Герої АТО

«ШУСТРИЙ»

«ШУСТРИЙ»

2016-й став переломним для бізнесу Павла Якімчука, який на той час встиг пройти війну на Донбасі і як кулеметник, і як розвідник. Він вирішив зробити свій бізнес соціальним – надавати роботу ветеранам АТО. Адже тим, хто зазнав численних поранень та контузій, знову знайти себе в цивільному житті вкрай важко. І хоча іноді виникали спірні питання з новачками, в команді залишалися лише надійні та справжні професіонали. Вирішальну роль відіграло їхнє бажання працювати якісно. Так, торік їм вдалося відремонтувати і довести до ладу 18 приміщень, серед яких і житловий фонд, і офіси. Вони не ганяються за грошима, адже знають: якщо заживуть добру репутацію тут, їхати за кордон на заробітки немає сенсу. Звичайно, були і скрутні часи й таке, що Павло був не в змозі вести справи. Тоді саме будівельники підбадьорювали та надихали на успіх. І як результат – минулого року компанія Павла Якімчука ТОВ «ВІП-Електрик» увійшла в топ-рейтинг 150 соціальних підприємств України

Павло лежав і дивився в стелю, а в голові роїлися думки: про нещодавній бойовий вихід, про сім’ю – як рідні там без нього, про товаришів, яких завтра може вже не побачити. Щоб відволіктися,  він почав римувати:

 В наш дім увірвалася війна.
Вона навчила нас життя любити!
І той, хто зброю не тримав раніш в руках,
Готовий став за Україну вбити…

Слова набували сенсу, рядок за рядком вибудовувалися у вірші про війну. Часу для цього в розвідника було достатньо, адже, виконавши одне завдання, по кілька діб чекали наступного виходу.
І щоразу сержант Павло Якімчук розгортав військовий квиток, де лежав його оберіг: маленький малюночок з написом «Слава Україні! Героям слава!» Проводжаючи Павла на війну, донька знайомої намалювала його саме для нього. Тим він і дорогий його серцю. Чоловік не розлучається з ним і досі, адже впевнений у його невидимій підтримці. А на сході України військові йшли в розвідку й не знали, чи повернуться. Були моменти, коли доводилося перевдягатись у форму сепаратистів, чіпляти шеврони фейкових утворень, щоб здобути цінну інформацію й перекрити потік контрабанди через населений пункт. Їм це так добре вдавалося, що місцеві мешканці Новолуганки, що в «сірій» зоні, вважали українських воїнів «своїми». Проте кожен такий вихід міг бути квитком в один кінець. Одного разу через витік інформації терористи все ж влаштували засідку. Спочатку наші розвідники вагалися, чи варто вступати в нерівний бій. Та вирішили стріляти на знищення, що врятувало їм життя. А коли вийшли, Павло пригадує, що руки так тремтіли, що ледь тримали автомат.
Бойових виходів за два роки служби в чоловіка стільки, що й не порахувати. Часто ходив по лезу бритви, ворожі кулі свистіли над головою, міг потрапити в полон, але завжди виходив і дякував за це передусім командиру. Коли він розповідає про капітана з позивним «Кагор», вже за самою інтонацією та тембром голосу можна зрозуміти, що той для підлеглих був беззаперечним авторитетом.
– Наш командир для мене став другим батьком. Він не давав конкретних завдань, він визначав мету. Лише казав: мені потрібно… А в який спосіб зробимо – це було наше рішення. Він навіть відчував певне задоволення від того, коли щось робили по-своєму, припускалися помилок, на яких і вчилися. У розвідці на чужих помилках навичок не набудеш, – говорить Павло Якімчук.
Та коли траплялися складні завдання, «Кагор» завжди був поряд. Він ніколи не  кидав своїх напризволяще. І хоча офіцер був впевнений у бійцях на всі сто відсотків, бо сам їх готував місяць у посиленому режимі на полігоні, проте на полі бою – інша реальність, інші нюанси і виклики. Доводилося і маскуватися, і лежати в засідці не поворухнувшись протягом доби. Коли бійці починали жалітися, командир наказував: «Лежати!»
– Він навчив бути самим собою. До армії я був безвідповідальним і безтурботним. І лише з ним зрозумів багато життєвих цінностей. Ми його так поважали, що нічим не хотіли навіть засмутити. Думалось, краще руку собі відрубати, ніж його підвести. І якби я десь схибив, то відразу б написав рапорт на переведення в інший підрозділ. Соромно було б більше перед собою, ніж перед ним, – ділиться спогадами наш герой.
Коли підрозділ розвідників, в якому служив Павло Якімчук, був закріплений за 26-ю окремою артилерійською бригадою, їхня лінія фронту 2015 року простягалася від Золотого і майже до Горлівки. Перед Павлом і його побратимами стояло завдання: відслідковувати та знати, які війська стоять по той бік лінії зіткнення, які ротації відбуваються, чисельність ворожих сил тощо. Хизуватися під час роботи в тилу противника розвідники не мали права. Взяти когось у полон – тим самим виявити себе і закрити канал доступу. Тож доводилося бути тінями, щоб зібрати дані.
Невеличкий підрозділ – взвод із 16 осіб – робив неймовірні речі. Просто про них розвідник Павло не хоче говорити, бо це, принаймні нині, військова таємниця. А за досягнення взвод розвідників 2015 року було визнано найкращим підрозділом розвідки сектору С. Військовослужбовців відзначено медалями. Та найбільшою несподіванкою для Павла стала нагорода від волонтерів. Вручили її на фронті. А в нього вдома навіть ніхто не здогадувався:
– Моя мама до цього випадку навіть не знала, де я служу. Вона думала, що в Краматорську заправляю танки. Тільки після того, як їй зателефонувала подруга, яка побачила на сторінці в Facebook знайомого волонтера урочисті моменти вручення, вона дізналася, що син вже два роки є розвідником, – з гордістю згадує Павло.
Перед тим була волонтерська діяльність, служба в добровольчому батальйоні. Проте йому хотілося чогось серйознішого, чого прагнуть справжні чоловіки: ризику, самовіддачі і вдосконалення. Хотів – і досяг. А ще жартома додає: «Через те, що я був шустрий, саме такий позивний і отримав від товаришів».
До війни на Донбасі Павло ніколи не тримав у руках зброї. У 20 років почав шукати себе в бізнесі. З початком буремних подій на Донбасі він всіма силами підтримував добробати та армійські підрозділи. Продав дорогу автівку, на ці гроші закупив бронежилети, тепловізори і форму. Долучав до цієї справи знайомих, а коли не вдавалося знаходити кошти, позичав. Одного разу 2014 року, будучи волонтером, доправляв на Донбас трьох чоловіків, потім двох із них віз назад убитими. Саме тоді душу опекло: я ж також можу захищати країну!
Після всього пережитого в Павла й тепер залишається відчуття невиконаного до кінця обов’язку, яке обтяжує душу. Він каже, що його місія ще не завершена, бо Донбас і досі у вогні. І якщо знову будуть активні бойові дії, він обов’язково повернеться до армійських лав. Вдома стоїть напоготові сумка з усім необхідним, щоб протягом 24 годин прибути до пункту постійної дислокації частини, за якою наразі закріплений.
А 2016-го він повертався з війни вже не сам – з маленьким щеням ротвейлера. Біля Бахмута трапилася пригода: машина з розмитої дощем  ґрунтової дороги  злетіла в соняшникове поле. Виїхати без сторонньої допомоги було неможливо. Аж раптом нагодився господар і швидкою ходою почав наближатися до позашляховика Павла. Літній чоловік привітно запитав:
– Допомогти виїхати, синку?
– Звичайно, – пристав на пропозицію Павло.
Чоловік своєю старенькою «Нивою» відбуксував «потерпілого». А за кілька днів Павло повернувся до  рятівника, щоб віддячити за доброту. Його радо зустріли чоловік та його дружина. Так вони й потоваришували. У подружжя є  двоє синів, а Павло став третім. Гостинна родина навіть чути не хотіла, що він не приїде до них на Великдень. З собою понадавали і м’яса, і солодощів. Вони завжди були раді бачити захисника. Як кажуть: чим багаті, тим і раді. Їхнім заробітком було фермерство, а паралельно вони тримали пару ротвейлерів на розплід. На той момент у них залишалося одне дикувате щеня, яке ні до кого не йшло. Та коли двомісячна Чара побачила Павла, вона підбігла, а потім лизнула його в обличчя.
– Вона вибрала собі господаря. Тепер ти мусиш її забрати собі, – сказав мешканець Бахмута.
Павло не відмовлявся, адже Чара також припала йому до серця. Він відразу відчув, що це його собака назавжди, і забрав її до Києва.
Після демобілізації  продовжив справу, започатковану ще багато років тому – бізнес з ремонту приміщень. До війни Павлу вдалося добре налагодити роботу команди. Навіть пощастило ремонтувати київський «Президент-готель» до Євро-2012. Павло каже, що можна досягати висот всюди, потрібно тільки щиро захотіти:
– Може тільки той, хто хоче. Це стосується всього: і роботи, і військової служби. В армії мене навчили багатьох речей. Та найголовніше – цінувати життя в усіх його проявах.

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Powered by Ajaxy