Герої АТО

ЖИТТЯ, ЩО ПАХНЕ ПОРОХОМ

– Я тебе покараю, полковнику! – кричав у слухавку один із старших командирів.

– Покараєте, коли повернуся із зони АТО, а спочатку  зроблю свою справу, – відрізав Андрій Ковальчук

Від тієї розмови спливло чимало часу. Ще неодноразово комбригу 80-ї десантно-штурмової бригади доводилося брати на себе відповідальність – приймати власні рішення. Головний мотив – зберегти життя бійців. Напевне, тому, що він вмів правильно керувати ввіреними підрозділами, знав нюанси ведення бою, або тому, що повернувся на мирну територію лише за два роки, про покарання ніхто вже не згадував. За досягнення перед Батьківщиною він отримав найвище звання – Герой України. Та це не додало в характер бойового офіцера ані краплі зверхності. А його щира усмішка свідчить, що жорстка реальність не зламала його і він досі живе для інших.

Крутий віраж

Пораненому полковнику Ковальчуку телефонували та наказували терміново евакуюватися з оточеного російсько-теро­рис­тич­ними військами луганського аеропорту. Тоді по його обличчю можна було зрозуміти, що він звідти не піде. Адже до нього підійшов підлеглий і сказав: «Товаришу командир, ми без вас – не бійці». Він не міг кинути їх напризволяще.

Він лежав під крапельницею, боліло забінтоване плече. Між пораненими постійно ходив медик. Андрій Ковальчук зміг повернути до нього голову і запитати: «Дмитре, витягнеш?»

– Так, – запевнив військовий лікар.

Ці слова додали внутрішньої впевненості ослабленому великою втратою крові комбригу. А перед очима стояла жахлива картина прориву колони через кільце терористів.

Два українські батальйони мали пробити коридор до луганського летовища, де українські підрозділи понад місяць тримали оборону під вогнем ворожої артилерії. Вони дуже потребували підкріплення та допомоги. «Якщо рушимо по прямій – це 17 кілометрів під прицілом ворога. Колона не вціліє, – прораховував командир.  – Є інший шлях: доведеться зробити великий гак, але про нього мало хто знає і на карті він не позначений». Тим більше, що розвідка доповіла, що вздовж визначеного маршруту – ворожа засідка.

У колоні про інший шлях ніхто не знав, тож витік інформації був неможливий. О 8-й вечора командир наказав вирушати. Першим йшов БТР. Коли колона виїхала на міст, першу машину підбили терористи, і вона заблокувала проїзд по ньому рух решти. Почався шквальний обстріл. Андрієві Ковальчуку, який їхав у штабній машині доповіли: «БТР горить».

– Знав, що іншого виходу немає: або вперед, або кінець. Розвернутися не можна, від залпів снарядів загорілися місцеві дачі. Ми стояли за пагорбами. Коли противник почав закидати нас мінами, то вони здебільшого не долітали чи перелітали. Та я розумів, що хоч ми і прикриті, але якщо будемо стояти, нас рано чи пізно спалять. Тоді усвідомив: маю швидко прийняти якесь рішення, – згадує Андрій Трохимович.

Він побіг у голову колони. За охопленим вогнем БТРом стояв танк. Полковник Ковальчук кинув його командирові: «Відсуньте вбік, щоб колона змогла пройти».

– Я біг назад, запекла перестрілка не вщухала, а танкісти тим часом робили свою справу. Коли можна було проїхати, дав команду «По машинах!» Аж раптом чергова несподіванка – танк не рухається. Тож знову побіг у голову колони. Бійці психологічно зламалися при вигляді бронемашини, що палала. В цей напружений момент їх потрібно було хоч якось вивести зі ступору, – продовжує Андрій Ковальчук. – Почав кричати – марно. Потім навів на них автомат і сказав: якщо не поїдете, тут вас і розстріляю.

Танк рушив з місця. Полковник сів зверху на БТР, та за 600 метрів відчув удар. Куля калібру 7,62 влучила в плече. Спочатку йому здалося, ніби відірвало руку. Офіцер перевів погляд на кінцівку. Поворушив пальцями, вони працювали. Проїхавши більше двох кілометрів, Андрій Трохимович почав непритомніти від втрати крові. Майор Нестеренко, який сидів поруч,  підстраховував командира, щоб той не впав з броні.

Колона вийшла з-під вогню противника, зайшла на територію луганського аеропорту. Це було 13 липня 2014 року. Андрій Ковальчук переконаний, що цифра 13 протягом усього життя є для нього щасливою. Цього дня він залишився живим, у школі був 13-м у списку, в наказах про присвоєння чергових військових звань часто стояло це число, навіть у зоні АТО машина, на якій їздив комбриг, мала номер «1313».

Викликаю вогонь на себе

30 серпня 2014 року, 9 година ранку.  Луганський аеропорт майже вщент зруйнований. Лише півсотні бійців із автоматами та кулеметами на чолі з командиром залишилися охороняти цей стратегічний об’єкт. Російські танки прорвали оборону, проминули мінні загородження та з оскаженілою люттю почали шматувати землю.

– Відступати нікуди не можна, навкруги поле. Видно все як на долоні. Якби втікали, нас би розстрілювали в спину, це було б, як під Волновахою. Залишилася одна понівечена будівля. У ній і трималися. Танкам ми нічого не могли зробити. А я бачив, що ворожа піхота вже рветься на територію. Тож рішення було єдине – викликати на себе вогонь нашої артилерії. Взяв слухавку, добре, що був зв’язок, передав у штаб сектору наші координати. Я це зробив, бо був упевнений у своїх бійцях на всі 100 відсотків, знав, що вони укриються від вогню. Вони вже настільки були навчені, що артилерія для них не була страшною, хіба що пряме влучання.

Оборонці аеропорту так трималися добу. Їх накривали і наша, і ворожа артилерія, живого місця не було. Між розривами – не більше метра, земля – переорана снарядами. Виходили 31-го, ставши частиною легендарної історії з визволення Донбасу.

Миротворчий досвід став у пригоді

На Сході комбриг неодноразово згадував моменти своєї миро­творчої місії в Косові. Порівнював з нинішніми подіями. Розумів, наскільки сильним є вплив російської пропаганди на жителів Донбасу. Але на початку конфлікту бойовий офіцер ще не міг усвідомити реальності: вони їхали визволяти, а співвітчизники їх проклинали.

Якось на Сході у травні 2014 року Ковальчук мав розмову з одним із ватажків бандформування «Югославом». Він приїхав до українців у табір під виглядом звичайного цивільного і намагався викликати обурення, порушуючи політичні питання. Офіцер відповів йому на запитання, що вони тут роблять. На що почув у відповідь:

– Ми з вами ще поміряємося силами.

– Якими силами? Якийсь ти дивний. Розлючені люди проти автоматів та бронетехніки?

– Зачекайте, мине трохи часу і побачите, – просичав «Югослав».

Полковник Ковальчук згадав цю розмову, коли український кордон перетнули перші смертоносні путінські «гумконвої». Обстановка ставала дедалі більш напруженою, місцеві все частіше блокували колони, і всі, як один, повторювали, наче мантру: «Навіщо ви сюди прийшли?» В душі Андрія Ковальчука все кипіло, але він, навчений косовським досвідом, знав – з ними потрібно спілкуватися і в жодному разі не можна виявити ні слабкості, ні люті.

– Я людина закону. Ви сплачуєте податки, я вас захищаю, це моя робота. Це розуміє навіть дитина, а ви ставите мені такі безглузді запитання, – відрізав офіцер.

Найважчий випадок стався в районі населеного пункту Райгородок. Близько чотирьохсот розлючених чоловіків намагалися оточити батальйон, на чолі якого стояв полковник Ковальчук. Ними керувала агресія. Вони кричали солдатам: «Хлопці, кидайте зброю, ми вас нагодуємо і відпустимо по домівках». Андрію Ковальчуку вдалося знизити напругу, спілкуючись із натовпом. Єдина втрата – це нерви та голос, який сів після шестигодинної гарячої дискусії. А протистояння не переросло в силове лише завдяки вміло розставленим пріоритетам. Аби зупинити цю безглузду багатогодинну суперечку, застеріг:

– Люди, погляньте уважно. Між вами є ті, які вас сюди привели. Хтось вам заплатив за це гроші, хтось знайшов ображених на теперішню владу. Та це ваша особиста позиція. А моя позиція незмінна – я і мої бійці мають право на захист, тож зброї ми не віддамо. Якщо хтось перетне межу – застосовуватиму зброю без попередження.

Молодики побачили реакцію рішуче налаштованих бійців і відступили.

Таких випадків у зоні АТО офіцер пам’ятає багато. Терористи все більше озброювалися, а їхні злочинні лави поповнювали військові професіонали без розпізнавальних знаків. Але такі акції закінчувалися не на їхню користь, бо без народу вони були лише купкою озброєних терористів. А як відкрити очі натовпу, Андрій Ковальчук знав і добре робив це.

На підступах до Слов’янська

Найбільшою своєю перемогою полковник вважає звільнення Слов’янська:

– Всі кажуть, що там боїв не було. Але це далеко не так. Та найбільше дісталося мені й моїй роті в напрямку населеного пункту Миколаївка. Дорога туди вела впритул до Слав’янської ТЕС. І саме в цих будівлях засіли бандити. Вони не давали нам пройти. Артилерія їх не злякала. Довелося штурмувати. Операція тривала два дні. Мої бійці зробили чотири заходи, щоб їх звідти повибивати.

Було важко фізично і морально. Проте українські воїни з поставленим завданням упоралися. Вони увійшли в Миколаївку. Втім у комбрига відчуття виконаного обов’язку не було, бо не зміг досягти головного – зберегти життя підлеглому солдату.

– Напевне, таким подіям щось передує. Так було і тоді, але я не надав цьому значення. Перед тим, як визволити Миколаївку, ми закріпилися на одній із висот на підступах до цього населеного пункту. Тільки зайняли кругову оборону, нас накрило вогнем із «Градів». Внизу був блокпост сепаратистів. Коли все заспокоїлось, я дістав бінокль і почав розглядати, чим вони там зайняті. Потім повертаю голову, дивлюся, а на БТРі стоїть солдат у тільнику, без бронежилета, без шолома і просто дивиться на це все. Я йому – злізь, сховайся, чого ти такий безпечний?!

На другий день бою в Миколаївці цей хлопчина загинув. Бійці, які ще не бачили такого, були шоковані, дехто не стримував сліз. Але знову треба йти на штурм. На запитання, як вдалося вмотивувати бійців, Андрій Трохимович знизав плечима і сказав: «Напевне, в них була віра у свого командира. Це дуже багато».

– Я їм тоді кажу: “Хлопчики, ми його вже не повернемо”. Одного по плечу вдарив, щоб він здригнувся, десь дав голосніше команду, щоб усі отямилися. І вони знову пішли. На третій день ми увійшли у Слов’янськ. На підступах до самого міста по нас почав працювати снайпер. Досі це добре пам’ятаю: їде машина із самого Слов’янська, на ходу по нас з неї відкривають вогонь, а потім відчиняються дверцята і вивалюється піп у рясі.

Бойові офіцери – командири 80-ї та 25-ї бригад вмить зорієнтувалися: кинулися на другий поверх будівлі, яка була поруч, та почали знешкоджувати і машину, і «священика».

За два роки бойових дій у зоні АТО полковникові Ковальчуку багато довелося побачити й пережити. Та, напевне, вроджене прагнення перемоги вивело офіцера і його підлеглих не з однієї смертоносної пастки. Коли їхав на чергове бойове завдання, і на шляху траплялася церква, він завжди повертав у той бік голову і подумки промовляв: «Боже, не дай померти людям». А коли повертався назад, знесилений після бою, вдихав запах розпеченого металу та пороху, його першою думкою було: «Ми це зробили!»

 

Галина Жолтікова

Ти станеш командиром!

Військо України

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту