Новини

СЕРЦЕ МАТЕРІ

СЕРЦЕ МАТЕРІ

#Дякую_Мамо

Спілкуючись із матерями загиблих у зоні АТО воїнів, розумієш, що героями не лише стають, героями народжуються! Їхні сини не обирали легких шляхів, не знали страху, завжди допомогали іншим. Коли розпочалися бойові дії на Сході України, вони добровольцями пішли на фронт – захищати рідну землю від ворога. Такими їх виховали батьки, такими запам’ятала Україна. Їхні мами намагаються стримувати сльози, коли серце розривається від болю

Багато хлопців пішли… і не повернулися… Та коли йшли, вірили, що їхній вибір правильний. Хтось із юнацьким запалом сприйняв, що потрібен державі, а хтось глибоко був переконаний, що відсиджуватися вдома, коли Донбас охопило полум’я сепаратизму, – злочин проти самого себе. Дмитру Ільницькому та Івану Лесникову не було ще 25­ти, коли вони  прийшли  записатися до лав захисників Вітчизни. В кожного із хлопців були життєві плани, були захоплення та мрії. Події, що сколихнули Україну, об’єднали їхні долі. Вони разом вирушили на Донбас та залишили світлий спомин про себе в душах співвітчизників. Вони – герої, тому що не побоялися, тому що власними вчинками зміцнювали дух побратимів, тому що беззаперечно вірили, що інакше не можна.
Їх було неможливо зупинити, так однаково характеризують своїх синів говорять Людмила Лесникова та Лілія Ільницька. Дивно те, що і Іван, і Дмитро виховувалися в сім’ях, де батьки були цивільними і не бачили майбутнього своїх дітей в армії. Попри це хлопців цікавила історія,  військова справа, вони прагнули випробувати себе на міць та стійкість. Напевно, ті цінності, які закладаються в людині ще змалечку, нашаровуються як снігова куля та формують особистість. І Людмилі, і Лілії вдалася найважча справа жінки – виховати достойних дітей, Людей з великої літери.

Я – мати десантника і цим пишаюся

Людмила Лесникова навіть вдома не знімає смугастого десантного тільника.
– Це мені Ваніни побратими із Житомира привезли. Один вже зносила, бо в ньому ходжу всюди: на роботу, по гриби, на риболовлю.
Таким чином вона ніби підтримує свого сина і намагається жити так, як би схвалив він. «Адже Ваня поклав своє життя заради життів близьких йому людей, заради своєї країни, і тому я, – говорить мама десантника, – не маю морального права знехтувати його бажаннями.
Вона і тепер відчуває його незриму підтримку та ніколи не плаче на людях. Навіть проводжаючи сина в останню путь, всім наказала не плакати, бо її сина повинні провести достойно. Так і було. Майже всі жителі Славутича прийшли попрощатися із героєм. Місто охопила суцільна жалоба,  серце кожного переповнював смуток, важкий тягар втрати. Але ніхто не посмів порушити бажання цієї сильної жінки.
– Хлопці Ваніни приїздять, я при них тримаюсь. Я кажу, що я мати десантника, я повинна пишатися, а не плакати. Через це мене прозвали «залізна леді»,  хоча всередині все покалічене, все порване. А я їх обіймаю і люблю. Вони мені стали рідними. Нині шукають можливість, щоб я могла здійснити стрибок з парашутом на свій ювілей – 50 років. Цей стрибок я присвячу Вані.
На моє запитання, чи не боїться, Людмила з упевненістю відповіла:
– Ні. Там, у небі, я буду ближче до нього. Він мене побачить, а я його відчую.
Щоб вона не робила, всюди син наче поряд з нею. Інколи подумки питає в нього поради, інколи каже: «Бачиш, що я зробила?», а інколи гляне на портрет сина і відчуває, що він десь поруч.
Дивно, але ще в дитинстві Іван Лесников казав: «Я буду солдатом». Його підтримував батько. Він завжди повторював сину, що чоловік лише той, хто служив в армії. Тому Івану й на думку не спадало, що можна «відкосити» від строкової служби. Дуже хотів потрапити у ВДВ.
– Він, туди рвався, він сам пішов. Щоб колись жалівся на щось, такого не було ніколи, –  каже Людмила, – після строкової хотів потрапити в миротворчу місію у Косово. Не судилося. А про те, що він зібрався їхати на Донбас, дізналася від колег по роботі.
Коли оголосили першу хвилю мобілізації, в Івана Лесникова була  переламана рука. Звичайно, за таких обставин повістку не отримав. Цей факт обурив хлопця. Як таке може бути, що через хвору руку його не беруть? Остаточно вирішив йти добровільно,  дізнавшись про загибель під Іловайском друга дитинства Сергія Волнухіна. Під час похорону товариша, Вані зателефонувала мама і запитала: «Як ти?» Те, що син відповів, і досі бентежить материнське серце: «Мамо, не переживай, ми скоро всі там будемо». Напевне, щось відчував. Може, саме тому намагався встигнути все і не давав собі попуску.

 Труднощів не боявся

Руку Іван Лесников травмував випадково: взимку не встояв на ногах. Звичайно, ніхто навіть і слухати не хотів про те, що його треба записати до лав Збройних Сил України. Хлопець самотужки зняв гіпс та пішов до військового комісаріату шукати правди: чому його не призивають? Він переконав і себе, і комісара, що все гаразд. Тоді Івана відправили служити в 72­гу окрему механізовану бригаду, що у Білій Церкві. Навантаження на мобілізованих було на всі 100 відсотків: тренування на полігоні, стрільби з усіх наявних видів зброї. За тиждень травма дала про себе знати. Запальному хлопцю довелося зменшити свою активність, адже попереду була термінова операція.
Наступного ранку йому належало виїхати в Славутич до лікарні. Прокинувшись, він побачив що всі бійці екіпіровані, зі зброєю і почув, що вони отримали наказ вибути у визначений пункт. На прощання сказали Івану: – Шкода, що не їдеш з нами.
Вони телефонували товаришу майже щодня. А взводний запевнив, що коли рука заживе, відразу ж забере його до себе. Чи за велінням долі, чи за покликом серця Івана завжди приваблювала служба у ВДВ. Тож вилікувавшись, він знову прагнув на передову. У соцмережах писав: «Я після операції вдома, завтра йду на  медкомісію, хочу до хлопців».
Наприкінці серпня 2014 року він повернувся до строю на Житомирському полігоні. А далі – відправка в Донецьку область. Телефонуючи родичам і близьким, завжди запевняв, що повернеться.
У грудні того ж року їхній підрозділ перекинули в с. Піски поблизу донецького аеропорту. Два дні бійці сиділи в модерновому палаці, який місцеві назвали «Дім сонця». На третій їх накрили мінометним вогнем. Діставши тяжкі поранення та перенісши 11 операцій, Іван Лесников майже тиждень боровся за життя. Коли прийшов до тями, відразу ж запитав про командира: – Де взводний Діма Ільницький?
Мама, яка не відходила від сина, не змогла сказати правду. Адже Діму було вже не повернути.

Підтримувала сина в усьому

На запитання, чи змогла б вона вмовити Діму не піти на військову службу, спочатку Лілія Ільницька сказала: «Напевне так». Та за півхвилини додала: Та він би все одно пішов. Він же впертий дуже. Я йому казала: «Давай трішки почекаємо, подивимося на перебіг  подій».
Та стати офіцером Дмитро Ільницького мріяв з дитинства. І те, що під час навчання в цивільному виші йому випала нагода закінчити військову кафедру й отримати звання молодшого лейтенанта запасу відіграло визначальну роль – він, попри стан здоров’я, вирішив приєднатися до тих, хто відбував на Донбас боронити Батьківщину.
Діма зростав, огорнений батьківською любов’ю та опікою. Він ніколи не був нічим обділений, проте батькам вдалося виростити сина справжнім патріотом. Лілія пишалася цим, та погані передчуття не полишали жінку. Щодня вона молилася за нього, замовляла церковну службу «За здоров’я». А того страшного дня не відчула нічого, що віщувало б біду. Лише дуже сильно боліла голова. Лягла вдень поспати, аж раптом дзвінок у двері. На порозі був посильний із військкомату. Перша думка, яка промайнула в голові матері: а чому він до нас прийшов, Діма ще ж до донецького аеропорту не доїхав? Не вірила у цю страшну звістку і сподівалася, що привезуть труну, а там буде хтось інший.
Не вірилося і тому, що посильний прийшов у день народження її Дмитрика, так Лілія лагідно завжди називала сина. Ще зранку вона вітала його з днем народження і бажала всього, що може бажати мати синові­захисникові. А на вечір життя втратило всі барви. Невже вона більше не почує знайомого голосу, не відчує підтримки, не побачить його усміхненого, лагідного обличчя? За те, що Діма завжди усміхався, його всі називали сонечком, сонячною людиною. І ця усмішка вабила до нього, мов магніт, людей. Гортаючи його сторінку в соціальній мережі, мама читала тисячі поздоровлень звідусіль. Вона і гадки не мала, що її сина знають стільки людей. Та привітання сипалися в першій половині дня. Далі пішли слова скорботи через загибель Дмитра Ільницького.
Звичайно, мати з батьком читали їх пізніше, коли почали приходити до себе. А на сторінці «Вконтакті» вони побачили, наскільки сильно їхній син захоплювався знаменитим Леонідом Філатовим.
– Я навіть ніколи не думала, що йому це цікаво. Що в мене дитина настільки глибока. У Діми статус там: «В жизни все временно. Если в жизни все хорошо – наслаждайся, а если плохо – тоже не кисни. Это не навсегда».
Ці слова батьки записали на пам’ятнику Дмитру.
– Він навіть звідти усміхається, – каже Лілія.
Настільки він був теплою та щирою людиною, що інакше його ніхто і не уявляє. Він завжди випромінював позитив. А одного разу мамі на день народження подарував м’яку іграшку та листівку.
– Це єдина листівка, яка в мене є,  я  берегтиму її все життя. Там на першій сторінці написано: «Матусю, діти прикрашають життя», потім розгортаєш, а на звороті продовження: «Як уміють. Я тебе дуже люблю».

Вдвічі молодший за своїх підлеглих

Як тільки Дмитра призвали до армії, першим, що хлопець купив, був тактичний рюкзак. І який би він переповнений не був, завжди клав у нього Статут. Коли була нагода – діставав і читав, адже за доволі короткий термін треба було багато згадати.
Дмитра взагалі не хотіли брати у військо. Але він наполегливо оббивав пороги командирських кабінетів і наполягав на своєму. Мріяв потрапити на службу до 95­ї окремої аеромобільної бригади. І не дивно, адже вікна їхньої квартири виходили просто на плац частини. Ще змалечку хлопець спостерігав за життям людей у військовій формі та вірив, що колись і сам приєднається до цих мужніх та сміливих чоловіків. Так і сталося. В бригаді почали формувати 90­й батальйон, потрібні були талановиті офіцери. Чого­чого, а здібностей Дмитру було не позичати. Він самотужки опанував нюанси армійської служби, а на полігонах показував неабиякі результати. Ще навчаючись у цивільному виші, перед присягою проходив тренування на полігоні. Тоді він показав найкращі результати в групі. Дуже хотів бути офіцером. Але там отримав лише звання молодшого лейтенанта запасу. Коли ж 25 травня 2014 року став лейтенантом, радощам не було меж.  Він дуже цим пишався. Тож на пам’ятнику написали «лейтенант Дмитро Ільницький», адже для нього це було дуже важливо.
Спочатку Дмитра не сприймали старші товариші по службі. Сумнівалися у підготовці. Та коли доходило до діла, їхній взводний розгортав карту місцевості, вислуховував пропозиції щодо дій, а потім впевнено давав вказівки.
Декілька разів і бійці пересвідчилися в бойовій мудрості молодого офіцера. Про те, як було там нелегко, лейтенант Ільницький ніколи нікому не розповідав. Тільки одного разу прохопився під час розмови з мамою:
– Були на завданні. Повернулися і тільки на третій день почали відходили від того, що робили.
І Дмитру не так важливо було те, якої складності  завдання, головне – щоб підлеглі вціліли. Він знав, що з Пісків його підрозділ мав зайти в донецький аеропорт. Він цього не боявся. А, можливо, він доводив собі і старшим офіцерам, які до останнього не хотіли відпускати молодого командира на Донбас, що на нього можна покластися і доручити будь­яке завдання. Він його не провалить.
Іван Лесников та Дмитро Ільницький виконали б поставлене завдання, якби не мінометний обстріл противника. Вціліли всі, окрім них двох. І коли кремезні чоловіки, які багато чого досягли в житті, зрозуміли, що трапилася трагедія, вперше розгубилися. Як їм бути без командира, що робити?

Разом і назавжди залишилися героями

І хоча ні Івану Лесникову, ні Дмитру Ільницькому не судилося обороняти Донецький аеропорт, побратими не відхрещуються від них і між собою називають «кіборгами».
Дім сонця огорнув молодих героїв, які завжди випромінювали тепло та позитивні емоції. Вони жили не заради себе і надзвичайно цінували  такі прості на перший погляд, поняття, як армійська дружба, плече товариша, гордість за те, що ти воїн.
Щоб молодь пам’ятала та знала їх в обличчя, щоб зростала на  життєвих прикладах героїв, на стінах їхніх шкіл встановлено меморіальні дошки. А вдома батьки Івана та Дмитра зробили невеличкі куточки пам’яті, де зібрали найцінніші речі, які ті змогли нажити  за свої молоді літа: синій берет десантника і стяг ВДВ із підписами друзів…

      Галина ЖОЛТІКОВА

 

Сохранить

Powered by Ajaxy