Національна гордість

Тарас Шевченко і сучасність

Тарас Шевченко і сучасність

BK06055Доля відбила на нашому поколінні знаменну і прикметну печать: йому випало жити у вимогливу й високу пору визначальних змін, працювати та самоутверджуватися в час великих звершень. Кожен день цього відповідального періоду мимоволі набуває історичної ваги і значимості. Сьогодення для нас є не просто часом нинішнім, а й самою історією — пророчою й одухотвореною. Ми приречені вдивлятися не лише в минуле, а й у явища, яким ми є творці і свідки, збирати все, вияснюючи саму сутність історичного процесу.

Усвідомлення значення етапних подій нашої історії, звернення до велетів національного духу, вшанування їх є виправданим, необхідним і обов’язковим знаком власного самовизначення й осмислення свого минулого і сьогодення.
200-ліття з Дня народження великого Кобзаря – одна з таких подій, величних і визначальних серед вагомих.
Важко назвати поета, який би стільки значив у житті свого народу, як Тарас Шевченко. Печать Шевченкового духу лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу. Тому відзначення його ювілею змушує особливо гостро відчувати свою беззахисність у цьому світі і свою всесильність у цьому житті. Він ще і ще раз переконує нас у непевності тлінного й у необоримій міці вічності. Це час досконального виміру зокрема кожного і суспільства загалом.
…На зламі XVIII та XIX століть історія прискорила ходу. Народи Європи почали осягати спроможність власного творення своєї долі. Величезні території, поглинуті колосальними тілами трьох імперій – Австро-Угорської, Османської та Російської, пробуджувалися для визначальної самореалізації. Настала пора усвідомлювати себе народом, соціально згуртованою етнічною спільнотою з власним національним характером, духом, батьківщиною, мовою, культурою.
Відтак саме духовним пастирям випала місія розкрити зміст колективного народного «Я», пробудити в байдужих сучасників національну гідність, національний дух, колективну одностайну волю до незалежності. Українська інтелігенція, як і кращі представники інших слов’янських народів, розпочала процес національного культурного творення.
Іван Котляревський міфологізував козацьку героїку у своїй «Енеїді». Пізніше естафету національного культуротворення перебрали молоді українські романтики – поети, історики, фольклористи, мовознавці. Вони оспівували й оплакували ту Україну, яка, на їхні переконання, уже віджила своє, назавжди полишивши історичний простір. Вони небезуспішно намагалися максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб врятувати їх від повного знищення й людського забуття.
Але тільки геній Тараса Шевченка з його самопожерт-вою, всеосяжною любов’ю до України зумів залучити всі скарби народного духу, всю героїку народної історії до процесу національного відродження.
Тарас Григорович Шевченко народився в час, коли трагічно завершилося чергове коло нашої історії. Коли вже відбуяла перша хвиля молодої, романтичної сили української нації. Позаду – дзвін шабель у Дикому полі, лопотіння козацьких хоругв під Царгородом, тупіт копит коней Петра Дорошенка під Москвою, крякання воронів над бусурманськими черепами в запорізькій ковилі.
Позаду була слава Жовтих Вод, судьбище Переяслава. Далі – моторошна Руїна української державності, української душі та духу.
З козацької руки вибито лицарську шаблю, а гетьманську булаву перетворено в забавку. Державні знамена розірвано на онучі. У нас лишилося лише Слово. Воно чекало на свого апостола.
Отож, коли на папір лягли рядки «Причинної» – «Реве та стогне Дніпр широкий…», – розпочалася зовсім нова, для багатьох незбагненна й досі, історія нашого національного духу і нашої державності. Вона потужно пульсувала, до знемоги боролася за самозбереження саме у Слові. У слові Тараса Шевченка:

… возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово…

І одразу приходить на думку біблійне: «На початку було Слово…» Ця істинна даність відвічна, але пророцтво її відчувають і послуговуються нею лише одиниці. На той час з метою власного порятунку нація вже не здатна була висунути Воїна – Організатора силового захисту. Нація для свого порятунку потребувала іншого – відродження Духу. Шевченко і з’явився як поет, чиє слово наділене досі небувалою енергетичною силою, здатною відродити Дух нації. Суспільство є втіленням Слова, а Слово – виразник суспільства.
Україна – унікальне явище у світовій історії, коли нація і держава завдячують своєму існуванню одній людині – Тарасові Шевченку. А щоб стати тим, ким він став, Шевченко пройшов жорсткі випробування на національну зрілість.

1838 рік. Шевченко був викуплений із кріпацької неволі і прийнятий учнем до Петербурзької

 Академії мистецтв з допомогою високопоставлених росіян: поета Жуковського, художників Брюллова та Венеціанова, графа Вієльгорського, осіб царської родини та інших. Звісно (і про це чомусь «забувають» говорити), його викупили на волю як талановитого росіянина (а не українця), котрий, позбавлений неволі, зможе вплести бодай листок до лаврового вінка слави російської.

Для багатьох цього було б досить, щоб до кінця життя служити «отечеству». Шевченко назавжди зберіг подяку до своїх визволителів, але в житті чинив так, як веліла його природна українська душа. Це був перший іспит

 на національну зрілість майбутнього українського пророка.

Друге випробування визначило Шевченка як поета, поета-речника національної ідеї. Закінчивши Академію і маючи незаперечні успіхи в малярстві, Шевченко міг стати професійним талановитим художником. Він ним не став. Інстинкт національного месії покликав його до поезії. «Я добре знав, – писав згодом Шевченко, – що живопис – моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таїни, я складав вірші, за які мені ніхто гроша не заплатив, і які, врешті, позбавили мене волі. Передо мною мигтіли мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Передо мною стелився степ, усіяний могилами. Передо мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна у всій первозданній меланхолійній красі своїй. І я задумався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чарівної принади».

Taras_Shevchenko_painting_0075 (1)

А ще в 1844 році Шевченко пише: «Мені здається, коли б моя батьківщина була найбіднішою, убогою, і тоді б вона здавалася мені милішою за Швейцарію і за всяку Італію. Я, як член її великої родини, служу їй, якщо не на істотну користь, то принаймні на славу імені України».

І тоді ж, звертаючись до Миколи Гоголя, Шевченко скаржився, що немає кому «показати» свою думку, яка душить і роздирає його серце і «тихо, тихесенько стогне»:

Кому ж її покажу я,
І хто тую мову

Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухли – похилились
В кайданах… Байдуже…
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,

Своєї дитини,
За честь, славу,
За братерство,
За волю Вкраїни,
Не заріже і викохає,
Та й продасть в різницю
Москалеві.

Маємо 2014 рік! Чи всі розгадали велике слово Тараса? Шевченко попереджав про смертельну небезпеку, яка нависла над Україною з боку її різних сусідів:

Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі,
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші, Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара?
Карає тяжко! За Богдана
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить…

Воскресни, мамо!

Видатний історик Микола Костомаров писав: «Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші. Мене охопив страх: враження, яке вони справили на мене, було приголомшуючим… Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди! Поезія завжди йде вперед, завжди зважується на сміливу справу; за нею йдуть історія, наука і практичний труд. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути від ранкового світла істини, прихованої від спокійного натовпу, який іде второваною дорогою повз таємничу завісу і не знає, що таїться за цією завісою… Горе відчайдушному поетові, він забуває, що він людина».
Шевченкова творча спадщина – це ціла академія для нашого народу, якій може по-доброму позаздрити будь-який люд світу. У цій академії сконцентровано все: наша мова, історія, звичаї та традиції, наша мораль

, етика й естетика, національна філософія, основи українознавства та державотворення, найвища наша духовність,

наше минуле, сучасне і майбутнє.
Нащадок уярмлених козаків, він оспівав козацьку волю, вольний козацький дух, у козацтві бачив з

апоруку вільної

праці на вільній землі, кликав поневолених, безправних українців пригадати, як батьки боронили волю, допомагав українцям зрозуміти самих себе, збагнути свою суверенну національну особливіс

ть, яку ми й сьогодні ніяк не збагнемо.
Шевченко один був спроможний обміряти своїм генієм усе українське життя, усю нашу історію. Отакої любові до рідної землі він учив н

ас:

Свою Україну любіть,
Любіть її… Во вре’мя люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.

Тому ми й сьогодні кличемо його на допомогу, кличемо на наші тяжкі перехрестя, шукаємо в нього порятунку, просимо поради. Адже це він знайшов ту істину, яка не дала нації загинути, – істину національно-визвольної боротьби, яку втілив у формулі: «Кайдани порвіте».
Тобто – знайдіть себе, підніміться до рівня вільних людей.
Не гніться, прозріте: імперія ця ница, її правителі – жорстокі й несправедливі.
Вплив Тараса Шевченка на формування свідомості, світогляду нації – неоціненний, незбагненний. У тих страшних умовах він був вільний душею і вчив цього інших. Ми всі виховані Шевченком. От чи всі виховані?!..
Шевченко не тільки пробудив своїх сучасників. Це за його Трясилом, Залізняком, Гамалією йшли в 17-20-х роках XX століття свідомі українці й гинули за Вітчизну. З чого ж черпав поет розуміння й сили? Адже не було на той час ні якихось соціальних вчень, ні якихось народних рухів, ні програм, заснованих на догмах ненависті і кла-сової боротьби. Легко йти сьогодні в шикованих монархічних її соціал-демократичних лавах, а він пішов сам проти системи з мільйонною армією. Він черпав із себе, його емоціональні прозріння були прозріннями Пророка.
І ось сьогодні ми знову звертаємо погляди до Тараса Шевченка. Мусимо звертатись. Бо ще до кого?
Нині дехто каже: у нас немає української ідеї. Неправда, є у Шевченковому «Кобзарі»! Кажуть: немає програми державотворення, а вона є – у Шевченковому «Кобзарі». І якщо його читати й робити, як там написано, – збудуємо Україну: зі справжнім демократичним устроєм, потужною економікою та надійно оснащеним і вишколеним військом.
Звичайно, самого слова «ідея» у Шевченка нема, зате є її сутність, що формується з принципів справедливості, сумління, добра, які поет втілював усе своє життя.
Шевченко бачив українську ідею як державотворчу волю до національної і політичної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу будівничого, як спільноту, яка пройшла через віки, через живих і мертвих, і ненароджених.
Прочитаймо цю ідею од слів «В своїй хаті своя правда і сила, і воля». Ця ідея була джерелом Шевченкового натхнення. Його безмірна любов, помножена на талант генія, показувала правдиві шляхи до мети:

Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать,
І посіяне жать.

Перенесімо цю думку в сьогодення! Роботящі руки в нас – без роботи, роботящі уми втікають за кордон, і вже не розорюємо перелоги, а наші ниви самі стають перелогами. Ми закономірно, за Шевченковими заповітами, взялися будувати державу, покликані її збудувати. Тільки для цього необхідно, щоб наші лідери збагнули: шляхи Шевченка й України – єдині, і поки буде йти народ Шевченковою дорогою, доти буде жити Україна!
Не для розбрату наш народ обирав свій парламент, а для того, щоб він, як писав Тарас Григорович, «не сварячись у тяжкій дорозі», працював в ім’я воскресіння України. На жаль, не завжди це спостерігаємо в наших реаліях. Усе життя Тарас Шевченко шукав відповідь на питання, які вперше поставив у «Давидових псалмах»: «Хто ж пошле нам спасеніє, верне добру волю?» Тоді ж він знайшов відповідь: «Обніміться, брати мої, молю Вас, благаю!» І підтвердив її в кінці життєвого шляху. Дорогу до добра знайде лиш єдиний народ. «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли» – визріла його Молитва до Бога за рік до смерті. Тож нині заради виконання Шевченкових заповітів, заради великої мети творення Тарасової України усі народи, що населяють її, люди всіх віросповідань, представники всіх партій і безпартійні повинні об’єднати свої зусилля.
Не Україна має рятувати нас, а ми, її діти, спільно, громадою повинні допомогти їй нарешті підвестися з колін на повен зріст. Але для цього потрібно перейняти Шевченкову історичну відповідальність за націю, за державу, за народ.
Image-Shevchenko_Kateryna_Olia_1842_largeДля здійснення Шевченкових заповітів кожний з нас повинен мати у своєму серці хоч краплинку великої, невичерпної Шевченкової любові до матері-України і відгукнутися на віщий голос Пророка, який і сьогодні, як колись, не перестає благати своїх нащадків звернути нарешті погляд на рідну Вітчизну:

Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбите щирим серцем
Велику руїну…

У Шевченка біль ішов від свого – до всесвітнього, він уболівав за кожну людину, за кожну сиротиночку на землі, любив усіх знедолених Катерин у «Москалевій криниці», «Петрусеві», «Наймичці». Він утверджував добро і прощення, співчуття і любов. І кликав собі і нам на допомогу і Вашингтона, і Гуса, і Шафарика. І мав друзів серед росіян, серед поляків – недругом йому була імперія і все імперське, облудливе, зловороже.
Шевченкові треба було мати колосальну силу і мужність, щоб спинити потік чужої великої культури, підтримуваної владою. Він це зробив, показавши, що українська мова здатна виражати глибокі смисли. Геній Шевченка повернув українській мові європейське звучання. Мова, створена народом у його тисячолітній історії, була готова до викликів нового часу, готова до формування новочасної української нації. Поет говорив: «На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово. І у нас народ і слово. А що краще, нехай судять люди».
Насправді його твори поставили питання не про українську мову, а про українську державність. Шевченко продемонстрував, що українська культура не обернена в минуле, що вона здатна існувати і приймати виклики сучасності. Найбільші з таких викликів – здатність до формування нації і держави. Тепер ми знаємо, що окреслені ним мова і культура змогли їх створити. Вражає, що вже в першому виданні «Кобзаря» немає випадкових творів. У кожному з них на українському матеріалі переломлений європейський культурний досвід.
Та ж поема «Катерина» є насправді драмою про долю і пристрасть. Катерина, що із пристрасті порушила обов’язок, має загинути, як загинула Медея, героїня давньогрецького поета Есхіла. Вона знає це, ще не вийшовши із свого села. Як герої Есхіла, і вона, і її батьки не можуть побажати собі іншої долі, бо не можуть стати іншими. Однак Шевченко долає долю античності. Син Катерини – Іван, на відміну від дітей Медеї, залишається жити. Він іде з кобзарем до Києва, до християнських святинь, до віри, що відкриває дорогу до спасіння.
А своїми переспівами «Псалмів Давида» Шевченко продемонстрував здатність української мови передавати глибини Святого Письма. Сила мови і текстів Тараса Григоровича настільки потужна, що спроможна змінити речі й світ навколо, створити цілу країну – Україну.
Так оригінально Шевченко розпочав тему впливу мови на буття – тему, яка стане однією з головних у філософії XX століття.
Справжня глибина Шевченка-політика ще має бути досліджена, але його значимість як політика була відкрита ще за його життя. І першими цю грань Шевченкової іпостасі сприйняли не освічені його земляки, а фахівці із жандармського III-го відділення.
Генерал Дубельт правильно розкрив його головну ідею в записці Миколі І, підготовленій у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Так у Російській імперії розпочалося українознавство в погонах. Воно і далі безпомилково оцінювало значення поетів – від Шевченка до Стуса. Виняткова жорстокість вироку – заборона писати і малювати, заслання без зазначення терміну, вилучення «Кобзаря» – чітко вказала, кого імперія справедливо вважала своїм найзапеклішим ворогом.
Сьогодні, коли з Тараса Шевченка спадає полуда фальші, якою він був огорнений десятками років, перед нами постає інший Шевченко. І найперше те, що стосується його особистості. Усе яскравіше і чіткіше відкривається, що особистість Шевченка позначена національною ідеєю. Про нього вже говорять як про справжнього лицаря національної ідеї.
А проблема національного зрадництва або ж малоросійства є найважливішою складовою Шевченкової національної ідеї. Вона започатковується ще у вступі до поеми «Гайдамаки», де ліричний герой активно полемізує з численними рецензентами «Кобзаря» (1840), які умовляли і не умовили молодого поета перейти на російську мову. Далі – блискуча характеристика в поемі «Сон» («У всякого своя доля…») «землячка із циновими ґудзиками». Ще далі – образи перевертнів, що помагають москалеві господарювати та з матері полатану сорочку здіймати («Розрита могила», «Посланіє…», «Холодний Яр», «Три літа», «Юродивий», «Осія. Глава IV», «Бували войни…»).
Цінність Шевченка виявляється в гідній поклоніння його цільності як митця, так і людської іпостасі. Так, в особистому плані Шевченко був людиною надзвичайної душевної краси і шляхетності. На цім ґрунті виросла його жертовність. Він був готовий покласти душу за Україну, але і за ближнього теж. У вірші «Н. Костомарову» із циклу «В казематі» поет журиться, що, на відміну від інших заарештованих колег, йому нікому поспівчувати – батьки ж бо померли.
Але в інший бік повернулися його думки, коли крізь грати побачив на тюремному подвір’ї «з хреста неначе зняту» матір Костомарова:

Молюся! Господи, молюся!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
Розмова про Шевченка як національного поета і національного месії, і як першого Достойника Честі в Україні потребує підсумкової його характеристики. Навряд чи можна ще щось додати до висновку, який свого часу зробив Іван Франко у своїй «Посвяті»:
Taras_Shevchenko_monument_Kharkiv«Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він поневірявся під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі на ржу, ані його любов до людей – у ненависть і погорду, а віри в Бога – у зневіру, песимізм.
Доля не шкодувала йому страждань, але не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».

Клавдія ПАНАСЮК

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy
Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту