Весь світ з нами!

Головна роль актриси

Головна роль актриси

Її першою пристрастю були театр і кіно. Вона знімалася в телесеріалах «Мухтар», «Жіночий лікар», «Веселі усмішки», «За законом», «Міліцейська академія», у документальному фільмі «Куренівська трагедія». Виступала на сцені Харківського будинку актора, в театрі ім. Ванди Курбас, Харківському державному театрі імені Т. Г. Шевченка, театрі Post Scriptum

Після переломних подій Євромайдану дівчина відмовилася від сценічних костюмів і одягла військовий однострій. Мало хто вірив, що вона змінить богемне життя в Харкові на прифронтове у Широкиному

Майдан Aлли

Харків’янка Алла Бовт не цікавилася політикою. Людина мистецтва, вона мріяла про успіх на сцені й телеекрані. Про те, що люди вийшли на Євромайдан, вона дізналася від свого товариша. Той якось уранці зателефонував і буквально кричав у слухавку: «Ти що, не знаєш, що трапилося в Києві вночі?». – «Ні». – «Вночі «Беркут» побив студентів!» Для дівчини це стало першим поштовхом – у країні починаються буремні часи, тож не варто обмежуватися власними кар’єрними амбіціями.

На київському Майдані вона була тричі. Вперше опинилася там випадково – подруга запропонувала поїхати на концерт Мар’яни Садовської. Українська співачка вже багато років мешкає в Кельні, а працює в різних країнах Європи і США. Садовська, яка до того ж відома як актриса, композитор, музичний драматург, художниця, стала кумиром Алли. А ще вона – справжня патріотка. Зі сцени звернулася до присутніх у залі і закликала не стояти осторонь подій, що відбуваються у країні.

Наступного дня Алла з подругою були на Майдані. Підійшли до першого намету і запитали, чим можуть допомогти. Жінки, які стояли поруч, сказали, що треба перечистити два мішки цибулі й моркви. А на вулиці –15 градусів морозу! Нічого, харків’янки з цим упоралися. До того мешканки культурного центру Слобожанщини навіть уявити не могли, як багато людей можуть зібратися на головній площі країни! Тими днями там був присутній справжній бойовий дух. Дівчата спілкувалися з активістами, висловлювали власні думки, вислуховували інших. Це був водночас і захопливий, і трагічний період. Ввечері вони приходили з Майдану до квартири друзів, де зупинилися, і ті за їхнім виглядом могли б подумати, що дівчат… смажили на вогнищі – такими ті були чорними від сажі багать і спалених автомобільних покришок. Повернувшись до Харкова, Алла  почала уважно стежити за всіма новинами, навідувалася на місцевий Майдан, що розташувався на центральній площі поруч із пам’ятником Тарасові Шевченку.

Вдруге актриса потрапила на київський Майдан, коли почалися протистояння на Грушевського, були перші загиблі. До цього вона щодня, повертаючись із театру, до пізньої ночі читала в Інтернеті новини і плакала. Тоді ж для себе вирішила: якщо не поїде до Києва і не приєднається до майданівців, не зможе жити із цим тягарем на серці. Так сталося, що буквально наступного вечора у театрі випадково познайомилася із Олександрою – глядачкою, яка прийшла подякувати за чудову гру. Вона вночі їхала до столиці з необхідними речами для Майдану, які зібрали харківські волонтери. І в її розпорядженні було ціле купе! Тож дівчата рушили до охопленого полум’ям Хрещатика разом.

Третя поїздка на Майдан припала на той час, коли вже йшла вій­на. Хлопці-добровольці поїхали воювати, а на центральній площі країни залишилися обвішані шевронами «герої»-алкоголіки. Дівчині настільки було гидко на це дивитися, що словами не передати. Ось так вона стала свідком трьох проявів Євромайдану: як він зародився, був світлим і позитивним; як йому було боляче, коли там був справжній вольовий і кривавий порив; і коли він чорнів згарищем.

У школі Алла навчалася «без ентузіазму», хоча і двієчницею не була. «Облюбувала» собі останню парту, де сиділа разом із другом Стасом. Дівчина захоплювалася грою у виставах, що ставили учасники гуртка художньої самодіяльності, а хлопець цікавився військовою справою – мріяв стати офіцером. Так склалося в житті, що лише ці двоє з класу, найхудіші і наймініатюрніші школярі з останньої парти, побували на війні.

Коли після випуску треба було обирати професію, Алла довго не вагалася – звісно, театральний виш. При вступі вона навіть набрала один із найвищих балів! Маленька, худенька, пластична, «музична» дівчинка вразила педагогів своїм талантом.

Ще під час навчання студентку запросили грати в спектаклі «Негода», що поставили на сцені Харківського академічного українського драматичного театру імені Т.Г. Шевченка. Після інституту Алла Бовт працювала в театрі Post Scriptum. І незабаром її невичерпна енергія вилилася у відкриття створеного спільно з кількома випускниками-однокурсниками власного невеличкого альтернативного театру. Заснували його в Харківському будинку актора і дали ім’я Ванди Адольфівни – матері Леся Курбаса. Молоді актори тоді поставили дев’ять спектаклів, які стали яскравою подією в культурному  житті харків’ян.

Кілька років Алла Бовт працювала в Києві. Знімалася у телесеріалах, пробувала себе в ролі художника, готуючи декорації до театральних вистав. Як візажист багато працювала з професійними фотографами. Ще й захопилася ювелірною справою – власноруч виготовляла коштовні прикраси.

Коли війна постукала у двері…

За сімейними обставинами дівчині треба було повертатися до Харкова. Пішов з життя батько, захворіла мама. Тож повсякденні турботи на певний час відволікли від тих проблем, якими жила країна. Але невдовзі війна постукала і в її двері…

Якось взимку Алла із подругою Валентиною вийшли до магазину. На зворотному шляху біля будинку побачили трьох бійців у бронежилетах з автоматами. Вони на когось чекали. Дівчата підійшли до військових і щиро запитали: «Хлопці, ви їсти хочете? Заходьте до нас, зігрієтеся, ми тут поруч мешкаємо…» Вдома познайомилися. Виявилося, що ті з добровольчого батальйону. Чубатий козак «Гора», молодий «Авіатор» і волонтер Олег якраз збиралися невдовзі вирушати на фронт. Алла з Валентиною запропонували свою допомогу, тож їх з радістю прийняли до місцевої волонтерської організації. Акторки допомагали добровольцям чим могли. Проводили акції зі збору коштів для війська, доправляли до зони АТО теплі речі. Якось порадували своїх підопічних пельменями, яких наліпили цілу гору. А з якою радістю на передовій чекали їхніх харківських борщів! Все це Олег самотужки доставляв хлопцям на передову.

І все ж у Алли була внутрішня потреба самій поїхати в зону АТО. Дівчині допоміг той самий шкільний друг «з останньої парти». Станіслав Юр’єв дослужився до майора і неодноразово виїжджав на передову у відрядження. Тож одного дня разом з Олегом та ще одним другом дівчини – професійним фотографом Міхо, прихопивши волонтерські смаколики, вирушили в дорогу.

У Алли Бовт виникла ідея – зробити фотовиставку про бійців з добровольчих батальйонів. У них було лише двадцять чотири години, щоб втілити її в життя. Кожна хвилина того зимового дня закарбувалася в пам’яті дівчини. Міхо фотографував бійців, робив їхні портрети – обвітрені обличчя в зморшках, неголені, бородаті, втомлені, але щирі. Найбільше харків’янам запам’яталася мить, коли вони тільки приїхали в розташування військових. Зайшли вранці у приміщення, а бійці якраз там очікують, коли по них приїде машина. І це очікування ніби висить у повітрі. Кілька десятків чоловіків їдуть туди, звідки – і вони це прекрасно розуміють – можуть вже не повернутися. Це була вкрай напружена мить! Емоції було важко передати навіть на знімках, які, здавалося б, могли їх зафіксувати.

А вже за деякий час акторка взяла у театрі відпустку за власний рахунок і вирушила як волонтерка у групу військово-цивільної адміністрації, що працювала на маріупольському напрямку. Вересень-жовтень 2015 року промайнули, як один день. У прифронтовій зоні, у селищі Бердянськ Новоазовського району Донецької області дівчина займалася комунікацією між військовими і цивільними. Вона добре знала, всі потреби мешканців. Волонтери допомагали раціонально розподілити допомогу, що надходила з Червоного Хреста, Посольства Данії, протестантських церков. Самі військові підключалися до вирішення проблем місцевих жителів. Жоден із сорока дворів селища, якими «опікувалася» Алла Бовт з колегами, не залишився поза увагою адміністрації. Комусь напередодні зими полагодили покрівлю, завезли вугілля і дрова, інші отримали медикаменти і кваліфіковану медичну допомогу. За все це люди щиро дякували військовим.

Алла Бовт вважає, що швидко адаптуватися до ситуації в зоні АТО їй допомогла… професія актриси. Відкритість, вміння спілкуватися, знаходити спільну мову з людьми – саме ті якості, які можуть привернути до тебе незнайому людину. І жінка у групі – це завжди плюс. Не просто бородаті дядьки з автоматами, а ще й тендітна дівчина, яка щиро говорить: «Здрастуйте, ми прийшли вам допомогти».

У грудні 2015 року Алла підписала контракт. Після навчального підрозділу її направили служити до Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба на посаду радіотелефоністки. Деякі знайомі, коли зустрічали її у військовому однострої в місті, казали: «Алла, таке враження, що ти в ролі». Їм не вірилося, що, полишивши життя наповнене мольбертами, богемними посиденьками за чаєм з друзями, вона зможе біля Широкиного їсти солдатську кашу, ходити в загальний туалет, митися з 5-літрової баклажки. Але це свідомий вибір колишньої акторки. Навіть перебуваючи на фронті разом з чоловіками по двадцять чотири години на добу протягом кількох місяців, вона не змінилася! У хвилини перепочинку читала товаришам по службі вір­ші Анни Ахматової. А перед сном ставила військовим Моцарта або дивилася з ними фільми Інгмара Бергмана.

– Зйомки в кіно дають можливість прожити кілька життів, – говорить Алла Бовт. – Та знятися у фільмі про війну, тепер, коли провела понад півроку на фронті, мені вже не цікаво. До того ж справжня війна, ставши реальністю нашого життя, викликає єдине бажання – зробити все можливе для перемоги.

 

Юрій КУЗНЕЦОВ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту