Герої АТО

9­та АТОВСЬКА РОТА

9­та АТОВСЬКА РОТА

Перша черга, випущена з великокаліберного кулемета, пройшла трохи вище, переламала, немов паличку, стовбур сухої акації і зачепила дах сараю. «Зліва з лісосмуги б’ють», – крикнув сержант Федорчук, на ходу заряджаючи гранатомет  та змінюючи «засвічену» позицію…

На відстані десяти метрів від нього час від часу, ховаючись за зруйнованою цегляною стіною, сержант Віталій Невідомський і старший солдат Володимир Буханчук короткими чергами з ПКМ відсікали піхоту від ворожих танків, що вийшли для ведення вогню прямою наводкою. Ставало по-справжньому спекотно, кілька розривів від танкових снарядів лягли зовсім поруч.
– «Перший», «Перший», вогонь по «коробках» бронебійними, – захриплим голосом віддавав наказ танкістам капітан Ігор Гребенюк.
Вже добу бійці ротної тактичної групи окремої механізованої бригади, чиїм  завданням було пробити коридор для виходу з Дебальцевого підрозділів ЗС України, стримували атаки бойовиків, які «насідали» на їхні позиції в районі селища Логвинове.
А починалося все раніше, коли у перших числах лютого 2015 року кільце навколо Дебальцевого помітно звузилося. Спочатку був захоплений Вуглегірськ, а трохи пізніше село Логвинове, яке  розташоване поруч зі стратегічно важливою трасою Артемівськ-Дебальцеве. Саме тоді наше командування ухвалило рішення щодо розблокування цього напрямку для відведення на інші позиції українських підрозділів, які опинилися в оточенні.
– Ми атакували о 8-й ранку 12 лютого, – розповідає головний сержант взводу Олег Федорчук. – Даних про розташування позицій противника не було, але місцевість добре проглядалась, і кожен з нас мав змогу контролювати свій сектор. Придані нам танкісти простежували цілі з відчинених люків, перебуваючи в положенні «по-похідному», адже місцевість була незнайома, і ми побоювалися засідки…
Поблизу Логвинового, ліворуч від села, ми помітили, як ворожий Т-72 раптово відкрив вогонь по нашій піхоті. Ми до цього були готові, і наші танкісти знищили ворожу техніку першим пострілом.
А далі все відбувалося ніби у кіно: загоряння, екіпаж майже відразу вистрибує, а ще за мить танк вибухає. Майже одночасно українським воїнам вдалося «накрити» ще одну ворожу машину неподалік першої. Саме Олег Федорчук виявив другий танк, який вів вогонь по наших позиціях з правого флангу. Підбитий ворожий панцерник запалав і почав «відповзати». Ще за мить він був остаточно знищений. А незабаром на цьому ж рубежі з’явився  третій танк противника. Як і два попередні, його швидко знищив український екіпаж під командуванням  Ковальського.
Ті події лютого 2015 року закарбувалися в пам’яті військовослужбовців 9-ї роти. Як і герої однойменного російського фільму режисера Федора Бондарчука про події «афганської» війни 1980-х років минулого століття, вони також до кінця виконали свій військовий обов’язок. Щоправда, на відміну від  радянських солдатів, вони це робили, захищаючи Батьківщину, а не воюючи на далекій чужині, куди через політичні амбіції комуністичних вождів були кинуті тисячі хлопців з усіх республік колишнього СРСР.
Так само, як і солдати 9-ї «афганської» роти, воїни 9-ї атовської теж мріяли повернутися додому, до своїх родин і дітей, але судилося це не всім. І цього разу кривавим ворогом для них виявилися вже не «проклятущі  американські яструби», якими з дитинства лякали нас у школі та на шпальтах  радянських газет, а ті, хто десятиріччями називали себе «братами» українців.
У тому, що проти них воюють саме росіяни, вже ні в кого серед особового складу нашої «дев’ятки» не виникало жодних сумнівів. Висновки можна було зробити хоча б з того, як зростала точність влучань та простежувалась грамотність тактичних дій з боку російських військових.
Одного з них – професійного контрактника-артилериста з Ханти-Мансійська – тоді, в лютому 2015-го, наші бійці захопили в полон. Наляканий таким перебігом подій, він не розумів, що відбувається. Очікуючи на зустріч з  кровожерливими «бандерівцями», росіянин був украй здивований, коли замість того, щоб одразу «розіп’яти», українські бійці сховали його від обстрілу в підвалі одного з будинків, а ввечері ще й нагодували. Через невідповідність реалій пропагандистським шаблонам в його мозку виник дисонанс. Адже він думав, що йде на Донбас визволяти від «київської хунти» пригноблених російськомовних громадян, а виявилося, що ці російськомовні українці зовсім не потребують його допомоги, а росіян називають бандитами й окупантами.
– Ми прикривали відхід розрізнених частин з Дебальцевого під щільним артилерійським вогнем російської артилерії, – розповідає командир кулеметного взводу старшина Ігор Порошин. –  Кожен наш боєць за рівнем фахової підготовки та моральної мотивації міг дати фору десятьом бойовикам, які нам протидіяли.
Завдяки тому, що до складу  ротної тактичної групи зараховувались  найбільш підготовлені та вмотивовані чоловіки, вона діяла досить ефективно. Кожен військовослужбовець відмінно володів практично всіма видами зброї, вмів водити танк, бронетранспортер, автомобіль, а також мав хорошу фізичну й психологічну підготовку. Прикладом і зразком досвіду і бойової майстерності були не тільки колишній командир 9-ї роти капітан Гребенюк, але й капітан Ярослав Тарасенко, головний сержант роти Леонід Іванчура, який, до речі, свій перший армійський контракт уклав ще 2003-го у 18-річному віці. Нині йому трохи більше за тридцять, а за плечима запеклі бої за Степанівку, Оленівку та Савур-Могилу. Разом з ним мужньо долали всі важкі випробування, неодноразово дивилися смерті в очі та загартовувалися в боях старший солдат Володимир Буханчук, старшина Дмитро Хачатурян, старший сержант Олександр Капанчук і старший солдат Віктор Огородник.
А для старшини Ігоря Порошина, уродженця міста Рубіжне, Луганської області, ця війна стала особистою справою. І коли російські агресори вторглися на Донбас, він, ані на мить  не вагаючись, взяв до рук зброю і пішов захищати свою малу та велику Батьківщину. Одним із перших населених пунктів, які йому довелося визволяти влітку 2014 року, було рідне Рубіжне.
Після виходу з Дебальцевого особовий склад роти у складі однієї з бригад виконував бойові завдання в районі Світлодарська, а нині командування довірило воїнам «дев’ятки» нести службу на найбільш важливій та небезпечній ділянці оборони, добре усвідомлюючи, що вони ніколи не підведуть і в разі необхідності завжди дадуть гідну відсіч російським терористам.

Олександр КІНДСФАТЕР

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту