Гордість війська

НАУКА В КАМУФЛЯЖІ

НАУКА В КАМУФЛЯЖІ

Для них, людей далеких від військової справи, заглиблених у наукові праці та дослідження, визнаних в Україні та за її межами, доля рідної країни стала важливішою за власне життя. Сергій Утєвський та Олександр Старовойт переконані, що у складний для Батьківщини час  її захисником може стати кожен

– Як кажуть, із пісні слів не викинеш, тож цитата в оригіналі рашистського фейку звучала так: «…в состав ЛНР вошёл и тот самый опустевший блокпост, на котором был найден связанным бывший командир бежавшего взвода 47-летний  картавый и бородатый старлей запаса Сергей Юрьевич Утевский, до насильственной мобилизации работавший доцентом кафедры зоологии и экологии животных на биофаке в Харьковском университете имени Карамзина. Видать, дела у хунты совсем плохи, если на фронт стали забирать научную элиту…» Потім з’явилася інформація, що він воював на боці терористів. Це ще нічого, що про мене пишуть, – сміється науковець Сергій Утєвський. – Ця брехлива інформація в них пройшла наприкінці 2014 року. Тоді моє ім’я переплутали з іменем мого рідного брата Андрія, теж біолога за фахом, який ніколи не служив, внесли у список українських дезертирів. Досі цю помилку не виправили, видно, не до снаги їм було розібратися, хто є хто.
Тож скромний та інтелігентний вчений і викладач Сергій Утєвський в інтернет-просторі вмить перетворився на цинічного зрадника. Біолога це не дивує. Адже реальна ситуація на Донбасі очима розсудливої людини така: корінь зла в недалекоглядності місцевого населення, помноженої на потужну пропаганду ворога.
22-й батальйон територіальної оборони, в якому і служив наш герой, переважно стояв поблизу Трьохізбенки та Кряківки. Спілкування з мирним людом бійці не уникали, інцидентів не було, проте й на допомогу не розраховували. Ворожа пропаганда робила свою чорну справу, змальовуючи військових катами та злодіями. Тож доводилося справами доводити, що це не так. Бували важкі дні, особливо тоді, коли українські блокпости російські найманці засипали артснарядами. Та укриття у воїнів були надійні, що й рятувало їхні життя. Одного разу до блокпоста, на якому тримав позиції взвод Сергія Утєвського, підійшов дивний чолов’яга. Він розповідав, що сам за Україну, але йому треба перейти на інший бік у справах. Почався черговий артобстріл. Звичайно, місцевого не залишили в небезпеці, забрали із собою в бліндаж. Коли все стихло, той почимчикував в потрібному напрямку. Невдовзі повернувся і почав закидати:
– А навіщо ви наших там обстрілювали?
Командир взводу не витримав такої «сірості» та вибухнув:
– Та як ви можете? Ви ж самі з нами сиділи, коли нас обстрілювали з того боку, а тепер ви більше вірите пліткам та домислам, ніж власним очам?
Бійці робили свою справу. У важкі часи жили надією на краще, цю надію несли й людям. У пам’яті старшого лейтенанта Утєвського й досі  перед очима спливає картинка:
– В нашому батальйоні був водій, він завжди на виїзд брав із собою жменю цукерок. Як тільки бачив дітей, зупиняв автомобіль, вибігав і пригощав солодощами. Так він насипав у пригорщі й дівчаткам, яким на вигляд було 10-12 років. Одна дівчинка зраділа гостинцю, а потім взяла руку бійця й поцілувала. Вона бачила в нас визволителів.
У дитячому невикривленому уявленні навколишня ситуація виглядала такою, яка вона є насправді. А наш герой понад усе хотів, щоб це протистояння якнайшвидше закінчилося. Були моменти, коли доводилося і власним прикладом показувати підлеглим, що лише ціною самовіддачі можна здобути перемогу. Бійці дивилися на нього і не відступали зі своїх позицій. 2014 року, в День незалежності, українців почали не на жарт залякувати, мовляв, їх всіх до одного звідти виб’ють. Та жоден не відступив. Науковець з непідробною гордістю згадує:
– Ми відстояли нашу територію, нашу землю, нашу Трьохізбенку. Лінія розмежування на той час нікуди не посунулася, ми її захистили.
А в перервах між боями вчений жив наукою, своїми досягненнями, продумував кожне слово докторської дисертації. Адже її захист припадав на час перебування в зоні АТО, перенести його було неможливо. Тож керівництво пішло назустріч свідомому біологу – відпустили на п’ять днів. Сергій не хотів хизуватися перед комісією, що він змінив затишні аудиторії харківського вишу на поля Луганщини, лабораторні дослідження – на бої за Батьківщину. Комісія була дуже здивована, що він зміг приїхати та втілити давню мрію в реальність – стати доктором наук.
На запитання, як йому вдалося переключитися з однієї обстановки на іншу, він відповів:
– Біологія – це моє захоплення з дитинства. Я цим живу. Взагалі вчений не працює з дев’ятої до вісімнадцятої години. Це спосіб життя, стан душі. Справжні вчені не «вимикаються» від думки, роботи, досліджень. Цього немає. Навіть у зоні АТО проводив дослідження, ділився спостереженнями зі своїми солдатами, проводив невеличкі екскурсії, показував фото.
Цей науковець досліджує на молекулярному рівні ДНК п’явки. Така робота дуже важлива для практичного застосування і в сільському господарстві, і в медицині, і для охорони навколишнього середовища. Приміром, йому вдалося відкрити нові види цих безхребетних та п’ять із них внести в Червону книгу. Стосовно того, чому він вибрав саме п’явок, Утєвський каже, що ця група тварин досить поширена, що  важливо для дослідження.
А ще він вважає, що життя заради життя – це занадто мало. Потрібно жити й творити заради інших. Напевне тому без вагань пішов у військкомат під час першої хвилі мобілізації, полишив розмірене життя і з повною віддачею воював за свій народ, свою землю. Тих, хто сумнівався або ж не вірив у силу нашої армії, переконував, пояснюючи на прикладах. І хоча він не любить говорити про себе, проте впевнений – з маленького народжується щось велике. Тож, ще перед вторгненням російсько-терористичних військ в Україну, рішуче разом із сім’єю вийшов на Майдан у Харкові.

– Я розумів, що це необхідно зробити. Я йшов туди з повною впевненістю, що діятиму так, як буде потрібно для нашої країни. До речі, про це мало говорять, та в нашому місті також був сильний спротив інтелігенції тодішньому устрою. На нас нападали, були і «тітушки». Янукович саме в Харкові хотів щось оголосити, але наше місто було проти. Саме з Харкова він і втікав до РФ. Боротьба була дуже серйозною. Всі мої знайомі та родичі рішуче підтримували і досі підтримують Україну, в нас тверді переконання, ми не здамося.
Ніколи не звертав з наміченого шляху і науковець, журналіст, громадський та політичний діяч Олександр Старовойт. Ще з юних літ він сповна віддавався життю країни, був активним учасником різних течій та серйозно переймався суспільними питаннями.  Наприклад, створював телепроекти для нерозпіарених україномовних музичних колективів, виступав проти радянського устрою, вивчав науку, щоб потім стати потужним аналітиком та філософом. Саме філософія дала розуміння багатьом речам, поштовх до роботи в інформаційній сфері й створення себе як людини потрібної. Тож коли розпочався Майдан, а потім війна на Донбасі, він бути осторонь не тільки не міг, а він просто не пробачив би собі цього. Його реально дивують ті чоловіки, які вештаються, не знаючи, чим зайнятися.
– Навіть перебуваючи в зоні АТО не на першій лінії оборони, кожен може приносити користь. Приміром, ремонтувати техніку, лагодити дороги, проводити інформаційні кампанії, – переконаний Олександр Миколайович.
Адже його, 49-річного чоловіка,  2014 року відмовлялися призивати в армію, мовляв, вік не той і відповідних посад бракує. Та це не злякало цілеспрямовану людину. До 2015 року він постійно працював у складі волонтерських груп  на Донбасі, а потім все ж таки зміг потрапити до військових лав. І це не через якісь нереалізовані амбіції, бажання отримати статус учасника бойових дій чи мати унікальну можливість корелювати інформаційний простір на державному рівні. Його тверде переконання: якщо ти можеш бути корисним, ти маєш це зробити.
Аналізуючи відкриті джерела інформаційної складової нашого противника – Росії, науковець дає чітку картину, що на глобальну війну в інформаційній частині працює фактично вся державна машина, починаючи від центральних медіа і закінчуючи районними газетами. Це мільйони людей. Інформаційна армія Росії є не меншою, ніж її Збройні сили. Це величезні полчища ботів, аналітиків, потужні інститути, які видають глобальні речі тощо. Як протистояти такій навалі державі, що до цього мирно співіснувала зі східним сусідом, є й досі складним питанням. Проте сидіти склавши руки – не вихід з такого становища. Олександр Старовойт погоджується бути заступником командира роти по роботі з особовим складом однієї з військових частин Києва, а потім його відряджають на службу в Управління преси та комунікацій МО України. Користуючись нагодою, він вже як діючий військовослужбовець їде в Донецьку область. Про свою службу згадувати не те що не любить, він цим не хизується. Каже, що це звичайна рутинна робота. Але ж і збирання інформації та вивезення знімальних груп, скажімо, в авдіївську промзону або ж на шахту «Бутовка» далеко не кожному під силу.
Проте його це не вражає. А більше до душі згадувати речі позитивні.  Приміром, такі як перевтілення Слов’янська із сірого понівеченого депресивного міста на визволене та квітуче; зміна ставлення з боку місцевих мешканців Донбасу, що втікали від українських військових на початку протистояння, а згодом підходили на вулицях зі словами: «Не йдіть звідси, не кидайте нас…»
– Мені було принципово, коли я йшов у ЗС просто бути корисним. Це ж почуття спонукало мене займатися і наукою, зокрема філософією, відразу ж після закінчення львівського університету 1990 року. Науку й досі не кидаю, хоча за цей період реалізував себе як інформаційник, адже робота з інформацією в різних її вимірах мене дуже цікавить, – говорить нинішній радник Голови Верховної Ради України Олександр Старовойт.
Як філософ він реалізувався, захистивши кандидатську. І тепер це допомагає Олександрові Миколайовичу осягнути та зрозуміти процеси, які відбуваються в наш час у нашій державі. Сучасне розуміння філософії вкрай відрізняється від тих ідеологій, які були, скажімо, в Канта чи Гегеля. Це більш складний процес пізнання світоглядних процесів через аналіз та здатність осягнути й виокремити зерно істини. Нинішня філософія відійшла від понять та термінів, оперуючи більш глобальними питаннями.
– Я вибрав період кінця XVI століття, тему релігійної полеміки напередодні утворення греко-католицької церкви. Мені цікаво було дізнатися, як формувався тоді конструкт. Чому так сталося: було два погляди, православ’я і католицизм, потім вийшов конструкт із правом поєднання, а далі – Берестейська унія, коли головними промоутерами цього поєднання є православні єпископи Західної України – волинський Кирило Кирилецький і львівський Гедеон Балабан, – говорить науковець.
Ця тема зачепила його своєю полемікою та цікавими висновками. У процесі аналізу рукописів, листів, судових справ виявляються досить цікаві факти. Науковець називає це Клондайком, в якому між рядків написані важливі речі.
Приміром, рукописи львівського дослідника та полеміста Стефанія Зизанія, який, до речі, жив приблизно в той же час, що і Джордано Бруно, висував ту ж саму теорію множинності світів, як і Бруно. Звичайно, вони не могли бачитися та полемізувати на ці теми. Але один із висновків, яких дійшов Олександр Миколайович: це була одна з дискурсивних ідей тодішніх інтелектуалів світу:
–   Дискусія, яка велась в ті часи в інтелектуальних колах України, не різнилася із дискусіями, які велися в Європі. Те, що наші предки не мислили себе поза інтелектуальним контентом Європи, це точно.
І якщо спроеціювати історію на наш час, то можна побачити ту ж саму картину, яка, вочевидь, передалася нам, українцям, через віки: прагнути до цивілізації, Європи, інтелектуального зростання. Як не дивно, тоді про Росію навіть не йшлося. Ця країна, не була гідна уваги цивілізованих у ті часи країн, до переліку яких належала й Україна. Про тодішню Росію науковець каже, що, на думку наших предків, це було якесь далеке і незрозуміле утворення, про неї майже не згадується в архівних творах. Натомість згадується про стосунки Русі та Польщі. На запитання щодо того, чи Росія не фігурувала тоді абсолютно, Олександр Старовойт сказав лаконічно:
– Абсолютно. Хіба що згадували, коли тема стосувалася біженців з Росії, які втікали звідти в Україну з різних причин, приміром, як відомий друкар-просвітник Іван Федоров.
Те, що пропагандистська машина РФ всі надбання України та історичні факти намагається викривити та подати з вигодою для себе, показуючи «як в імперії жити добре», Олександр Старовойт сприймає з іронією. Адже там, у «вєлікой дєржавє», рівень суспільства падає із неймовірною швидкістю, і керівництву Кремля наразі дуже вигідно грати на базових інстинктах. Саме тому, навіть якщо росіянам буде дуже погано, вони все одно голосуватимуть за Путіна чи за когось схожого на нього, бо для них це зрозуміло.
І якщо вони вже дійшли до рівня мислення архаїчного суспільства, а йдуть вони у визначеному напрямку досить швидкими темпами, то, ймовірно, вже невдовзі осягнути те, що говорив Зизаній і друкував Федоров, пересічним росіянам буде вкрай проблематично…

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Сохранить

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту