Весь світ з нами!

АКУНА МАТАТА!

АКУНА  МАТАТА!

На його рахунку п’ять миротворчих місій на «чорному» континенті. Він побував у Сьєрра-Леоне, Демократичній Республіці Конго і тричі – в Ліберії. Був бортовим перекладачем, прес-офіцером, помічником командира загону. Повернувшись в Україну, захищав рідну землю у складі сил АТО на Донбасі. Про свою службу полковник Олександр Васильченко може розповідати годинами – так, наче все це з ним відбувалося вчора. Його «екзотичні мандрівки» африканськими теренами були незабутніми і небезпечними. Офіцер рятував від злиднів голодних дітей, утихомирював конголезьких повстанців, які вели криваву війну проти народу своєї ж країни, куштував м’ясо удава і мангуста та милувався із гвинтокрила грацією океанських китів-кашалотів. Побувавши в різноманітних екстремальних ситуаціях, Олександр на власному досвіді переконався, як нелегко і водночас почесно бути українським миротворцем. Там, на землі багатостраждальної Африки, наші хлопці повертали людям надію на мир та спокій…

КОНГОЛЕЗЬКІ МУКИ

Перша ротація українських миротворців до Демократичної Республіки Конго відбулася на початку 2012 року. Чисельність нашого загону становила 156 осіб. Прибувши до міжнародного аеропорту Гома, що у провінції Північне Ківу, українці облаштували базовий табір, налагодили службу і побутові умови, й приступили до польотів. На той час ситуація в країні була спокійною. Наші військові й гадки не мали, що незабаром у напівцивілізованому місті Гома впродовж усієї їхньої ротації спалахуватимуть збройні сутички. Обстановка змінилася швидко. Загони партизанів, яких називають «ребели» (від лат. Rebellis – бунтівник, нападник, повстанець. – Авт.), увійшли в протистояння з урядовими військами Конго. Конфлікт мав просте пояснення і виник уже давно: хто володів цим важливим містом, де відбуваються практично всі політичні процеси, той мав змогу диктувати свої умови всій країні.

– За розмірами Республіка Конго – це майже як чотири України, – розповідає Олександр Васильченко. –  У цій країні вже багато десятиліть люди не знають, що таке мир. Там можна втратити життя за жменю набоїв, каністру питної води, шматок м’яса. Або тому, що в тебе є річ, котра сподобалася озброєній людині. Там, у незайманих джунглях і на просторах саван, мародерство, грабіж і вбивство – спосіб життя. Це країна, в якій першою, а часто й останньою іграшкою дитини стають патрони та автомат Калашникова.

…У жовтні 2012 року, після висунутого мерії міста ультиматуму з вимогою перейти на їхній бік, незаконні збройні формування здійснили перший штурм Гоми. Кільце навколо міста стискалося. Уряд ДР Конго, маючи нечисленну армію, не зміг протистояти озброєній навалі. Залишки силовиків перейшли на бік ворога. Почалася паніка серед мирного населення, поміж якого були вбиті та поранені… Уся надія на припинення бійні покладалася на миротворчі контингенти під егідою ООН, які на конголезькій землі становили найчисленнішу місію на планеті. Ситуація загострювалася з кожним наступним днем. Був випадок, коли повстанці, увірвавшись у місто, обстріляли два українські гвинтокрили, що піднялися в небо з метою евакуації в безпечне місце, та поранили одного нашого військовослужбовця. А вже 20 листопада події в Гомі розгорталися, немов у «крутому» бойовику…

– 03.30… Ніч. Наш загін підняли по тривозі. Повсюди лунали кулеметні черги. «Ребели» обстріляли миротворців з Уругваю, які дислокувалися поряд із нами. Кулі свистіли й над нашими головами. В українському базовому таборі залишилося близько сотні вояків, які й зайняли кругову оборону. Тоді під «український дах» та опіку без вагань попросилися дипломатичні представники деяких країн, – згадує полковник. – Бойовики наблизилися до нас майже на триста метрів. Піднявшись на спостережну вежу, я був шокований тим, що звідти побачив. Зграї тринадцятилітніх дітлахів розгулювали вулицями, «кошмарили» вогнем з автоматів домівки та вигукували різні гасла. Працювали парами: один стріляє, другий заряджає набоями «ріжки». У деяких кулемети були більші за їхній зріст. Один із «малюків», побачивши нас на висоті, крикнув: «Юкрейн! Тут мої володіння!» і показав на собі, як розпанахає мені ножем живота…

 

МУДРІСТЬ СЕРГІЯ ШАПОВАЛОВА

Того осіннього дня конголезьку Гому атакували близько п’яти  тисяч ополченців. Та навіть коли постріли пролунали в український бік, наші миротворці не мали права застосовувати зброю, а тим більше – вести прицільний вогонь у відповідь.

Обороною української бази керував начальник штабу контингенту полковник Сергій Шаповалов – учасник дев’яти миротворчих місій. На жаль, сьогодні Сергія Івановича вже немає серед нас, але пам’ять про легендарного українського миротворця житиме вічно…

Полковник Шаповалов щогодини доповідав про зміну обстановки командирові загону Ігорю Єременку, який у службових обов’язках перебував за межами бази,  та командуванню місії ООН, що розміщувалося у столиці ДР Конго Кіншасі. Також підтримував постійний зв’язок з українським Генштабом. Повстанці добре знали професіоналізм українських льотчиків і боялися наших ударних вертольотів, мов чорт ладану. Тому й висували вимоги до штабу місії: «Якщо застосуєте українські гелікоптери – мінометами знищимо всіх!».

– Сергій Іванович Шаповалов – бойовий офіцер і до екстриму звик. Пройшов не одне горнило війни. Він був чудовим психологом, проте ультиматумів не терпів. Той, хто був на війні, знає, що це за відчуття. Ходиш, наче по лезу бритви, приймаєш миттєві рішення, від яких залежать долі людей, – згадує Васильченко. – Ворогам полковник твердо відповів: «Наші гвинтокрили не піднімуться в небо! Гарантую! Але ви повинні припинити насилля, кров і вбивства мирних людей. Залиште місто…» Такого перебігу подій «ребели» не очікували! Деякі заявили, що припиняють воювати, мабуть, збагнули: краще погодитися на мир, ніж бути знищеними. Зрозуміло, що про визволення Гоми за допомогою ракет з українських гвинтокрилів й мови не могло бути… Але «психологічна атака» полковника Шаповалова мала успіх – за кілька днів місто почало «приходити до тями». Залишивши лише невеличкі групи поплічників, загони бойовиків поступово покидали Гому…

Рішення Сергія Ша­повалова, яке він прийняв у далекому вже тепер 2012-му, було вірним! Завдяки українським миротворцям Гома не перетворилася на пекло. Наші вояки бездоганно виконали всі вимоги міжнародного гуманітарного права, і керів­ництво ООН високо оцінило їхній професіоналізм.

ЯК АФРИКАНСЬКИЙ ПОВСТАНЕЦЬ СМАКУВАВ УКРАЇНСЬКИМИ «ПРИЛУКАМИ»

У ДР Конго Олександр Ва­силь­ченко служив на посаді помічника командира загону із зв’язків зі ЗМІ. Тому був «на вістрі» всіх подій. Фотографував, знімав відео, передавав інформаційні пові­домлення про службу миротворців  в Україну. Також, як і всі офіцери загону, ніс службу у таборі, ходив на чергування, брав участь у польотах, інших важливих завданнях. Загалом Олександра, для якого та місія була п’ятою, вже важко було чимось здивувати. Досвід і відповідну підготовку мав, адже на той час служив у 79-й окремій аеромобільній бригаді в Миколаєві. До того ж у його активі  було близько 50 стрибків з парашутом…

Неодноразово в складі групи, до якої, крім українців, входили миротворці з Уругваю, Індії та Південної Африки, офіцер залучався до заходів авіанаведення в горах та джунглях. Такі акції миротворці проводили регулярно з метою «вгамування» повстанців. Підіймали гелікоптери й демонстрували силу бандформуванням, котрі проводили репресії проти жителів сіл та містечок у провінції Ківу. Бунтівники діяли з особливою жорстокістю: палили живцем, різали, вбивали. Якось бойова група, до складу якої входив Васильченко, поверталася на базу після патрулювання у визначеному районі. Раптом пролунала автоматна черга. Миротворці зупинилися. Направивши зброю в бік «блакитних шоломів», із-за екзотичних африканських дерев почали один за одним вибігати десятки повстанців. Група офіцерів, що налічувала до п’ятнадцяти осіб, опинилася в повному оточенні. Той випадок Олександр пам’ятатиме довго…

– Чорні руки нападників міцно стискали автомати, а з-за поясів деяких «алі-бабів» звисали гранати й підсумки. Вигукували щось своє, з’ясовували, хто ми такі. Наш командир, індуський полковник, наказав  опустити зброю, щоб не провокувати агресивну юрбу. Коли повстанці зрозуміли, з ким мають справу, відразу ж почали виправдовуватися: «Село спалили не ми! Ми до цього не причетні…» Однак «повішати локшину на вуха» нахабам не вдалося, адже ніхто не вірив словам головорізів, – знизує плечима Олександр. – Раптом до мене підійшов один із бандюганів і попросив цигарку. У мене були наші «Прилуки». «Дам! – кажу. – Але ти маєш пообіцяти, що не будеш вбивати…» Він погодився на компроміс… Коли я демонстративно крутив пачкою сигарет, у повстанця аж слина потекла по бороді. Потім він затягнувся – і аж затанцював від «щастя». Згадав футболіста Шевченка і братів Кличків. Він – нащадок колишніх рабів і уявити не міг, що зустріне на своїй землі білих людей, котрих люто ненавиділи його предки. Поки тривала наша повчальна і чоловіча розмова з «ребелами», той партизан викурив усе, що в мене було. Згодом, помітивши над джунглями наш вертоліт, вони дременули в зарості. Ми дізналися, що один з місцевих жителів працював у бойовиків інформатором. Побачивши нас в одному із сіл, миттю подався в гори й повідомив повстанцям.

«ДЖАМБО ПА-ПА, АЛЕКС!»

Бідність і жорсткі рамки в Африці відчуваються повсюдно, причому переважно це стосується дітей. Там практично немає ігор малечі з дорослими, оскільки старші зайняті пошуками їжі та ресурсів. Африканські діти розвиваються самостійно, майже ніколи не плачуть, тому що в цьому немає сенсу.

Загалом Олександр Ва­силь­чен­­ко відвідав багато сіл і містечок «чорного» континенту. Скрізь було однаково: напіврозвалені хатинки-мазанки, голодні діти, котрі бігли за ними, випрошуючи бодай якусь їжу. Вони були раді й окрайцю хліба. Українські миротворці швидко заприятелювали з місцевими дітлахами, ділилися з малечею продуктами,  пригощали солодощами.

– «Гів мі чоп-чоп!», що в перекладі «Дай мені щось поїсти!», я чув у Ліберії та Сьєрра-Леоне мало не щодня. Наприклад, повертаємося з продуктового ринку, а дітвора вже чекає поблизу місця нашого базування. Совість не дозволяла просто проїхати. Ділилися всім. Давали гроші. За три «зелених» малюк міг купити кілька плиток шоколаду. Пам’ятаю, як один підліток, впіймавши змію, що була в два-три рази довша за його зріст, намотав її на себе й запропонував мені її купити за кілька доларів.  Так склалося, що діти Африки вже з народження вчаться виживати в цьому світі, – каже Олександр. – Завдяки дітям знаю достатньо слів конголезькою мовою. Наприклад, фразою «Джамбо па-па!» жителі Конго вітаються з чоловіком, а «Джамбо ма-ма!» – з жінкою. «Акуна матата!» означає, що все буде гаразд…

 

ПОЛІГЛОТИ…

Звісно, за кожного українського миротворця вболівають його рідні. В цьому сенсі дружина Олександра Васильченка Оксана – справді героїчна жінка. Вона – надійна, самовіддана! Завжди вміла чекати повернення чоловіка. Пишаються своїм батьком й улюблені доньки Олександра – Альона та Євгенія. Звичайно, хвилювалися за сина й батьки. До речі, їхню сім’ю без вагань можна назвати поліглотами. Адже дружина і діти вже знають кілька іноземних мов. А між собою англійською мовою Олександр, Оксана, Альона та Женя спілкуються нарівні з українською. Нині Олександр наполегливо вивчає ще й німецьку… Недарма ж один із миротворців про Васильченка сказав влучні слова: «Навіть будучи журналістом загону, Саша продовжував перекладати за будь-яких обставин і критичних ситуацій. Він – один з кращих перекладачів усіх африканських місій…»

…Сьогодні, після звільнення з лав Збройних Сил України, офі­цера чекають нові випробування. Знаючи професіоналізм Олександра, йому запропонували роботу,  також пов’язану з гуманітарною місією за кордоном.

 

«НАМ ПОТРІБНІ МИРОТВОРЦІ!»

Олександр Васильченко щасливий, що став миротворцем. Справі миру на планеті він присвятив три з половиною роки! Завдяки місії зустрів справжніх друзів. Сергій Водоп’янов, Олександр Шевчук, Валентин Цигульський, Ігор Єре­менко – колеги і командири – стали для Олександра близькими людьми, з котрими з’їв  не один пуд солі. Африка поєднала їх на все життя! Разом вони мужньо виконували свою нелегку роботу. Миротворці і тепер дружать: постійно телефонують один одному, допомагають, пліч-о-пліч захищають Україну від агресора на східному фронті…

– Війна Путіна проти України чимось нагадує бойові дії в Республіці Конго. Донбас – це схід України. І провінція Ківу – регіон, де незаконні військові формування підтримуються сусідніми країнами – також  схід тієї держави. В ДР Конго завдяки миротворцям ООН вже не гинуть масово мирні громадяни і припинено бойові дії. Тому вірю, що на окупованому Донбасі будуть миротворці. Нині «блакитні шоломи» нам потрібні, як ковток свіжого повітря, – переконаний офіцер.

…Хоробрі вчинки й неймовірні пригоди сотень українських миротворців у джунглях Африки, пустелях Азії та горах європейських Балкан – все це історія не лише Збройних Сил, а й нашої України. Не фальшива, не лакована, а – справжня! Історія, якою маємо право пишатися!

Олег СУШИНСЬКИЙ

Powered by Ajaxy