку 2014-го, полишивши  всі свої справи, придбав  військову амуніцію і пішов захищати Україну. Зі своїм підрозділом він побував у найгарячіших точках Донбасу – Пісках, Авдіївці, Водяному, Опитному, донецькому аеропорту, які стали символами героїзму українських солдатів

– Я – кадровий військовий, відслужив 20 років, –  розповідає Віталій Анатолійович. – Знявши у 2004 році однострій, зайнявся підприємницькою діяльністю і на життя не нарікав.
– Як сприйняли появу в Криму, а згодом і на Донбасі так званих зелених чоловічків? Здогадувались, чим усе це закінчиться?
– Те, що Крим у нас відберуть, а частину Донеччини й Луганщини окупують російські війська, важко було передбачити. Принаймні пересічній людині, яка мало цікавиться політикою. Коли у Криму почали захоплювати частини Збройних Сил, інших військових формувань, зрозумів: за спинами Аксьонова та інших наближених до нього покидьків стоять росіяни, а якщо точніше, їхні спецслужби. Ну а за ними, звичайно, стирчать вуха  господаря Кремля.
Потім за таким же практично сценарієм почали розвиватися події й на Донбасі: захоплювали адмінбудівлі, замість українських прапорів на них вивішували російські, готували так звані референдуми, в місцевих «активістів» почала з’являтись зброя. На початку травня пішов до свого Вишгородського військкомату, мовляв, я – офіцер запасу, сапер, прослужив у війську 20 років і хочу захистити свою країну. У відповідь почув, що сапери не потрібні.
Тоді я зателефонував на «гарячу лінію» Міноборони, заявив, що готовий бути призваний до ЗС на будь-яку посаду. На тім кінці дроту пообіцяли посприяти в моєму бажанні воювати. Але ніхто не телефонував аж 4 місяці. А в цей час на Сході гинули наші хлопці, визволяючи міста і села Донбасу!..
Тоді я звернувся до свого колишнього однополчанина, який  2014 року обіймав не останню посаду в МО. Він уважно вислухав мене і зателефонував своєму другові-офіцеру в Житомир, попросивши підшукати для мене посаду. Незабаром повідомили, що є вакансія командира інженерно-саперного взводу, посада старшого лейтенанта. В армії я був заступником командира бригади з озброєння у званні підполковника. Але я, знаєш, не вважав для себе приниженням обійняти старлейську посаду: що ж, подумав, колись, після вишу, теж починав з такого рівня. Шапка з мене не впаде, якщо повторю той же шлях. І відразу погодився. Тим більше, що багато моїх ровесників йшли рядовими стрільцями.
– Слухаю вас і диву даюсь. Адже тоді, 2014-го, таких добровольців дійсно було багато. Водночас не менше, а подекуди й значно більше було так званих відмовників, які намагалися не потрапити до війська. Звідси й запитання: що могло змусити взятись за зброю успішну людину, якій було що втрачати?…
– Я не буду таврувати так званих ухильників. Настане час, коли кожен триматиме відповідь за свої вчинки перед Богом. Але тоді, коли наша держава починала сипатися, як карткова хатка, мене охопила звичайна людська злість. У мене було багато запитань до державних мужів. Але ж держава і рідна земля, на якій ти народився, виріс, – це не одне і те ж. Чим, коли і перед ким я завинив, щоб мою землю топтав чужий чобіт? Чому мені має вказувати, як жити, якийсь зайда, котрий у власній хаті не може дати ради, але лізе в мою домівку?  Хіба діди й прадіди тих, хто прийшов на нашу землю, мало пролили крові наших дідів і прадідів у 20-30 роки, розкуркулюючи їх і висилаючи на Соловки? Я можу вирішувати, герой чи ні Роман Шухевич, а не якийсь дядько в Москві. З такими запитаннями і  міркуваннями, що роїлись у моїй голові, як стривожені бджоли у вулику, я йшов у військкомат…
– Тоді, влітку 2014-го, мобілізовані до війська змушені були купувати обмундирування, захисні шоломи, бронежилети…
 – Я знав, що армія обкрадена, обідрана і голодна. Тому і мені зібратись на війну допомогли мої друзі. Залишалося тільки повідомити рідних і близьких про своє рішення.
– Вони із розумінням поставились до нього?
– Дружина заплакала, дивлячись на мене благальним поглядом: напевно, сподівалась, що я передумаю. Але я не з тих людей, що звикли змінювати свої рішення. Правда, перед тим, як залишити домівку, я ще викопав на  присадибній ділянці картоплю…
По прибутті до частини дізнався, що мене, підполковника не можуть призначити на старлейську посаду, мовляв, звання не дозволяє. Та згодом вихід знайшли: я обійняв посаду помічника командира 90-го батальйону. Капітанську.
– Вам довелося фактично формувати підрозділ, вирішуючи при цьому безліч проблем. Як цей процес відбувався? Болісно? Підлеглі знали що їх чекає чи всерйоз не сприймали усього того, що відбувалося навкруги, поки їх це не зачепило?
– Проблем, звичайно, вистачало. Як і кого військові комісаріати мобілізовували до війська? Відповім дипломатично: не завжди найкращих. Так, були вмотивовані, підготовлені у професійному плані люди, які рвалися – у буквальному розумінні цього слова – в бій. Але були, наприклад, великі шанувальники Бахуса. А спробуй із ними працювати! Але де інших візьмеш?
– Інші відкупилися…
– Отож… Щоб навести бодай якийсь порядок, довелося докласти колосальних зусиль, приймати нестандартні рішення.. У цьому мені допоміг мій характер: я не з тих, хто міг заради дешевого авторитета пиячити разом із бійцями чи робити вигляд, що нічого не помічаю. Розумів: у першому ж бою гинутимуть самі пияки. І не лише вони, а й їхні товариші, що, до речі, потім і сталося.
– На цій гібридній війні ви провели більше року. Скажіть, а який період був найважчим?
– У  січні 2015-го командир нашого батальйону майор Олег Кузьміних потрапив у полон, заблукавши з групою бійців у тумані.  Командувати батальйоном довірили мені. Саме тоді бойовики захопили донецький аеропорт, який наші армійці захищали понад 240 днів і ночей. Багато вояків загинули під обломками терміналів, підірваних російськими окупантами, чимало опинились у полоні. Все це не могло не деморалізувати моїх підлеглих. І, чесно кажучи, деякі бійці, які до цього мужньо воювали, готові були скласти зброю, мовляв, кому все це потрібно?
– І як ви повертали їх до тями? Обіцянками влаштувати гарний відпочинок після перемоги чи залякували судом і прокуратурою?
– Який суд, яка прокуратура, коли не знаєш, чи доживеш до ранку чи вечора? Намагався переконати, що ми воюємо за власних дітей, дружин і матерів, звичайних українців. Словом, хотів достукатись до їхньої свідомості, їхніх сердець. А ще – особистим прикладом.
– Вдавалося?
– У більшості випадків – так…
– Ви нагороджені двома орденами Богдана Хмельницького…
– Улітку 2015 року я керував операцією з евакуації трьох наших танків і однієї інженерної машини розгородження, які знаходились ближче до ворожих позицій, ніж до наших. Спочатку ми хотіли знищити їх, але згодом вирішили, що техніка ще знадобиться нам. Усіх подробиць не переповідатиму, але нам це вдалося зробити, хоча бойовики піддавали нас шаленим обстрілам. Коли техніка опинилась у розташуванні наших військ, із перехоплених радіопереговорів дізналися, що дуже розлютило ватажків бойовиків.
– А за яких обставин отримали другий орден Богдана Хмельницького?
– За оборону донецького аеропорту.
– Ваша дружина Тетяна – етнічна росіянка, а її родичі і сьогодні проживають у Росії. Те, що ви воювали на Донбасі, відстоюючи інтереси «київської хунти», якою росіяни досі лякають дітей, не позначилось на ваших родинних стосунках?
– Звісно, що позначилося. Після повернення з Донбасу я лише один раз поспілкувався зі своїми, так би мовити, родичами. Їхні погляди на всі 100 відсотків сформовані путінськими пропагандонами на кшталт Кисельова, і їх ніхто й ніщо не переконає у зворотньому.
–Ви не намагалися це зробити?
– Звісно, що говорив. Більш того, наводив залізні аргументи на кшталт того, що бачив їхніх земляків у приціл автомата. Але всі розмови припинилися після того, як на запитання Тетяного брата, офіцера запасу, що я робив на Сході, відповів, що вбивав ворогів України. На запитання, чи готовий повернутися на Донбас і «продовжувати нищити братів-словян», відповів, що готовий. І повернутися, і вбивати «старших братів», якщо вони і надалі лізтимуть до нас, як сарана…
–  Дружина комфортно почувається в Україні?
– А чому їй не почуватися комфортно? Якщо не поїхала на свою історичну Батьківщину, куди її так наполегливо кличуть, то думаю, що комфортно (посміхається). Якщо ж серйозно, то моя дружина прекрасно розуміє, хто і де фашист, а хто захисник рідної землі. У нас тут розбіжностей немає. Більш того, вона і своїх рідних намагається навернути на шлях істини…

     Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

Замість післямови:
Сьогодні підполковник Баранов очолює громадську організацію, яка об’єднує колишніх «кіборгів». Основним її завданням є допомога захисникам країни, які тепер і самі потребують захисту. Тож за час нашої розмови Віталію Анатолійовичу зателефонували 37 разів! Його співрозмовниками були колишні бойові побратими та їхні рідні й близькі. Всі вони зверталися до нього зі своїми наболілими проблемами, здебільшого тими, що мають соціальне забарвлення. Сам Баранов відволікся від розмови 17 разів, телефонуючи як державним чиновникам, так і представникам громадських організацій, бізнесових кіл. Суть усіх дзвінків полягала в одному – допомогти хлопцям у розв’язанні наболілих проблем.

 

Сохранить

Powered by Ajaxy