Герої АТО

БЕЗ ПРАВА НА ПОМИЛКУ

З початку проведення АТО групи розмінування інженерних підрозділів ЗСУ знешкодили понад 140 тис. вибухонебезпечних предметів, очистили понад 896 км доріг і 17,6 км залізничних колій, перевірили на наявність вибухонебезпечних предметів 2 тис. 755 га території і 105 об’єктів.

Сапер помиляється лише один раз. Ця прописна істина особливо актуальна в зоні АТО. На щастя, цей вислів не спрацював того спекотного літнього дня 2015 року, коли командир групи саперів молодший лейтенант Анатолій Лопатюк натрапив на черговий сюрприз з «російського військторгу». Це сталося під Новотошківкою, що на Луганщині

Часу в саперів було обмаль, адже слідом за ними безпечним коридором у мінному полі мали рушити на бойове завдання  розвідники. Група саперів розділилася, щоб швидше розмінувати територію. Лопатюк залишився сам, ще й міношукач віддав підлеглим. Працював перевіреним десятиріччями методом – щупом, очима і руками. Чагарі сягали грудей, кололи тіло навіть крізь одяг. Чоловік повільно просувався тонкою стежинкою поміж густих кущів. Молода трава рясно вкривала все навкруги, тож розтяжки або натискні міни, було важко вгледіти. Так і сталося. Зробивши черговий крок, офіцер завмер на місці. Поруч почув до болю знайомий з тренувань звук – ледве вловиме «шелестіння» з металічним «відтінком». Так запобіжна чека вислизає з корпусу детонатора. Ситуація надзвичайна, і стовідсотково правильного її вирішення немає. Гіпотетично у блискавичному стрибку можна впасти на кілька метрів вперед. Але буває, що досвідчені мінери можуть підкласти «гостю» ще одну міну-сюрприз чи кілька «подарунків», призначених і для його напарників. Тож найкраще в таких випадках покладатися на свого ангела-охоронця. Того разу він захистив українця: гранатна розтяжка, приєднана до сигнальної міни, не спрацювала. Бойовику не вистачило досвіду для налаштування правильної зв’язки натяжних шнурів та петель. Наші розвідники були професійними – в ході рейду знешкодили кілька прихильників «руського миру», серед яких, напевно, був і той невдаха-«сапер».

ПРОФЕСІЯ – ДИВИТИСЯ В ОБЛИЧЧЯ СМЕРТІ

Сапер – одна із найнебезпечніших професій у світі. Щороку від мін, снарядів і бомб гине близько 25 тис. людей. Кожен сапер повинен знати понад 700 типів мін, а також основні види боєприпасів, що застосовуються в усіх арміях світу. Опанувати цей фах може лише той, хто не боїться дивитися в обличчя смерті. Важлива якість професіонала цієї справи – твердість рук. Тут, як і в хірурга, будь-який неточний рух може призвести до смертельного результату. А ще треба мати аналітичний склад розуму – досить часто саперу доводиться самостійно шукати шляхи вирішення проблеми. І в цих випадках він може покладатися лише на себе.

Стати сапером Анатолій Лопатюк не планував. Займався вільною боротьбою, під час навчання в інституті фізкультури отримав звання КМС з цього виду спорту. Після закінчення вишу був призваний на строкову, служив розвідником. В армії юнаку нерідко згадувалися розповіді його діда, ветерана Другої світової війни, кавалера ордена Бойового Червоного Прапора. Він був сапером, пустив під укіс не один ешелон з ворогами. Дід казав: «Пам’ятай, онуку, сапери помиляються не технічно. Їхні прорахунки психологічні. Фахівець може знешкодити будь-які боєприпаси. А от передчасна втрата концентрації уваги, стан розслабленості, невиправдана самовпевненість призводять до фатальної помилки». Згодом ці слова офіцер неодноразово згадував під час численних відряджень у районі АТО. І не випадково вони зазвичай тривали лише місяць-півтора. Якщо залишатися на більші терміни, якраз і зникає почуття страху.

– В армії я починав службу з рядового, – розповідає Анатолій. – За чотирнадцять років пройшов посади командира інженерно-саперного відділення, заступника командира інженерно-саперного взводу. Три роки був старшиною роти, два – головним старшиною полку. Вже понад рік обіймаю посаду командира взводу загородження, минулого року отримав звання «молодший лейтенант». В АТО пройшов через Авдіївку, Станицю Луганську, Попасне, Золоте, Кримське. На луганському напрямку об’їздив усю передову. З перших днів війни зі мною у групі водій молодший сержант Сергій Гранецький. Чотири місяці тому цей 26-річний хлопець став батьком, але через постійні відрядження малечу ще практично не бачив. Мої підлеглі – сапери старший сержант Віталій Крупович і сержант Володимир Горблюк врятували не одне життя наших хлопців, знешкоджуючи мінні пастки ворогів.

Молодший лейтенант Анатолій Лопатюк для себе виробив залізне правило: кожен виїзд на розмінування потрібно сприймати, як перший. Людина швидко звикає до небезпечної обстановки. Разом із тим втрачається пильність та обережність. Найскладніші в роботі сапера моменти – здійснення розвідувальних заходів на мінних полях, а також знешкодження вибухівки. Проте робота з вибуховими пристроями промислового виробництва – одна, а із саморобними – зовсім інша річ. Не таємниця, що серед бойовиків чимало першокласних спеціалістів мінно-підривної справи, колишніх кадрових військових. А підготовкою нових займаються російські інструктори. Це небезпечний противник, якого необхідно «прораховувати», думати, як він. При цьому самому бути майстром із розмінування найвищого рівня.

– Пригадую випадок, коли бойовики поставили протитанкові міни догори ногами, – говорить офіцер. – Вантажівка, навіть танк може їздити  дорогою хоч десять разів, а на одинадцятий підірватися. Так сталося у Кримському, коли за нашою групою, що проїхала  путівцем на екскаваторі, підірвався ЗіЛ. Ці пастки ставлять фахівці, простому шахтареві це не до снаги.

Офіцер вчить підлеглих: «Сапер без почуття страху – не боєць. У тих, хто не боїться, хто грає в героїв, набагато більше шансів загинути. Треба боятися, адже це додає обережності».

– На жаль, мені довелося втрачати побратимів, – розповідає Анатолій. – На початку війни ми встановлювали мінні загородження вздовж кордону з Кримом. Одне з них треба було перевести з першого ступеня готовності у другий, тобто позначити його межі для своїх військ. За регламентом, такі роботи належить проводити тільки у парі. Саперів катастрофічно не вистачало, а час спливав. Мене того дня відкликали на інше завдання, а мій напарник вирішив, що впорається сам. На жаль, йому не пощастило…

Російські подарунки

Під час виконання бойових завдань можна потрапити в засідку або наскочити на ворога. Це вимагає від саперів підвищеної пильності: їхня зброя завжди знята із запобіжника та готова до бою.

– Людям нашого фаху необхідно залишатися спокійними та врівноваженими, – розповідає Анатолій. – Не слід забувати й про міни-пастки, які ставляться саме для нас – для саперів. Тож знешкоджуючи розтяжку, треба бути готовим знайти поруч з нею і встановлену протипіхотну міну. Або звичайна ручна граната без чеки лежить на землі, а на неї покладена протитанкова міна. Такий пристрій розмінувати практично неможливо. Він знешкоджується і знищується на місці. Є ще міни із «сюрпризом». Бойовики на протипіхотну ставлять протитанкову. Коли знімаєш її, вибухають 600 грамів протипіхотної, а за мить ще і 9 кг протитанкової.

Російські найманці на Сході України й досі продовжують використовувати заборонені міжнародними договорами протипіхотні міни МОН-50 і ПМН-2. І вироблені вони саме в Росії, як зазначено на маркуванні, в м. Чапаєвськ Самарської області. Не гребують «шахтарі» і встановленням однією з найпотужніших мін – ОЗМ-72. Ця п’ятикілограмова радянська міна при підриві «вистрибує» на півметра, після чого в різні боки розлітається 2,5 тис. осколків. Якщо ж ці міни ставлять парою – це справжнє пекло. Під час вибуху людину буквально розриває навпіл.

Сапер Лопатюк уже мав нагоду ознайомитися і з новинками із «російського військторгу». Як, наприклад, ПОМ-2 – протипіхотною осколковою міною натяжної дії, що перебуває на озброєнні російських підрозділів спецпризначення і застосовується за допомогою БПЛА. Їх виявили поблизу Авдіївки Донецької області. Ця міна встановлюється на ґрунт засобами дистанційного мінування і призначена для боротьби з особовим складом. Радіус її ураження становить 16 м. А виготовляється вона теж в Росії, на 912-му заводі вибухових речовин.

 

ВІДДУШИНА ДЛЯ САПЕРА – РОДИНА І ДВОРОВИЙ «СЕПАР»

Постійна напруга не минає безслідно. У чоловіка в 38 років вже багато сивини. За виконання бойових завдань він нещодавно отримав відзнаку Міністерства оборони України «За зразкову службу». Це вже сьома нагорода офіцера. Окрім миротворчої місії в Іраку, за його плечима – три роки війни. Якби йому давали медалі за всі спецоперації, їх нікуди було б вішати. Для нього ж це звичайна робота.

А справжня віддушина для Анатолія – його сім’я. Коли він повертається із зони АТО, на подвір’ї приватної садиби Лопатюків у Новограді-Волинському вже панує радісна метушня. Дружина обіймає чоловіка, донька-студентка поспішає зі столиці додому, а поруч радісно крутить хвостом кумедне кудлате цуценя шляхетної породи «дворняга» з кличкою Сепар. Цей новий член родини з’явився у Лопатюків під час чергового повернення Анатолія зі Сходу. Щеня прибилося до військових у Кримському, і хоча на «саперного песика» так і не вивчилося, двір охороняє на «відмінно».

– На війні я солдат, як і всі, – говорить Анатолій. – Я вже не зможу там, де спокійніше. Це моє із побратимами життя. А відпочивати будемо після перемоги. Тож встигну ще й здійснити свою передвоєнну мрію – досхочу порибалити. У тиші, спокої, в рідній мирній Україні.

Юрій СМЄЛОВ

Ти станеш командиром!

Військо України

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту