Журнал

З вогню та в полум’я

З вогню та в полум’я

19 вересня 1941 року Михайлику Горинісу виповнювалось 10 років.  Попри близькість фронту, мати все ж вирішила відсвяткувати «ювілей» сина.

  «Склали список гостей. Бабуся напекла різних смаколиків, – згадує 86-річний Михайло Гориніс. – Та не судилося тоді мені з друзями зібратися за святковим столом…»

19 вересня,  після 72-денної оборони радянськими військами міста, до Києва увійшли війська вермахту – почалася 778-денна окупація. Перше, що зробили нові господарі міста, наказали зареєструватися всім чоловікам і комуністам, здати радіоприймачі, зброю та військове спорядження.  За невиконання будь-якого з цих  розпоряджень – розстріл. Ось як згадував перші дні окупації письменник Олесь Ільченко:

«Німці увійшли до Києва впевнено, мов до себе додому. Вправно орієнтуючись за точними мапами міста, вони займали будинки, установи, організації, оселялися в покинутих квартирах і в гарних, неушкоджених помешканнях, які їм подобалися. Скажімо, у відомого київського архітектора Павла Альошина, в його великій квартирі на Великій Житомирській вулиці, зарозкошував німецький офіцер, безцеремонно вказавши хазяїну на його нове місце. В листопаді 1943 року, коли цей «істинний арієць» тікатиме з Києва, він поцупить у Альошина старовинний килим з вітальні. Двоюрідна сестра моєї бабусі, чорнява, дуже схожа на справжнісіньку єврейку, мусила два роки просидіти в підвалі одного з будинків».

Наприкінці вересня в Бабиному Яру почалися масові розстріли єврейського населення: за 2 дні там знищили понад 34 тисячі ні в чому не винних людей.

Міська управа, яку призначили гітлерівці, намагалася налагодити життя містян. І їй, як згадували після війни кияни, багато вдалося зробити. Насамперед у відновленні транспорту, роботи магазинів і ринків міста. До речі, коли міський голова професор  Володимир Багазій спробував припинити розстріли євреїв, що почалися в Бабиному Яру, йому порадили «триматись подалі від гріха». А незабаром його та сотні українських націоналістів спіткала така ж доля – німці їх теж розстріляли. У цьому ж урочищі…

Після «остаточного вирішення єврейського питання в Києві» 8 січня 1942 року німці взялися й за українців. Зокрема генерал-комісар міста Квітцрау запровадив загальну трудову повинність, яка розповсюджувалася і на дітей віком 11-14 років. При цьому вони, знесилені важкою працею, часто  ставали ще й донорами крові для солдатів вермахту!..

Єдиним місцем здобути щось їстівне, окрім ерзац-хліба з чималою домішкою київських каштанів, залишалися базари: Житній, Сінний, Володимирський, Солом’янський та найвелелюдніший – Євбаз (Єврейський базар), де між тим жодного єврея впродовж двох років окупації вже не було. А ціни! Для порівняння: хлібина на базарі коштувала 300 окупаційних карбованців, а середня плата коливалася в межах 400 на місяць. У центрі міста відкрилося кілька комісійних магазинів, де приймали на продаж коштовності та твори мистецтва. Купували окупанти. Рідкісна антикварна річ могла дорівнювати на базарі вартості маленької скляночки пшона.

– Ми ледь вижили, – згадує киянка Євгенія Базалько, якій на той час виповнилося 15 років. – Щоб не померти з голоду, змушені були ловити котів, горобців, іншу живність. Адже навесні 1942 року німці заборонили відвідувати сусідні села, де наші батьки діставали продукти харчування, обмінюючи їх на одежу, інший ширвжиток. Словом, життя перетворилося на суцільний жах…

Ситуація з продовольством, можливо, була б інакшою, коли б не наказ Сталіна, що пролунав 3 липня по радіо: не залишати ворогові жодного кілограма зерна, жодного літра пального. Тож із Києва у глиб країни залізницею пішли ешелони, а Дніпром – баржі з борошном, крупами, цукром: щоб не дісталося противникові, а ось про людей, які перебували на окупованій ворогом території, «забули».

З окупацією міста гітлерівці створили кілька концтаборів для військовополонених. Лише через Дарницький концтабір, який виконував функції фільтрувального, у 1941-1943 роках пройшло щонайменше 300 тисяч бранців,  з яких близько 200 тисяч померли від голоду, холоду і знущань. У таборі, розташованому по вулиці Керосинній, щодня голодною смертю помирали десятки осіб. Серед в’язнів навіть поширювався каннібалізм: за спогадами очевидців, «доходило до того, що полонені чекали, поки труп охолоне, а потім починали його їсти».

За два роки окупації на примусові роботи до Німеччини нацисти вивезли з Києва понад 100 тисяч молодих людей.  Про те, яких втрат зазнало тоді місто, і по сьогодні немає точної інформації.

Окупація Києва німецькими нацистами – одна з найтрагічніших сторінок у його багатовіковій історії. Відомо лише, що напередодні війни тут проживало 930 тисяч людей. А після звільнення столиці України залишилося 180 тисяч. Гітлерівці   розстріляли, запроторили до концтаборів і вивезли до Німеччини на примусові роботи сотні тисяч. А ще десятки тисяч киян померли голодною смертю.

Михайло  Гориніс все ж відсвяткував свій день народження. Правда, не 10-й і не того дня, коли з’явився на світ Божий, тобто не 19 вересня 1941-го. За святковим столом він та його друзі зібралися 10 листопада 1943 року – на 4-й день після визволення міста від гітлерівських окупантів. Але поруч  вже не було найріднішої людини – матері Ольги Миколаївни, котру німці розстріляли як зв’язкову міського підпілля…               

             

       Сергій ВАСИЛЬЧУК

Хто руйнував Київ у вересні 1941-го?..

Радянсько-партійна пропаганда впродовж десятиліть стверджувала, що, «вступивши до Києва, гітлерівці почали висаджувати в повітря будинки мирних жителів, пам’ятки історії та культури». Але це було лише частиною правди: архівні документи, що збереглися, свідчать і про інше…

Влітку 1941-го, коли гітлерівці були ще за кілька десятків кілометрів від столиці України, почалося масове мінування міста. Збереглася копія довідки начальника інженерної служби штабу оборони Києва майора Чукарева. У ній, зокрема, повідомляється, що «мінування проводиться силами армійського інженерного батальйону під керівництвом міському партії. Міни й фугаси закладаються  насамперед в тих будинках, де можуть розміститися німці – в центрі міста».

Передчуття не підвело радянських генералів: зайшовши до Києва, нацисти розташувались у найвишуканіших будинках на Хрещатику, Прорізній, Інститутській, Пушкінській та на інших центральних вулицях. А вже 24 вересня пролунав перший вибух, розколовши навпіл великий чотириповерховий будинок з мансардами і вежами, споруджений 1903 року за проектом інженера М. Городецького. Після нього настала черга й інших. Ось як згадував ті події відомий письменник Анатолій Кузнецов:

«Це було 24 вересня, о четвертій годині дня. Будинок німецької комендатури злетів у повітря. Вибух був такої сили, що вилетіли шибки не лише на самому Хрещатику, але й на паралельних йому вулицях – Пушкінській і Мерінга».

За словами Куз­не­цова, «увесь Київ, уся Україна, увесь народ знали, що Хрещатик зруйнований комуністами, а їм втокмачували, що це зробили кляті німці. Тобто, що вони увійшли в прекрасне місто, зайняли його чудовий центр, п’ять днів працювали, закладаючи міни під собою, щоб їх під собою ж і підірвати. Навіщо? На це є точна відповідь: фашисти – варвари, але Хрещатик підірвали більшовики».

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту