Новини

ВІКТОР КЛОЧАН: «МИ ЙШЛИ ЗА ТЕ, ЩОБ ТУТ НЕ СИДІЛИ ЛЮДИ В ПІДВАЛАХ, НЕ РВАЛИСЯ МІНИ»

ВІКТОР КЛОЧАН: «МИ ЙШЛИ ЗА ТЕ, ЩОБ ТУТ НЕ СИДІЛИ ЛЮДИ В ПІДВАЛАХ, НЕ РВАЛИСЯ МІНИ»

Окрім традиційних років служби в армії Віктора Клочана із військовою справою нічого не пов’язувало. Попрацювавши три роки на залізниці, все-таки прийшов до лісового господарства, дослухавшись до родової пам’яті. «Дід був лісником ще при царі. І після війни ще по лісу мене водив. І я в ліс попав», – розповідає Віктор. Більше 25 років він пропрацював звалювальником лісу в Маньківському лісництві Уманського лісгоспу. Зібрав свою бригаду, підшукав роботящих хороших хлопців. Але як тільки в Україні розпочалися військові дії, пішов добровольцем. Щоправда, у військкоматі відразу його не взяли – не проходив за віком. «У батальйони я не хотів, бо вони незрозуміло чиї інтереси відстоюють. А в наші збройні сили мене взяли під час третьої хвилі», – говорить Віктор Клочан.
Трьома місяцями раніше за контрактом добровольцем у групі спецназу пішов в АТО його син Олександр. «Це було його рішення. Він ще з дитинства мріяв у спецназ піти. Ледве встиг закінчити технікум, написав заяву і став добровольцем. Його відразу в бригаду охорони генерального штабу розподілили. Але він наполіг, щоб його відправили на фронт», – пригадує батько. Олександр Клочан приїхав додому у відпустку на два тижні аж після третьої ротації. Батьки вмовляли його повертатися. Та із фронту подзвонили і сказали, що їм потрібні такі досвідчені бійці зараз. І син пообіцяв: «Одну ротацію відбуду – і тоді вже в штаб». Однак за кілька днів до ротації Олександр загинув.
Батьку важко говорити про це. А ще важче дивитися, як і далі гинуть такі молоді хлопці: «До сина я ще семеро таких хлопців там поховав».
Назавжди попрощавшись із сином, Віктор Клочан повернувся в зону АТО: «Помста? Може щось таке було. Але більше хотілося справедливості. І треба було йти…».
Воювати довелося в донецькому аеропорту. Їхню позицію називали точкою смерті – чимало там знайшли свій вічний спокій. Одного разу перед новим роком, коли оголосили перемир’я і аж чотири дні не було стрільби, на них натрапила ворожа диверсійно-розвідувальна група. Тоді троє загинуло. І з тих пір на точці смерті в перемир’я не вірять і постійно в очікуванні.
Саме там, у гарячому котлі війни, Віктор Клочан побачив, скільки в нас розумних, доблесних, мужніх патріотів. «А ми йшли за те, щоб тут не сиділи люди в підвалах, не рвалися міни. Тоді вже нічого не буде важливо, якщо сидітимуть з дітьми в підвалі і хліба шукатимуть», – впевнений Віктор Клочан. Він пригадує, як їх зустрічали жителі звільненого населеного пункту. Військові навмисне стали за кількасот метрів, щоб нікого не дратувати. А до них уже бігли жінки, дівчата, діти.
Весь цей час, поки перебував у зоні АТО, Віктора Клочана підтримували колеги – телефонували, передавали допомогу. Коли син натрапив на засідку і втратив усе спорядження, з лісгоспу привезли йому каску, бронежилет, форму. Особливо вдячний лісівник колегам за те, що підставили плече тоді, коли підкосила найбільша втрата.
Відвоювавши більше року й отримавши три контузії, Віктор Клочан повернувся додому, де його чекала дружина і дочка. Вийшов на роботу. Його радісно зустріли колеги. Але пережите і побачене не минуло безслідно. Довелося заново звикати до мирного життя, до тиші і спокою.
Втім, ані жахлива гримаса війни, ані болісні втрати не змусили Віктора Клочана відмовитися від наміру захищати свою Батьківщину. Лісівник і зараз готовий стати до зброї – просто тому, що комусь треба робити цю роботу, тяжку і доблесну, небезпечну і важливу.

Черкаське обласне управління
лісового та мисливського господарства

 

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту