Журнал

ЖОВТЕНЬ НАШОГО ВИЗВОЛЕННЯ

ЖОВТЕНЬ НАШОГО ВИЗВОЛЕННЯ

Друга світова війна – найтрагічніша сторінка в історії України. Але саме наші діди й прадіди зробили величезний внесок у перемогу над ворогом

Незадовго до смерті відомий російський письменник Віктор Астаф’єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, сказав: «Українці надто дорого заплатили за своє визволення від нацистів…». 28 жовтня 1944 року останній німецький окупант втік з нашої землі

«Йдуть по Україні солдати групи «Центр»…

Людям старшого покоління добре відомі ці рядки з однойменної пісні Володимира Висоцького. Вже вранці 22 червня 1941 року передові частини вермахту почали своє переможне просування українською землею. За два дні бойових дій німці оточили й розгромили 22-й механізований і 27-й стрілецький корпуси біля Луцька та Володимира-Волинського. Та­ких фактів «успішного ведення» Червоною армією боїв у перші дні й місяці війни можна навести сотні. І всі вони на совісті тодішнього воєнно-політичного керівництва Радянського Союзу.

За часів СРСР ці поразки якщо і згадувалися, то лише як «тимчасові й незначні». Справжнім лихом для Червоної армії стало дезертирство. За перші два тижні війни лише війська Південно-Західного фронту з цієї причини втратили понад 140 тисяч військовослужбовців. І не лише через бажання вижити чи особисте боягузтво залишали вони свої підрозділи. Люди не хотіли воювати за радянську владу, яка влаштовувала розкуркулення, голодомори 20-х і 30-х років. У сім’ї  майже  кожного червоноармійця були родичі, яких вислали до Сибіру чи заморили  голодною смертю.

І ця сторінка Другої світової замовчувалася. Не витримуючи ударів німецьких військ, Червона армія змушена була відступати, залишаючи на поталу ворогу українські міста й села.

Під гітлерівським чоботом

На українців, які опинилися в окупації, чекало безліч поневірянь. Ще на початку листопада 1941 року в Берліні відбулася таємна нарада. У своїй промові Герман Герінг закликав «якнайширше  використовувати на німецьких підприємствах, у сільсь­кому господарстві закордонних робітників». Вони повинні були замінити німців, мобілізованих до вермахту. Закликаючи українців добровільно записуватись на роботу до Німеччини, їм обіцяли «високі стандарти життя, чудові умови праці, можливість ознайомитись із європейською культурою та отримати нові спеціальності». Більш того, після повернення на історичну  Батьківщину добровольцям гарантували  високі пенсії,  компенсації, а також земельні ділянки. Дехто спокусився цими благами, і в січні 1942 року на чужину відбули перші ешелони з добровольцями. А вже в лютому звідтіля почали надходити листи, в яких вони розкаювалися в тому, що повірили в «солодке німецьке життя». І потік охочих поїхати різко зменшився…

Тоді гітлерівці вдалися до насильницького вивезення людей. У містах і селах складали списки молоді, якій належало негайно з’явитися на пункти відправки. Підрозділи поліції і військ СС заздалегідь оточували  села і забирали всіх юнаків, дівчат, які не встигли сховатися. Часто брали в заручники їхніх батьків, молодших братів чи сестер та тримали доти, доки молоді люди не з’являлися. У містах влаштовували  облави. Лише протягом 1942 року до Німеччини вивезли близько 800 тисяч людей. Загалом у роки тієї війни ця доля спіткала близько 2,5 млн українців або майже 50 % від загальної кількості остарбайтерів, вивезених з території СРСР. Після війни додому повернулося близько 1,8 млн, 200 тисяч відмовились повертатися, а ще 400 тисяч померли від непосильної праці та фізичних знущань.

Перші великі битви на східному фронті відбулися саме на теренах України. Це, зокрема, танкова битва на Волині, оборона Києва, Одеси, Севастополя.

Загалом з майже 30 млн гро­ма­дян СРСР, мобілізованих в роки Другої світової, близько 10 млн були вихідцями з України. Починаючи з другої половини 1943 року вони становили 60-80 % особового складу 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів. З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті, оскільки саме на наших теренах було розгромлено понад 60 % сухопутних сил німецького війська. У період із січня 1943-го і до жовтня 1944-го Червона армія здійснила в Україні 13 наступальних і дві оборонні операції. А з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року на території України воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій.

Українці воювали проти гітлерівської Німеччини не лише у складі Червоної армії: близько 120 тисяч українців зустріли нацистів у вересні 1939-го, перебуваючи на службі у Війську Польському. Вони воювали в арміях США і Канади, брали  участь у військових діях у складі британської армії на теренах Єгипту, Лівії та Італії, Африки, Азії, на Тихому й Атлантичному океанах.

Українець Олексій Берест був одним із тих, хто встановив прапор СРСР на будівлі Рейхстагу в Берліні, а українець Майкл (Ми­кола) Стренк – одним із тих, хто підняв прапор Сполучених Штатів над Іводзимою.  Але лише одне військо воювало тоді під українським національним прапором – Українська повстанська армія.

За визволення української землі від фашистів віддали життя мільйони радянських бійців, серед яких левову частку становили українці.

У битві  за Дніпро – більш відомій як Корсунь-Шевченківська операція – брали участь мільйони бійців. Командування Червоної армії за наказом Сталіна прагнуло захопити Київ до 7 листопада – до 26-ї річниці жовтневого заколоту. Тому людських життів не шкодувало. Мине 70 років, і російські історики головною причиною великих втрат називатимуть «відсутність в українців патріотичних почуттів, вони не хотіли воювати за свою землю, через що і гинули». Немає сенсу моралізувати з приводу цих цинічних тверджень. Процитуємо Віктора Астаф’єва:

«Я намагався написати роман про Дніпровський плацдарм – не можу: страшно, навіть зараз страшно, і серце зупиняється, й головний біль мучить. Можливо, я не маю тієї мужності, яка необхідна, щоб писати про все, як інші загартовані, непохитні воїни».

Згодом Віктор Петрович все ж написав роман «Прокляті й убиті», де правдиво зобразив ті події, учасником яких був, за що, до речі, в Росії його  піддали нещадній критиці ще задовго до сучасних подій на Донбасі.

Сьогодні кремлівські ідеологи нав’язують думку, що СРСР переміг би гітлерівську Німеччину без українців. При цьому «забувають» скільки наших прадідів сплять вічним сном у російській землі, яку вони теж визволяли.

«Важко уявити перемогу над нацизмом без України і українців, вони не лише вистояли в роки окупації, а й поповнили знекровлені радянські дивізії, пішовши з ними на захід», – писав у своєму щоденнику Олександр Довженко…

Нині українцям доводиться відстоювати європейські цінності на Сході. Та воюємо ми насамперед за себе, за своє майбутнє, за право бути господарями на власній землі.              

Пам’ятаймо та перемагаймо!

Сергій Васильєв

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту