Миротворчість

Півсотні шостий на землі свободи…

Півсотні шостий на землі свободи…

З дитинства мріяв побувати за кордоном, на власні очі подивитися на інші народи, познайомитись з їхньою культурою, традиціями, історією. Втім бажання так і залишалось нездійсненним аж до недавнього часу…
І ось випала нагода втілити у життя цей задум, поєднавши його з роботою. Це службове відрядження на африканський континент, до країни, яка, попри іноземну колонізацію, державний переворот, дві громадянських війни, залишилась непохитною у своєму прагненні до незалежності.

IMG_0649Республіка Ліберія… Тут з 2004 року підтримують мир і спокій її громадян більше сорока військових національних контингентів з усього світу та приблизно стільки ж країн представляють працівники поліції. Весь персонал виконує оперативні та бойові завдання під егідою місії Організації Об’єднаних Націй. Серед миротворців і 56-й окремий вертолітний загін українського національного контингенту або, кажучи по-військовому, півсотні шостий. Зрештою, українцям тут завжди раді, в чому я встиг особисто переконатися…

Подорож до чорного континенту
Цьогоріч підготовка чергової ротації вертолітного загону проходила на Львівщині, на базі 16-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України, що у місті Броди. Відправка до Африки – з міжнародного аеропорту «Львів». Вилетіли з України близько дев’ятої години ранку. Через ілюмінатор було добре видно ландшафти, що повільно пропливали під крилом нашого «Боїнга-737-400». На борту повітряного судна нам повідомили, що час перельоту триватиме в межах десяти годин із проміжною посадкою для дозаправки в Алжирі. Перші три години польоту промайнули швидко, та й «Земля в ілюмінаторі» не радувала різноманітністю: великі міста, хмарочоси, «мурахоподібні» автівки на дорогах, річки та озера, а згодом і Середземне море. Після заправки в алжирському місті Гардая політ тривав ще майже п’ять годин. За вікном виднілись лише піщані бархани та світло-червона земля, де-не-де всипана камінням. Таке враження, що летіли над поверхнею Марсу. Навкруги ні доріг, ні будинків, ані живої душі. Як виявилось, це була славнозвісна пустеля Сахара. І що цікаво – найбільший «піщаник» світу закінчився раптово. Одразу з’явилася розкішна живописна природа з пальмовими лісами і зеленими долинами. З такою красою могли позмагатися хіба що величезні ріки й озера, які тягнулись вздовж західноафриканських держав.
Прилетіли до Ліберії близько восьмої години вечора за київським часом, місцевий час – мінус дві години. Аеропорт Робертсфілд зустрів не надто спекотною погодою. Дошкуляв лише потік розпеченого паркого повітря, немовби десь зовсім поряд хтось покривав дорогу гарячим асфальтом. Будівля аеропорту ззовні не дуже приваблива, людей всередині – обмаль, не дивлячись на те, що це головна повітряна гавань країни.
Нас зустрів командир загону, який прилетів сюди першим рейсом. Автобуси із символікою United Nations (ООН) відвезли нас до базового табору українських вертолітників. Це приблизно у п’яти хвилинах їзди, оскільки «домівка» наших миротворців знаходиться поряд з аеропортом. Табличка з написом «Ukrainian aviation unit» на блакитному фоні ООН прикріплена біля воріт контрольно-пропускного пункту загону. Поруч розміщена пожежна частина місцевого (ліберійського) аеропорту, навпроти – дислокація пакистанського ремонтного підрозділу сил місії ООН – наші брати по зброї, так би мовити.
3У таборі все організовано, без зайвої метушні.
Командування частини розмістило нас у відведених спальних приміщеннях. Як правило, офіцери проживають у секторі збірних модульних домівок, що називаються корімеками. У кімнаті – ліжко, холодильник, тумбочка та шафа для особистих речей, стіл, крісло і телевізор. Обов’язково – прикріплений кондиціонер. Військові за контрактом мешкають у казармах, які переобладнані під гуртожиток. Їх у 2005 році спеціально збудували для українського контингенту. Кімнати відрізняються від корімеків лише тим, що в них живуть по двоє-троє осіб. Та комфорт у всіх однаковий. У кімнатах для умивання завжди літня вода, яку наші вояки фільтрують на спеціальній водоочисній станції. Чисту воду, що використовується для приготування їжі та для пиття, привозять раз у два дні зі столиці – Монровії. Взагалі ж, з водою у країні, як-то кажуть, не розженешся. Мінералку можна знайти лише у супермаркетах і торговельних центрах. А газовані напої – справжній дефіцит, і коштують недешево.
З харчуванням у частині все гаразд. Сніданок, обід і вечеря згідно графіку. Інакше й бути не може, адже для виконання службових завдань солдат повинен бути ситим. Наші кухарі готують по-домашньому. З місцевих продуктів стараються творити страви, до яких ми звикли на батьківщині. Командування місії ООН у Ліберії регулярно постачає до нашої кухні продукти та солодощі з інших країн, тож частенько наші військові можуть скуштувати й екзотичні смаколики. А на свята, кажуть, ще і традиційні блюда готують: кутю, пампушки, ковбаси, паски тощо.
Вистачає роботи й медикам. Практично кожного дня вони проводять заходи з профілактики захворювань, дезінфікуючи житлові та побутові приміщення, регулярно видають необхідні ліки. Крім того, проводять лекції з особовим складом щодо попередження захворювань. Головна особливість їхньої роботи тут полягає в тому, що вони працюють у країні, де поширені малярія, СНІД, лихоманка Ласса, філяріози, а інколи навіть спалахують епідемії холери. Варто додати, що завдяки високій кваліфікації військових у білих халатах показник захворювання людей на малярію у нашому таборі – найнижчий серед усіх національних контингентів, дислокованих у Ліберії.
Робочий день у кожного починається по-різному, адже багато військових зі сходом сонця відбувають на оперативні завдання, взвод охорони постійно несе бойове чергування, а вертолітники майже щодня патрулюють повітряний простір Ліберії та кордони сусідніх держав, перевозять вантажі. Робота, звичайно, напружена, а інколи й небезпечна. Та хлопці звикли до режиму і професійно виконують усі поставлені завдання.

«Любов до свободи привела нас сюди»IMG_0884
Це романтичний девіз країни. Порівняно з іншими африканськими країнами відносно території, Республіка Ліберія – невелика. Тут проживає трохи більше чотирьох мільйонів людей, причому майже половина з них мешкає у столиці. У народному перекладі країну називають «Землею свободи”. Ще на початку ХІХ століття звільнені раби з Америки прибули до Африки. Тоді, за домовленістю з місцевими племенами, вони зайняли значну площу країни, яку назвали колонією «вільних кольорових людей”. З тих пір поступово афро-американці почали заселяти все більші і більші місцини, дійшовши до узбережжя Сьєра-Леоне на Заході та Кот-д’Івуара на Сході. Вже через 25 років вони проголосили незалежність своєї Республіки, яку назвали Ліберією. Весь устрій держави був змодельований за американським принципом, навіть прапор країни схожий на «зірки і смуги» Сполучених Штатів, держави, що тривалий час спонсорувала афро-американців, надаючи всіляку допомогу у розвитку та демократизації ліберійського суспільства. Навіть після перемоги на виборах місцевої Партії істинних вігів, державного перевороту, світової та громадянських війн Америка продовжувала надавати кредити африканцям. Взамін – вона отримувала право на розміщення на території країни своїх приватних компаній, заводів, фабрик. Яскравим прикладом присутності тут іноземців є американський завод з переробки каучуку, який використовується як сировина для виготовлення гуми, а згодом і шин для автомобілів. Зрештою й офіційна мова в країні – англійська, щоправда зі специфічним акцентом, я б навіть назвав її «сільською англійською».

Українцю, дай чоп-чоп!
Люди у Ліберії живуть доволі бідно: невисокі зарплати, регулярні сутички за владу, постійні проблеми з продовольством. Моторошно бачити навколишні села, які проїжджаєш дорогою до Монровії. Під час зупинки невідомо звідки вибігають худорляві діти, обліплюють машину, немов бджоли мед, та просять їсти, жестами промовляючи: «Чоп-чоп!» Добре, коли прихопив із собою якусь цукерку, печиво чи йогурт, є що дати. Та ніяковієш перед малечею, коли нічого дати. І вони чекатимуть знову, кожного дня, вдень та вночі, коли проїжджатиме український автомобіль із символікою ООН.
Таку ж картину можна побачити і в Монровії, дарма що столиця.
На ринках продають всяку-всячину, екзотичні фрукти й овочі, морепродукти з океану, вироби з червоного дерева тощо. Ціни помірні. Наприклад, кіло апельсинів коштує приблизно один американський долар або 60 ліберійських «зелених», а фрукт спілої папайї – два-три. Огірки, помідори та інші звичні для нас продукти, завезені з арабських країн, коштують приблизно як і в Україні.
Наші миротворці навчилися добре маринувати оселедець, рибу, яка продається в супермаркетах у замороженому вигляді. Сала тут взагалі немає, та, дарма, українські вояки привезли його з батьківщини стільки, що навіть темношкірих пригощали. І їм, варто сказати, воно сподобалось!
Незабаром новорічні свята, Різдво. Командир 56-го окремого вертолітного загону, військовий льотчик 2-го класу полковник Олександр Венгер пообіцяв, що наші миротворці відсвяткують їх достойно, за українським звичаєм. Кухарі обов’язково приготують святкові страви, а хлопці «у блакитних беретах» заспівають українських пісень, заколядують, поставлять «Вертеп». Але навіть і тоді про бойове чергування ніхто з нас не забуде, як не забуде і про місію творити мир, людей, які потребують нашої допомоги.
Ми, українці, мріємо приїхати сюди наступного разу і побачити ситих дітей, які не просять їсти, мріємо побачити ліберійський народ без горя та злиднів, і ми, українці, зробимо все від нас залежне, аби ця країна стала хоч трохи щасливою. Бо ми ж – українці!

Віктор АНУФРІЄВ
Республіка Ліберія

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy

Ти станеш командиром!

Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту