Журнал

«Зоркій» СУВОРОВ

«Зоркій» СУВОРОВ

– Здарова, мужики! Куда путь держите? – запитав у пасажирів автівки сумнівного вигляду чоловік зі зброєю.

– И тебе не хворать. Так «укропы» ж  засаду приготовили. Не слыхал разве? Едем проверять, где стоят… –  пролунала відповідь з машини.

– Вы чё, мужики, наш комбат давно передал, что едут в нашу сторону. Вот мы их тут и поджидаем! Вы, наверно, разминулись…

– Тогда подождем «укропов» здесь с вами…

 

Так зав`язався діа­лог бойовика з представниками за­маскованої під сепарів групи десантної розвідки, яка пересувалася в по­дірявленій з усіх боків «Ниві».  Нашим розвідникам стало зрозуміло, хто підстерігав захисників України. Адже, угледівши машину, найманець вибіг на дорогу з  «зеленки». Певно здалеку впізнав автівку, на якій ще зовсім недавно їздили його вже покійні поплічники. Він навіть не здогадувався, що «Нива» стала  повноцінною одиницею української розвідроти, а також про те, що за 200 метрів позаду неї їдуть БТРи, а на відстані близько двох кілометрів – і вся колона відважної 95-ї бригади. Через населений пункт Крива Лука колона прямувала визволяти Слов`янськ.

Під час спілкування з бойовиком раптом ожила рація псевдосепаратистів. Щирою українською мовою з неї пролунало: «Прийом. Що по обстановці?» У відповідь – мовчання. Переляканий терорист різко перевів свій погляд в інший бік – туди, звідки показався український  БТР… У ньому їхали Антон Суворов та інші розвідники дозору. Бойовик стрімголов помчав у напрямку лісосмуги до своїх поплічників.

Екіпаж «Ниви» передав по рації колегам-розвідникам про підготовлену ворогами пастку. З-за понівечених дерев «зеленки» висунулися вороги, з першими пострілами зав’язався бій…

Ворожі гранатометники й кулеметники відкрили вогонь. Українські захисники відразу організували своєрідну тактичну «коробку». Попереду – танк, а з боків – БТРи. Екіпажі бойових машин перемістилися в середину цього утворення і почали відстрілюватися. Терористи чисельно переважали – їх було більше сотні. Тож наші відійшли…

– Ну що, з першого разу не вдалося розбити засідку ворога? Тоді спробуйте ще раз! – пролунала команда на той час командира 95-ї окремої аеромобільної  бригади, а нині командувача Десантно-штурмових військ  Михайла Забродського. Саме за вказівкою мудрого наставника десантники «відкотилися» від точки бою поблизу окупованого Слов’янська.  Стомлені, змучені, проте спов­нені рішучості й далі  битися з ворогом…

А  ворожі сили добре готувалися до появи наших захисників. Дорога була замінована, серед кущів відпочивали нахабні най­манці. Виднілися вогневі гнізда для ручних протитанкових гранатометів.

Наступного дня підготовлена до бою розвідувальна група та артилерійський підрозділ знову повернулися  на місце засідки. Цього разу ворог  не мав жодних шансів. Дорога на Слов’янськ була вільна.

–  У тому бою ніхто з наших не постраждав, –  згадує учасник тих подій, снайпер-розвідник  Антон Суворов.

Побратими  ще перед відправкою на одну з найперших операцій на Сході –  в бій за гору Карачун – дали йому позивний «Зоркій». Дру­зі неодноразово переконувалися, що його постріли точні й влучні. Він – снайпер-розвідник 95-ї. На його рахунку близько десятка розбитих засідок знахабнілого ворога, сот­ні боїв і ще стільки ж бойових завдань у тилу ворога. За час війни хлопці з 95-ї набули безцінного фронтового досвіду.

Десантники стали непереможними визволителями в боях за Лисичанськ. У пам’яті Антона Суворова назавжди закарбувалася та дата – 19 липня. План операції командування передбачав рейдові дії підрозділів і  вихід  на південні околиці окупованого бандитами міста. Потім – його зачистку. Побратими з 24-ї механізованої бригади мали виконувати завдання з північного боку Лисичанська.

На підступах до міста бойовики побудували за всіма правилами військової інженерії декілька укріп­районів:  доти, замасковані вогневі позиції, переходи та комунікації. За Лисичанський нафтопереробний завод відповідав підрозділ, де служив Суворов. Штурмові дії  на об’єкті не вщухали до пізнього вечора.  «Дев’яностоп’ятка»  добряче помстилася за п’ятьох  вбитих. Десантники першого батальйону безстрашно застрибували у ворожі окопи й нещадно нищили бойовиків.

– Кожен  з нас розумів, що мусимо тримати завод за будь-яку ціну, – розповідає Антон. – І ми це зробили!

Радості від того, що звільнили український Лисичанськ, хлопці не приховували,  із головою занурюючись у свою перемогу!

А далі була Степанівка Шах­тарського району…

Ті події прокручуються в голові героя-атовця, немов у кіно: засідка, наступ, зачистка, рейд…

«Тоха! Тоха-а-а-а!» – гучно лунало на в’їзді у Степанівку. Мурахи побігли по тілу Антона. Його охопила надзвичайна радість, коли він впізнав по голосу  побратима з одного із сусідніх підрозділів бригади.

– Якщо не бачився з товаришем на війні хоч кілька днів, така зустріч безцінна! – ділиться «Зоркій».

На той час населений пункт був ще наполовину контрольований бандитами. Побратими перебували на відстані понад десяток метрів один від одного. Микола відразу попередив бойового брата, що в тому напрямку, де стоїть десантний БТР, рухатися не слід, адже кілька хвилин тому ворожі сили підірвали українську БМП з екіпажем. Тієї ж миті по рації пролунала команда: «Усім в укриття, починає працювати артилерія!».

Десантники чекали, аби трохи вщух обстріл. З настанням вечірніх сутінок, крізь димову завісу і щільний обстріл вони дістались до іншої околиці населеного пункту. Там зустріли виснажених боями, голодних хлопців з інших бригад,  що вже тривалий час перебували в очікуванні подальших наказів. Антон з побратимами віддали тоді все, що мали в бойовій машині: воду, продукти, цигарки… Чоловіки курили їх по черзі, немов уперше насолоджуючись гірким димом. А якими щирими були обійми і невимовна радість бачити своїх живими і вцілілими! Дорогою назад десант забрав полоненого терориста, загиблих з інших бригад та поранених.

Обстріли тривали всю ніч. Горіли будинки, дерева, техніка, корівники. Антон тоді вперше в житті почув страшне ревіння домашніх тварин, які задихались від диму і починали горіти. Хлопці намагалися врятувати худобу, вивести її туди, де не було пожежі та обстрілів. Але такого безпечного місця просто не існувало. Ворожі «Гради» стирали з поверхні  землі нашу Степанівку, залпові установки випускали снаряди, фактично кожні 10 хвилин.

Колеги з інших підрозділів назвали 95-ку «бригада-привид». Ніхто не здогадувався, куди вона йтиме.

–      Ми були там, де потрібно   у потрібний час, –  каже Суворов.

Того літа десант виконав надважливу місію. Вмілими  діями житомиряни вивели з ворожого оточення близько трьох тисяч солдатів та понад 250 одиниць техніки. У тому рейді десант подолав близько 200 кі­ло­метрів тилами сепаратистів.

Проте найважливішим досягненням стало розблокування та створення коридору для виходу з оточення підрозділів на українсько-російському кордоні. Пізніше про легендарний рейд десантників напишуть статті, знімуть документальні фільми та безліч відеосюжетів, і ще не раз їхні бойові дії обговорять військові експерти іноземних держав, захоплюючись відвагою і героїзмом командира та його бійців.

Антон Суворов пройшов у бригаді шлях від солдата до лейтенанта. Він пам’ятає все: і страхіття війни, і маленькі радості, які іноді траплялись на ній. Сьогодні він обіймає посаду заступника командира десантно-штурмової роти з морально-психологічного забезпечення десантно-штурмо­вого батальйону. Вважає, що досвід, набутий на війні, обов’язково знадобиться йому та його підлеглим у подальшій службі.

Не так давно його бригада повернулася з Авдіївки. У пункті постійної дислокації лейтенант Суворов приділяє велику увагу роботі з особовим складом. Його мета – не допустити, аби хлопці замкнулися в собі, а щоб вони адекватно оцінювали побачене на війні та об’єктивно сприймали мирне життя. – Адже десантники мають бути взірцем не лише на полі бою, а й у мирному житті, – вважає лейтенант Суворов.

Олександр БІРЧЕНКО

Дарія МАРКЕВИЧ

Powered by Ajaxy