Новини

СИЛА МАТЕРИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ

СИЛА МАТЕРИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ

#Дякую_Мамо

Вона нервувала, хвилювалася, але не відмовляла. Не просила свого єдиного сина лишитися з нею, коли він вирішив йти – боронити державу. «Він дорослий, і це його обдумане рішення», – повторювала подумки, а серце стискав нестерпний біль. Вона усвідомлювала, що там вмирають. Тремтячими руками дістала із гаманця гроші і дала йому на дорогу. Дорогу, яка вела на війну…

Щодня в слухавці чула його бадьорий голос і заспокійливе: – Мамо, не переживай, я тут на кухні пораюся. Там, де стріляють, не буваю.
Вуха вірили, а серце – ні… Бо знала вольовий характер єдиного сина Максима, який свого часу заради Революції гідності навіть роботу в Одесі покинув. До кінця вистояв, не зламався, хоч і був у групі швидкого реагування. Ніколи не жалівся ні на голод, ні на холод. Бо на Майдані палали не лише шини, а й молоді серця людей, які воліли жити в іншій країні: єдиній і неподільній, вільній і справедливій!

З дня від’їзду сина в зону АТО Вікторія Котюх з Ніжина не знаходила собі місця. Домашні стіни здавалися пасткою. Диван, який раніше здавався найзручнішим місцем для відпочинку, відштовхував її. А з телевізора щодня лунала сумна статистика: «Сьогодні на полі бою загинуло…».
Минув місяць… З телефону солдата добровольчого батальйону пролунала добре відома мелодія. Так дзвонила лише вона – єдина і найрідніша… мама!
– Синку, я їду до тебе, – радісним голосом сповістила Вікторія.
– У гості чи воювати? – дещо з іронією перепитав Максим.
– Воювати…
У телефоні настала хвилинна тиша, а потім неочікуване:
– Мам, я тебе зустріну…
Насправді, десь у глибині душі він мріяв побачити і обійняти свою матір, але як їй сказати про те, що він зовсім не кухар у батальйоні, а майже з перших днів служить у розвідці і виконує небезпечні завдання, хлопець не знав…

Замість білого халата… бронежилет і автомат
Довгі шість годин автобус долав відстань від Харкова до Старобільська. Трохи більше двох сотень кілометрів видалися напрочуд важкими для старенького транспорту, що, повільно гойдаю-чись на ямах, неначе відтягував час зустрічі матері з сином.
– З перших днів антитерористичної операції я думала над тим, щоб поїхати на фронт, – зізнається Вікторія. – Адже розуміла, що лікарі там потрібні. А я багато років пропрацювала у відділенні реанімації анестезіологом Ніжинської центральної районної лікарні. Після виходу на пенсію була асистентом стоматолога у приватній столичній клініці. Але мій чоловік був проти моєї ідеї: «Жінці нічого робити на війні. Якщо хтось із нас і має поїхати, то це я». Мені такий поворот не подобався. Більше того, там був мій син! Я казала Олександру, мовляв, все одно поїду. Через це ми з ним часто сперечалися. Бувало, навіть сварилися… Одного разу, коли чоловіка не було вдома, я зібрала речі і поїхала…
Максим зустрів матір у Старобільську, звідти направилися у Половинкине, де на той час була база штурмового батальйону «Айдар». Комбат без зайвих емоцій пояснив Вікторії, що медики дуже потрібні в місті Щастя.
– Так, я їхала до сина… – не приховує своїх тодішніх намірів жінка. – Та зустрівшись з Максимом, ще раз пересвідчилася, що Майдан, і війна його неабияк загартували. А коли дізналася, що він уже встиг отримати письмову подяку від штабу АТО, всі ілюзії про кухню розвіялися. Мій хлопчик самостійний і мужній чоловік. Тож я без вагань, поїхала туди, де моя допомога була найпотрібнішою на той час – у Щастя.
Там Вікторія з нуля облаштувала імпровізований медичний пункт, який згодом став зразковим. Сюди їхали, як на екскурсію, поглянути на жінку в білому халаті, що творить дива. Натомість зустрічали солдата у бронежилеті і з автоматом у руках. Жодних червоних хрестів на формі не було, оскільки для сепаратистів вони ставали чи не найкращою мішенню. А вона ж виконувала місію не лише з порятунку життів, а й з охорони, бо супроводжувала поранених з поля бою до лікарні, психолога і навіть… дроворуба.
– Там я й дізналася, що таке війна, – каже Вікторія. – Над головами цілодобово свистіли снаряди, а з усіх боків лунали вибухи. Цей жах неможливо передати ні в телесюжеті, ні в газетній статті. Наш медпункт розмістився в будівлі школи міліції. Я дуже боялася, що коли привезуть поранених, не зможу впоратися з емоціями. До пацієнтів із різними захворюваннями я звикла, а солдати з важкими осколковими пораненнями – це інше. Але «бойове» хрещення пройшла з честю. Ніколи не забуду свого першого фронтового пацієнта. У медпункт привезли закривавленого бійця. Він потрапив під мінометний обстріл і осколок увійшов просто в перенісся. Його потрібно було терміново везти до шпиталю. Але як, якщо по нас гатять з «Градів»? Я обробила рану, зробила кровоспинні та знеболювальні ін’єкції. Коли обстріл припинився, ми відвезли пораненого в найближчу лікарню.

За дружиною на… війну
…У жодному вікні не горіло світло… Будинок відповів тишею. Дверці шафи підступно рипнули, вказуючи на те, що господиня звільнила кілька поличок з теплим одягом. «Поїхала…», – ледь чутно сам до себе мовив Олександр. «Поїхала і жодного слова навіть не написала», – продовжував господар свій монолог. «Поїхала під кулі, попри мої вмовляння не робити цього!», – роздратовано стукнув об стіл, де стояли ікони. Спокійний голос чужої жінки весь час повторював: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності…» «Та скільки можна», – не стримував своєї люті чоловік. І врешті-решт зібрав валізу і поїхав за дружиною. Куди саме – не знав. Адже точної адреси в нього не було. Напрямок – війна!
– Віка поїхала за сином, а я – за нею, – пояснює Олександр Котюх. – У Харкові сів на попутку, яка йшла в сторону Дебальцевого. Дорогою потрапили під обстріл. Попереду нас їхав пасажирський автобус – сепаратисти розстріляли його впритул. У нашому легковику кулями пробило колеса. Ми з водієм вискочили з машини і кинулися урозтіч. Кілька годин я біг полями, не розбираючи дороги. Потім побачив хатину, у вікні якої мерехкотіло світло від лампадки. Постукав, люди впустили. Я пояснив свою ситуацію, вони пожаліли, дозволили заночувати. На світанку дістався до нашого блокпоста, а солдати кажуть: «Краще повертайтеся додому. Тут дуже небезпечно». А я навіть без жилета та каски… Що було робити? Повернувся до Ніжина. За кілька тижнів нарешті з’явився зв’язок і я додзвонився до дружини. Вона пообіцяла приїхати по мене.
Ще з місяць щоденні обстріли не давали можливості жінці-медику залишити свій пост. Та тільки-но оголосили перемир’я, Вікторія пішла до штабу. Комбат одразу дав згоду на те, щоб її чоловік Олександр долучився до їхнього батальйону.
– На фронті всі мої навички стали в пригоді. Ким я тільки не працював у мирному житті: і слюсарем, і теслею, і механіком. Тому в батальйоні став фахівцем широкого профілю: і охоронцем, і конвойним, і автомеханіком, і водієм, і завгоспом, – перелічує чоловік. – Доставляли хлопцям на позиції боєприпаси, воду, їжу, ліки, забирали поранених. Брали участь у «зачистках». Віка теж з нами ходила. Про всяк випадок… А що, як когось поранять? Треба ж медичну допомогу вчасно надати. Брала автомат в руки і йшла. Вона, до речі, ще з молоду влучно стріляє і на полігоні неодноразово демонструвала свої навички. А що найцікавіше, я ніколи не бачив страху в її очах. Це вдома вона ніжна й жіночна, а там – серйозна й безстрашна.

Айболить з трирічним військовим стажем
Три роки і трохи більше місяця Вікторія Котюх служить у зоні АТО. Чоловік і син вже повернулися додому. А витримці вольової жінки може позаздрити навіть загартований військовий.
– Ось відпустили на п’ять днів до родини, доки там більш-менш тихо, – тішиться наша героїня. – Олександр просить, щоб уже не їхала. Та я не можу залишити своїх бійців без психологічної підтримки і медичної допомоги. Я знаю, що в душі чоловік мене розуміє, бо й сам на мирній землі лише два місяці. Та й те не з власної волі. У нього після контузії та інсульту, який переніс на ногах, тепер ІІІ група інвалідності. З сином, хвала Богу, все добре. Дуже вже чекали вони на мій приїзд. Взагалі війна зміцнила нашу родину. Олександр – мій другий чоловік і вітчим Максима. Раніше між двома дорослими чоловіками були розбіжності, суперечки… Тепер ми всі, як одне ціле.
Ця сильна духом жінка має нагороди й медалі. Всі вони акуратно складені у шухлядці комоду, бо не любить ними хизуватися. Військову форму в Ніжині жодного разу не вдягнула. Зізнається, що на Сході її вистачає.
– Замість повсякденного одягу – військова форма. Замість робочих графіків та чергувань – екстренна медична допомога в режимі нон-стоп. Адже, окрім поранених, дуже багато фронтовиків хворіє на ГРВІ, застуди, пневмонію… Особливо з настанням холодів. Йдуть до мене. В лікарню не хочуть. Я їм і лікування призначаю, і ін’єкції роблю, і крапельниці ставлю. Словом, все, як у шпиталі.
Було таке, що Вікторія й сама потрапила до медустанови з двосторонньою пневмонією. Та тільки-но одужала, повернулася на передову, попри заборону лікарів.
– Ми з чоловіком удвох лежали у шпиталі із запаленням. Температуру, небезпечну для життя, збили і почали збирати речі. Нам кажуть, мовляв, що ви робите, пишіть, що ознайомлені з наслідками недолікованої хвороби і йдете під свою відповідальність. Ми написали і пішли. А що робити? Не відлежуватися ж приїхали. Мої солдати теж хворіють, і я їм потрібна, – розповідає медик.
Життя змусило її змінити звичний кабінет затишної приватної поліклініки на бліндажі та медичні опорні пункти. Їй довелося рятувати людські життя, часто ризикуючи своїм.
– Ніколи не забуду, як після обстрілів під Горлівкою надавала медичну допомогу бійцям в польових умовах. Кінець листопада: дощі, багнюка. Військові машини не їдуть, а пливуть по грязьових коліях. Ми забирали поранених, і я їх затягувала на високі бортові машини і супроводжувала до госпіталю. З невеличким ліхтариком, що не розсіює світла, довелося надавати першу медичну. Дякувати Богові, всіх довезли живими. У таких екстренних ситуаціях, здається, здорова свідомість виключається, і ти просто дієш машинально, використовуючи свої професійні навички, – веде далі Вікторія.
Нині вона служить в районі Світлодарська, куди потрапила 2016 року. Контракт у жінки – до закінчення особливого періоду. Інколи їй доводиться працювати на межі своїх можливостей, але Вікторія не скаржиться. Щоразу, коли їде у відпустку на кілька днів, везе з собою… кота або собачку, що втратили господарів. Її серце хай там що залишається милосердним. Кіт Том і собака Пальма вже прижилися у приватному будинку в мирному Ніжині. Та тільки-но господиня ступає на подвір’я, колишні мешканці окупованої території аж пританцьовують від радості. Вони вдячні їй за можливість жити… А ще їй вдячні сотні солдат, які звертаються до неї тільки на ім’я, бо жоден позивний так і не прижився. А ім’я в неї особливе. Бо Вікторія – то перемога! Військовий поет Сергій Майданний у своїй збірці «Осколки» влучно написав про нашу героїню:

На війну приїхала мати –
Її серце лине до сина.
Вона хоче з ним воювати
Її профіль є медицина
Як і син, вона стала солдатом.
Як і син, вона зараз в строю.
І вона для нас всіх стала братом
І боронить країну свою!

Сніжана ГОЛОД

 

Сохранить

Powered by Ajaxy