Герої АТО

ОЗБРОЄНІ до здорових зубів

ОЗБРОЄНІ до здорових зубів

…21 липня 2014 року його рідне Рубіжне, що на Луганщині, було очищене українською армією від проросійських бойовиків. У місті та прилеглих селах, де донедавна панували озброєні окупанти, знову завирувало мирне українське життя. Тоді Віталію Володимировичу вдалося на кілька днів завітати до стареньких батьків. Підтримав, допоміг і запевнив рідних, що неодмінно повернеться. І він дотримав слова.

Навесні 1985 року Віталій Коваленко був призваний до лав прикордонних військ Комітету державної безпеки Радянського Союзу. Служив на горі Памір у Таджикистані. Згодом – на лінійній заставі, що розташовувалася на висоті 3800 метрів поблизу Хорога, центру Гірського Бадахшану.

Саме з Таджикистану у квітні 1986 року молодий кулеметник у складі повітрянодесантної маневреної групи потрапляє до Афганістану. Тоді в Союзі всі вже добре знали, що в тій неспокійній країні гинуть наші хлопці. Бойове братерство, втрата товаришів, радість від успішних операцій – усе це довелося пережити солдату Коваленку на афганській війні. На долю тих, хто склав присягу в умовах Радянського Союзу, випало воювати на чужій території, за чужими правилами, для встановлення чужого порядку. Проте українці таки відрізнялися від вояків інших національностей у кращий бік – і за ставленням до виконання бойових завдань, і за дисципліною, і взагалі своєю людяністю навіть на війні.

Одного липневого дня моджахеди збили радянський вертоліт Мі-24. На щастя, екіпаж врятувався. Пілот здійснив аварійну посадку. Щоб не допустити захоплення гелі­коп­тера бойовиками, група Віталія Коваленка взяла під конт­роль прилеглу територію. Під самісіньким носом у моджахедів хлопцям вдалося врятувати екіпаж від полону та смерті…

– Ті моменти й досі перед очима. Усіх наших, хто бачив падіння вертольота, охопив розпач, думали, що втратили хлопців. «Духи» ж уже святкували перемогу, здіймаючи руки до Аллаха. Та тільки-но почали наближатися до своєї «жертви», як отримали гідну відсіч. Але  найцікавіше було попереду… – усміхається офіцер. – Річ у тому, що цей випадок для мене особливий. Через рік, коли повернуся додому, зустрівся з другом дитинства Сергієм Штепою. Він також пройшов Афганістан. Наминаючи мамині пиріжки, розповідали одне одному історії з пережитого. І тут він згадав, як його збили в небі…

– Де? – запитую, затамувавши подих. Товариш витяг з кишені військовий квиток і показав напис, зроблений медсестрою в Душанбе: «Друге народження. Дата: липень,1986. Кишлак Муштів. Афган…»

Кілька секунд стояла тиша. А потім – радість… Скупа сльоза… Неймовірно! В екіпажі збитої «двадцятьчетвірки», який я врятував, був мій товариш! Воля Господня не дала нам зустрітися серед афганських скель і хребтів, проте який сюрприз влаштувала на рідній Україні…

На щастя, Бог уберіг його від поранень і контузій. Рідним про країну пекучого сонця він не розповідав. У листах писав, що служить на заставі. У той час інформація про прикордонників в Афганістані була державною таємницею. Не хотів, щоб материнське серце тривожилося.

– Моя мама донині зберігає листи з війни. Я писав, що мене кидають з однієї частини до іншої, тому листи будуть приходити не часто. Про Афганістан – ані пари з уст, – каже полковник Коваленко. – Коли  ж повернувся додому, мене й товариша Сергія Штепу викликали до тодішнього Ворошиловградського управління КДБ Союзу. Мама схвильовано спитала: «Що ж ти накоїв, синку?» А я, не промовивши жодного слова, поїхав. Там мені вручили відзнаку «За бойові заслуги», а Сергію – медаль «За відвагу». Тоді мати й дізналася, що син «пройшов Афганістан»…

Після повернення на Батьків­щи­ну двадцятилітній Віталій всту­пив до Донецького медичного інституту. Тоді вже відбувалася «горбачовська перебудова». У хлопців-«афганців» була можливість обирати бажану спеціальність. Віталій набув фах стоматолога. Однак щасливого майбутнього в цивільному житті для себе юнак не бачив. Любов до армії все ж узяла гору. 17 серпня 1991 року Коваленко вдруге призвався до Збройних сил. Успішно закінчив військово-медичний факультет у Куйбишеві (нині Самара. – Авт.) й повернувся в Україну. З посади лікаря-стоматолога полку 28-ї механізованої дивізії офіцер вступив в ад’юнктуру, захистив кандидатську дисертацію та став першим військовим стоматологом в Україні, якому вдалося здійснити злет у кар’єрі.

Вже понад 20 років полковник медичної служби Коваленко служить в Українській військово-медичній академії. Нині він – доцент кафедри щелепно-лицевої хірургії, людина відома не тільки в Україні, але й поза межами нашої держави.

Коли почалося російське вторгнення на Донбасі – у Києві офіцер одразу звер­нув­ся до керівника Військово-ме­дич­ного департаменту з проханням командирувати його в зону АТО на рідну Луганщину. До рапорту додав: «Там – наші українські хлопці і мій дім. Упевнений, що зможу лікувати і військових, і мирних людей. Плече допомоги підставлять мої друзі і бойові побратими».

У жовтні полковник уже працював у складі 59-го мобільного госпіталю. Лікував без вихідних, іноді без сну і відпочинку, адже на добу привозили до 20 воїнів, які потребували невідкладного хірургічного та стоматологічного втручання. Був у Щасті, Лисичанську, Трьохізбенці, Кримському… Віта­лій Володимирович надав допомогу не одному десятку українських захисників, а побратими нагородили військового медика позивним  «Професор». Ті дні для офіцера – незабутні, а набутий дос­від – безцінний…

– Лисичанськ. Листопад 2014-го. Воїн одного з підрозділів сил АТО дістав тяжке кульове поранення щелепи, обличчя і кісток голови. Вночі з хірургом та анестезіологом, засукавши рукави, боре­­мося за постраждалого, життя якого тримається на волосині. Дякувати Богу, стан хлопця вдалося стабілізувати і зробити первинну хірургічну обробку. Доставили у Сватове, але потрібна була подальша евакуація. Тут керівник мобільного шпиталю каже мені: «Володимировичу, ви – досвідчений лікар. Прошу вас, будьте янголом-охоронцем воїна дорогою в Харків…» – розповідає військовий медик. – З напутнім побажанням: «Тримайся, хлопче!» ми полетіли в харківський клінічний центр. Там мені та начальнику клініки отоларингології довелося кілька годин оперувати бійця. Одна з найскладніших операцій у моєму житті. Дістали кулю. Наш захисник залишився живий. І це – найбільша для мене втіха…

Військовому хірургу Коваленку й нині передають вітання та дякують за своє спасіння українські офіцери і солдати. Особливі відносини у Віталія Володимировича склалися з бійцями штурмового батальйону «Айдар». Для них він був і лікарем, і психологом, а інколи – й батьком.

– Воїни з «Айдару» зразка 2014 року були специфічними хлопцями. Вони пройшли справжнє горнило війни. Мужні бійці. Тільки-но потрапивши до шпиталю й не загоївши ран, одразу ж рвалися на передову. З ними не могли впоратися керівники нашої медустанови й використовували мене як «телефонне право», – усміхається Коваленко. – Річ у тому, що мій товариш і побратим по Афганістану Валентин Лихоліт із позивним «Батя» був на той час заступником командира батальйону. Коли деякі із його підлеглих намагалися показати своє «я», мені доводилося набирати «Лихого» і передавати слухавку вояку. Щойно почувши голос «Баті», бешкетники відразу ставали «золотими». Як не крути, але його авторитет частково передавався й мені. Згодом хлопці по-доброму навіть жартували, буцімто краще у шпиталь не потрапляти, бо там у «Баті» є друг «Професор»…

У зону АТО полковник Віталій Коваленко їздив кілька разів. Під час ротацій, окрім військових, лікував цивільне населення. Налагодив добрі стосунки з місцевими лікарями, котрі неодноразово рятували українських бійців. Знаючи ситуацію з медичними потребами на передовій, Віталій Володимирович рекомендував керівництву відкрити в зоні бойових дій стоматологічні кабінети. Один із перших таких кабінетів з’явився в секторі А на Луганщині, а згодом – по всій лінії розмежування – від Щастя до Маріуполя. І в цьому була його чимала заслуга.

Нещодавно в Українській військово-медичній академії від­бувся черговий випуск молодих офіцерів. Серед випускників – вісім підлеглих полковника Коваленка, котрі поповнять лави бойових українських бригад. Загалом нині понад 95% від усіх стоматологів, які служать в оборонному відомстві, видах Збройних Сил та інших підрозділах української армії, отримали путівку в життя під проводом Віталія Коваленка. Йому є чим пишатися. Саме такої думки про свого вчителя і бойового офіцера його учні та побратими. Як сказав один із бійців після візиту до стоматолога, лише озброєні до здорових зубів воїни можуть вигризти перемогу над ворогом.

Олег СУШИНСЬКИЙ

Сохранить

Powered by Ajaxy