Герої АТО

КОЗАЦЬКА ПОТИЛИЦЯ ПЕРЕД МОСКОВИТАМИ НЕ ХИЛИТЬСЯ

КОЗАЦЬКА ПОТИЛИЦЯ ПЕРЕД МОСКОВИТАМИ НЕ ХИЛИТЬСЯ

– Батьку, виручай! Гинемо, нас накривають! – з надривом лунав голос з мобільного, благав про допомогу. Хлопців на передовій потрібно було підтримати артилерією, та без команди Валентин Денисенко не мав права.  Ті хвилини, допоки чекав наказу комбата  відкрити вогонь по противнику,  здавалися йому вічністю. У голові крутилася єдина думка: тільки б встигнути, зволікати не можна

– Коли отримав команду:  «Квадрат накрити!», моя батарея спрацювала миттєво. За півгодини  зробили свою справу. І тут знову дзвінок: «Валіку, спасибі, врятував!  Ви – молодці!» Розумієте, оце найбільше щастя! – в голосі офіцера звучить гордість за себе та свою команду.
Роботу артилеристів називає «братерською підтримкою». Він завжди знав, що в який би час не приїхав до побратимів із 30-ї окремої механізованої бригади, йому завжди там безмежно раді.  Тоді, влітку 2015 року, Донецький напрямок бійці цієї бригади тримали на лінії Гранітне – Старогнатівка. Його дивізіон прикривав піхоту, яка вела постійні бої із російсько-терористичними військами. Рідко траплялися  дні, а точніше – ночі, коли артилеристи залишалися без діла. На них сподівалися, і вони не підводили. Адже за їхніми плечима вже був чималий досвід, зокрема боїв біля Дебальцевого. Тому дати ворогові відсіч стало буденною справою.
– Моя батарея до того часу була вже так навчена, що влучала, як то кажуть, у сірникову коробку, – усміхається Валентин.
Та так було не відразу. Коли його призначали на посаду заступника, а потім командира дивізіону, він вагався: чи подужає? Лякали не труднощі, а специфіка служби. Але війна не давала шансів на відступ. Талановиті старші командири й завзяті підлеглі стали надійним колективом для Валентина Денисенка. А він своєю чергою робив усе, щоб виправдати їхню довіру, не розчарувати.  Вчився в боях, пізнавав ази артилерійської справи й ні на мить не відходив від телефона. Секунди могли бути вирішальними.
Позиції для ведення вогню Валентин вибирав сам і сам вирішував, на яку висуватимуться. Навіть дорогою бійці не здогадувалися, де буде кінцева зупинка. Вони просто їхали і знали: командир зробить все, як має бути.
– Коли ми стояли під Волновахою, то до позицій потрібно було виїжджати за 10–15 км. Вдень не можна – літають ворожі безпілотники. Доводилося рушати о 22 годині, ніч працюємо і з першими променями сонця мчимо назад. Тільки починаєш наступного вечора засинати, а тут по рації лунає: «До бою»! Вилітаю і кричу: «Батарея до бою!» І так щоночі. Без вихідних і перепочинку, – зазначає офіцер.
Ще дорогою командир міркував, чи долетять снаряди до ворога, а здійснивши кілька залпів, давав команду миттєво міняти місце дислокації бойових машин. Валентин каже, що не було жодного завдання, яке б його підрозділ не виконав.  Під час другої ротації в зону АТО 16 серпня 2016 року в районі Старогнатівки зав’язався потужний бій. Бійці випустили два боєкомплекти. Другого дня в терористів були забиті госпіталі й морги. Минув тиждень, і ворог знову отримав від батареї Денисенка «на горіхи»:
– 24 серпня – День незалежності. Ми ввечері виїхали у квадрат, по якому вели вогонь. У нас перед очима все палало: горіли лісосмуги та житні поля, рвалися набої, було враження, що це день.
У душі Валентина боролися два почуття: гордість за виконане бойове завдання  і біль за рідну землю. Він, син свого народу, який не звик відступати, твердо вирішив – стоятиме до останнього. Адже 10 років тому вступив у козацтво і неймовірними зусиллями поновився на офіцерській службі, тому для нього боронити державу від ворожих зазіхань –  справа честі. Він з тих, хто  не дозволить загарбникам плюндрувати все, що пов’язано з Україною.
– Коли з позицій так званого батальйону «Восток» волали: «Хохоль пришел на мою землю», в мене всередині все переверталося. Це я прийшов на його землю? Та хай хоч себе поважають!
Валентин з презирством згадує такі зустрічі з окупантами. Враження від побаченого сформували в його уяві образ «неотесаного ворога». Він розповідає, з якою ненавистю посипав українського полковника лайливими словами полонений капітан російської армії. Вислухавши образи, наш офіцер поставив одне запитання, яке змусило диверсанта заклякнути: «За що саме ти мене ненавидиш?» Той нічого не відповів, лишень опустив голову та замовк.
– То що ж це за люди до нас прийшли, хіба вони з добрими намірами? – обурюється старший лейтенант Денисенко.
А на Донбасі він відростив собі козацькі вуса та оселедця. Так йому було комфортніше. Навіть відмовився їх голити, коли заступник командира бригади застеріг: «Дмитровичу, а ви знаєте, що за такий вигляд вони можуть і скальп зняти?» Валентин про це знав, та поступатися своїми принципами не збирався. Тільки вирішив для себе, що в полон не здасться. А одного разу, їдучи на чергове завдання, зупинив машину на півдорозі і сказав водієві Олександрові Дужаку: «Я живим у полон не здамся. Ти про це знаєш. Коли що – добий мене».
У зоні АТО підлеглі поважали Валентина, адже він не давав попуску нікому і робив так, щоб його підрозділ був згуртованим колективом. Одного разу, почувши сварку бійця з кухарем, який закидав останньому, мовляв, я на передовій, а ти тут сидиш серед їжі та казанів, командир не обминув конфлікт увагою. Вишикувавши батарею, пояснив підлеглим: «Ми – один кулак. Та якщо відірвати один чи два пальці – сили в ньому не буде. Так і ми робимо одну справу. І тут немає тих, хто робить щось корисніше за іншого». Більше такого не було.
Батарея працювала, як злагоджений механізм. Навіть серед терористів пішли чутки, що підрозділ Денисенка – один із кращих. А в інтернет-мережу час від часу вкидали інформацію: «Винагорода за знищення – 1 мільйон 200 тисяч». Цим «залякування» не обмежувалося. Дзвонили бійцям додому із погрозами, що вони його знищать.
Воїни не надавали цьому багато значення і брали приклад з командира, який завжди тримав себе достойно. І якось взимку під Світлодарськом до них приїхали представники спостережної місії ОБСЄ. Серед них був один росіянин, який не міг не помітити колоритної зовнішності українського козака та почав розпитувати:
– А ви козак?
– Козак, – відповів Валентин.
– То де ж ваша шабля?
– А зараз покажу.
Підвівши його до гармати, випалив: ось моя шабля. Більше провокативних питань не було.
Валентинові Денисенку двічі довелося побувати в гарячих точках Донбасу. Він дуже пишається цими життєвими сторінками. А коли говорить: «Я ж офіцер», розумієш – для нього це святе. Він пише книжку, складає про козацтво вірші й навіть не замислюється, що йому самому вже судилося стати частиною історії українського війська:

Встаньмо, козаки, лава до лави
Щільно зімкнемо ряди.
Встаньмо, панове, за Україну,
Хай затремтять вороги.
За Україну – вільну, єдину
Віру і честь борони!

                         Галина ЖОЛТІКОВА

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту