Герої АТО

«Горлівський трилер» деснянського «Тигра»

«Горлівський трилер» деснянського «Тигра»

Після нічного маршу вранці 21 липня 2014 року піхотинці тактичної групи 169-го навчального центру з Чернігівщини наблизилися до окупованої проросійськими бойовиками Горлівки. Для озброєних «орків», які облаштували укріплення на околицях міста, це стало цілковитою несподіванкою…

– Хлопці, ми в передовому дозорі, тож не маємо права зупинятися. Навколо – вороги, а позаду – наша колона. Зробимо кілька кіл і після рейду повернемося до своїх! – гукнув підлеглим капітан Дмитро Бердник.

–  Ми готові! –  підбадьорив командира танка екіпаж.

– Тоді на прорив! – скомандував офіцер побратимам набрати повний хід.

Українська «шістдесятчетвірка», немов ракета, промчала через перший блокпост окупантів, перетворивши його на руїни. Тієї ж миті в бік наших відчайдухів полетіли снаряди. Між українцями та загонами бойовиків зав’язався чотиригодинний бій, який хлопці з Десни згодом назвуть «горлівським трилером»…

І ОДИН ТАНК – CИЛА

Той епізод «східної війни» мав місце під час героїчного контрнаступу української армії на сепаратистські угруповання прихильників «руского міра» влітку 2014 року. Звільнені від ворогів Слов’янськ, Краматорськ, Торецьк та Костянтинівка повернулися під синьо-жовтий прапор та контроль України. Завдання перед нашими захисниками стояло одне – йти далі…

Ранок під Горлівкою видався сонячним і по-літньому спекотним. Втім тамтешня атмосфера для деснянців була не такою вже й привітною. Тхнуло ворожістю і димом, а загадкова тиша неабияк насторожувала бійців. Куди не упрешся поглядом – численні сліди окупантів: залишки багать, розкиданий посуд, «ростовські» цигарки, георгіївські хрести і подекуди «поюзані» російські «калаші» з набоями.

– І тут «руский мір» уже пустив коріння, – зауважив командир тактичної групи, пильно оглядаючи промислову зону. – Сепари неподалік. Подальше наше просування буде небезпечним. У розвідку «поїде» взводний Бердник! Своє завдання він знає!

– Я впораюся. Не підведу! – ус­відомлюючи відповідальність зав­дання, поспішив запевнити коман­дира Дмитро. Рвучко закривши люк, він наказав екіпажу рухатися.

«Залізний велетень» рвонув з місця. На шаленій швидкості танкісти пройшли найближчий ворожий блокпост. Навіть не пройшли – пролетіли. У повітрі здійнялася курява. Клапті білих мішків, за допомогою яких окупанти зводили барикади, густо вкрили випалену пекучим сонцем траву. Кілька отетерілих бойовиків, які чергували на позиції, хутко розбіглися врізнобіч. Інформація про український танк дійшла до так званого штабу «горлівських бісів». Минуло трохи часу, як із замаскованих вогневих точок противник відкрив масований обстріл з протитанкових гранатометів.

Осколки почали сікти українську броню. Кілька пострілів противник здійснив у командирський приціл танка. Перших злочинців, які автомобілями виїхали назустріч нашим бійцям і застосували зброю, хлопці з Десни ліквідували кулеметним вогнем. Однак ворог не зупинявся. Із приватного сектору летіли міни. Подих смерті відчував на собі весь екіпаж. Щоб уникнути ураження, механік-водій почав маневрувати. У тому вирі подій Дмитро чітко розумів: міномети «працюють» десь поруч. Тож рішення «знайти їх і знищити» не викликало жодних сумнівів.

– Про відхід я навіть і не думав. Механіку-водію наказав застосувати тактику «блукаючого танка», змінювати позиції та рухатися вперед. Як з’ясувалося, таке рішення було вірним. Першу мінометну позицію, що знаходилася по фронту, мій навідник визначив блискуче. Танковий снаряд влучив у самісіньке «яблучко». Вогневе «гніздо» палало, немов суха кропива, – згадує учасник бойових дій. – На кілька хвилин бій вщух. Ми перевели дух. До нас з підмогою підійшли розвідники й одразу потрапили під обстріл. Один з наших побратимів був поранений. Другу артилерійську обслугу противника, що кидала міни з-за покинутої будівлі, знищили двома пострілами. Ще одне кубло мінометників ліквідували за допомогою деяких тактичних хитрощів. Наша розві­дувальна дозорна бронемашина відволікла увагу «орків» на себе, а ми в той проміжок часу черговим пострілом подавили ворожу точку. Вцілілі бойовики поповзли із тих згарищ, немов жуки, по-зрадницьки залишаючи в них своїх ледь живих і знешкоджених поплічників…

Наші армійці знали, що після звільнення українськими військами Торецька (кол. Дзержинськ. – Авт.) 20 липня в Горлівку увійшло понад півтори тисячі бойовиків. Найманців почали розподіляти по об’єктах та блокпостах. До панівних висот та місцевих териконів ворог стягував важку артилерію. Ситуація загострювалася. Здобувши цінну інформацію стосовно противника упродовж кількагодинного рейду горлівською промзоною, капітан Дмитро Бердник вирішив, що слід відійти.

– Під зливою снарядів, куль та в їдкому диму, що не дозволяв вільно дихати, ми виривалися із небезпеки. «Полювання» за моїм танком значно посилилося. Місцеві зрадники, які зустрічались нам під час рейду, також зробили свою «чорну роботу» й повідомили наші координати «рускім освободітелям». Ті також готували нам засідку, – морщить чоло офіцер-танкіст. – Раптом поблизу моєї машини пролунав вибух, потім другий… Стріляли явно не донецькі шахтарі, адже 120-мм міни «лягали» зовсім поруч. Ударну хвилю відчув на власній потилиці. У голові закрутилося. В очах потемніло. Однак свідомості не втратив. Керував. Повертаючи раз за разом башту «шістдесятчетвірки», ми відстрілювалися, огризалися, допоки не дісталися того блокпоста, який знищили при прориві. Там уже була моя тактична група, зводився блокпост і майорів наш прапор. Коли виліз з танка, подякував Богові. Найголовніше, що мої хлопці живі, та й я стояв на своїх двох, радів сонцю, яке вже заходило за обрій, із насолодою вдихав вечірнє повітря.

…У тому бою випускник Хар­ківського інституту танкових  військ Дмитро Бердник отримав мінно-вибухову травму та контузію. Втім відважний танкіст продовжував вести бій і виконав завдання.

– Він бився, немов звір, – скажуть про нього командири. А побратими за хоробрість і готовність ризикувати заради мети дали офіцеру влучний позивний – «Тигр».

За бойові заслуги під Горлівкою Дмитро Бердник удостоєний відзнаки Міністра оборони України «За військову доблесть». Також нагороди отримали хлопці його екіпажу – навідник Петро Дубина та механік-водій Вадим Войналович.

 

ЯК РОСІЙСЬКІ АВТОМАТИ «МАСКУВАЛИ» У ДИТЯЧИХ ВІЗОЧКАХ

При згадуванні липневих подій 2014-го пам’ять офіцера чіпляється за інші фронтові епізоди на Горлівському напрямку. Особливо ті, що пов’язані зі ставленням місцевого населення до українських військових. Сам Дмитро Бердник – учасник кількох операцій, коли доводилося затримувати «мирних» сепаратистів, вилучати рублі країни-агресора, кремлівську символіку та зброю, яка в подальшому могла принести багато лиха…

Якось Дмитру довелося спілкуватися з розлюченою юрбою місцевих, які на плакатах малювали різні проросійські гасла, обіцяли повернути до влади Януковича й погрожували українцям сибірськими концтаборами. Коли  одна жінка нахабно кинула Дмитру папір з написом «Фашисти, вам на Київ…», офіцер поставив її на місце. З нагрудної кишені Бердник дістав дитячий малюнок із сонцем та житнім полем і сказав українофобці: «Ось справжній мій оберіг. Він зроблений п’ятилітньою дитиною, що значно розумніша за всіх вас разом! Власну ганчірку тримай при собі, адже настане час, і відповідатимеш за свої вчинки у столичних судах. Вважай, що «квиток» на Київ у тебе вже є, бережи його…» І такі випадки були, на жаль, не поодинокі…

Одного разу до району, який надійно утримували воїни 169-го навчального центру, під’їхали дві цивільні автівки. Увагу Бердника привернули кілька молодиків, котрі почали «по-братськи» вітатися з нашими бійцями, мовляв: «Пропускайте, пацани, ми ж свої! Додому в село спішимо…»

– Хм-м…Нічого собі! Невже провокація? – здивувався Дмитро. –  Ще вчора – «клятий бендерівець», а тепер – «брат»?

– До рідних, кажете? На весілля? Ех, молодці! – по-доброму заговорив із прибулими офіцер. – Тільки не терпиться мені оцінити ваші подарунки молодятам…

Бердник наказав «весільчанам» розпакувати клітчасті валізи, що лежали в багажнику легковика. Як тільки чоловіки не надто охоче показали вміст сумок, українських армійців охопив «легкий шок». Виявилося, що затримані зовсім не «свої» і направляються вербувати людей у так звану армію Новоросії.

– Кілька телефонів, прапори «ДНР», російські рублі, кулемети, автомати, боєприпаси – такий перелік «подарунків» знаходився в автомобілях. Найцікавіше, що вся «продукція» була замаскована розкладними дитячими візочками. У чергову брехню, що вони – благодійники, уже ніхто не вірить, – упевнений український офіцер. – Ті посіпаки «руского міра» їхали в навколишні села агітувати чоловіків вступати в лави горлівських терористів. Схема проста: погодився – тримай гроші, автомат, кілька гранат і… на фронт, «республіку» захищати. Добре, що цей задум ворожих спецслужб під Горлівкою нам вдалося нейтралізувати. Злочинці просили зглянутися, однак такий «улов» не відпускають. Їх передали правоохоронцям. Один із тих сепаратистів не відмовив собі в задоволенні вкотре назвати мене фашистом…

 

ПОЛІГОН – ТИГРІВ «РАЙ»

У серпні 2014 року між українськими захисниками і проросійськими бойовиками розпочалися бої за Дебальцеве. Учасником тих подій був і Дмитро. На його рахунку – кілька успішних рейдів ворожими тилами у важливому залізничному вузлі Донеччини. Однак важка травма під Горлівкою позначилася на здоров’ї бойового офіцера. Повернувшись із зони бойових дій, Дмитро шість місяців лікувався та проходив тривалий курс реабілітації.

Зараз він знову у строю деснянської військової частини. Капітан Бердник успішно керує ротою забезпечення навчального процесу танкового полку центру. Нині це одна з найвідповідальніших посад, адже вона пов’язана із підготовкою українських солдатів. І справді, відвідавши військовий полігон у Десні, надовго запам’ятовуєш звуки танкових залпів, ревіння двигунів бойових машин та запах пороху. Там щодня під спекотним сонцем гартуються танкісти. Їх тренують побратими «Тигра» – хлопці із чималим бойовим досвідом та небайдужим ставленням до долі України.

– У підпорядкуванні знаходиться понад три десятки бойових машин, зокрема танки та модернізовані «Булати». За плечима моїх інструкторів успішні бої за луганський аеропорт, Дебальцеве, Металіст та інші гарячі точки Донбасу, – розповідає ротний. – Полігон, як рідний дім, адже тут проходить більша частина моєї служби та життя. Правильна стрільба та організація бою, визначення завдань й орієнтування у бойовій обстановці, та й загалом уміння керувати танком у бою – це далеко не повний спектр того, чого навчаються курсанти…

***

Безумовно, велике значення для Дмитра Бердника в районі АТО мала моральна підтримка рідних. Чоловік пишається своїми батьками, своєю сім’єю. Для нього вони – надійна опора.

– Коли ворог прийшов на твою землю – треба її обороняти. У цьому принаймні переконані українські захисники, – каже танкіст і додає: – Я хочу, аби мої діти жили у вільній країні.

Олег СУШИНСЬКИЙ

Powered by Ajaxy