Журнал

ЗА ЖИТТЯ, ЗА УКРАЇНУ!

ЗА ЖИТТЯ, ЗА УКРАЇНУ!

Професор Олександр Борзих, проживши півстоліття в Донецьку, де зробив блискучу  кар’єру, сьогодні оперує українських бійців. Він уже поставив на ноги – у прямому розумінні цього слова – десятки захисників України

Сержант Володимир Гариджук – один із них. Під час бойового зіткнення з російськими найманцями зазнав тяжкого поранення. Після лікування в регіональному медзакладі воїна направили до клініки ушкоджень Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» МО України.
– На операційний стіл він потрапив у важкому стані, – розповідає  доктор медичних наук, професор Олександр Борзих. – Зважаючи на складність поранення, неможливо було спрогнозувати результат оперативного втручання. Та операція пройшла успішно.
Інакше й бути не могло. Адже лікар, вдивляючись у молоде мужнє обличчя, думав про те, що зробить все можливе й неможливе, аби повернути до повноцінного життя воїна, який захищав від ворожої навали його рідний край.
Народився Олександр на Тамбовщині – у провінційному російському містечку Глазок.  Коли закінчив сім класів, батьки – Володимир Петрович і Юлія Сигізмундівна переїхали до Донецька.
– Тато мій, росіянин за походженням, хотів залишитися в Росії, але мама, українка, котра як донька «ворогів народу» ще 1937-го опинилися на чужині, прагнула жити на рідній українській землі, –  розповідає Олександр Володимирович.
Юнак закінчив у Донецьку середню школу, вступив до медичного інституту. Іншого вибору, як він жартує, в нього не було. Адже в роду матері представники кількох поколінь лікарювали ще з ХVIII сторіччя! У цьому місті відбувся як фахівець: почавши трудовий шлях з посади загального хірурга, далі перекваліфікувався на травматолога. Згодом відкрив відділ мікрохірургії і відновного лікування наслідків травм у Донецькому науково-дослідному інституті травматології і ортопедії, яке очолював до серпня 2014 року. А ще Олександр Борзих – доктор медичних наук, заслужений лікар України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, професор кафедри травматології та ортопедії Донецького національного медичного університету. Він є автором майже 200 наукових робіт, трьох монографій, 17 винаходів. Під його керівництвом п’ять молодих лікарів захистили дисертації кандидатів медичних наук.
Він ніколи не соромився вчитись у більш досвідчених колег, а коли зрозумів, що це йому до снаги, почав виконувати найскладніші операції, завжди першим приходив на роботу і останнім ішов додому.
У Донецьку  мав  улюблену роботу, його знали і поважали тисячі людей, яким або чиїм родичам він допоміг, а то й урятував життя.  Та все змінилося навесні 2014-го, коли купка мерзотників оголосили про створення так званої ДНР.
– Працюючи в інституті, я не замислювався над тим, щоб змінити місце проживання і роботи, – продовжує професор Борзих. – Але влітку 2014-го сім’я старшої доньки  потрапила під обстріл бойовиків.  Після цього вона з дітьми та чоловіком залишила місто, виїхавши до Києва. А незабаром поїхала з сином та чоловіком і молодша.
Слідом за дітьми у серпні залишив шахтарський край і він.  Вже на берегах Дніпра, дізнавшись, що у  Національному військово-медичному клінічному центрі є клініка ушкоджень, де лікують військовиків – учасників антитерористичної операції, пішов до центру. Попрацювавши як волонтер, зрозумів, що саме тут буде найбільш корисним. Відтоді минуло три роки. За цей час виконав  сотні операцій, рятуючи бійців. Усі вони були надскладні. У новому колективі Олександра Володимировича Борзих поважають і колеги, і пацієнти. Насамперед – за високу фаховість, людяність.
– Олександр Володимирович є надзвичайно скромною людиною, – каже начальник клініки ушкоджень, доктор медичних наук полковник медичної служби Ігор Станіславович Савка. – А ще – професіоналом з великої літери, адже  оперує при  пошкодженнях периферичних нервів, дефектах кінцівок, плечового сплетіння, застосовуючи мікрохірургічні методи лікування, що не кожному під силу. При цьому використовує   методики, які особисто напрацював за понад 30 років роботи в Донецькому НДІ. За ними, до речі, навчаються студенти медичних університетів. У найскладніших випадках йому асистує донька Наталя, теж досвідчений фахівець.
Олександр Володимирович не бачить у своєму переїзді до Києва нічого надзвичайного, не ремствує на труднощі. Сьогодні він зі своєю великою родиною проживає у родичів. Спілкуючись з професором Борзих, не міг не поцікавитись його ставленням до подій, що відбуваються на рідному Донбасі.
– Коли згадую свою малу батьківщину, мене огортає невимовний сум, – каже він. – Боляче  дивитись на те, що зробили з цією прекрасною землею та людьми різні покидьки. Я – росіянин за походженням, але за духом, переконаннями – українець.  Не уявляю свого життя без України, яка стала  рідною не лише для мене, а й для моїх доньок,  онуків. На цій славетній землі вони народилися, тут зробили свої перші кроки. Радий, що  сьогодні, в цей надскладний для України час, потрібен їй.

Сергій ЗЯТЬЄВ

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту