Гордість війська

СИЛА МАТЕРИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ

СИЛА МАТЕРИНСЬКОЇ ЛЮБОВІ

Вона нервувала, хвилювалася, але не відмовляла. Не просила свого єдиного сина лишитися з нею, коли він вирішив йти – боронити державу. «Він дорослий, і це його обдумане рішення», – повторювала подумки, а серце стискав нестерпний біль. Вона усвідомлювала, що там вмирають. Тремтячими руками дістала із гаманця гроші і дала йому на дорогу. Дорогу, яка вела на війну…

Щодня в слухавці чула його бадьорий голос і заспокійливе: – Мамо, не переживай, я тут на кухні пораюся. Там, де стріляють, не буваю.
Вуха вірили, а серце – ні… Бо знала вольовий характер єдиного сина Максима, який свого часу заради Революції гідності навіть роботу в Одесі покинув. До кінця вистояв, не зламався, хоч і був у групі швидкого реагування. Ніколи не жалівся ні на голод, ні на холод. Бо на Майдані палали не лише шини, а й молоді серця людей, які воліли жити в іншій країні: єдиній і неподільній, вільній і справедливій!
З дня від’їзду сина в зону АТО Вікторія Котюх з Ніжина не знаходила собі місця. Домашні стіни здавалися пасткою. Диван, який раніше здавався найзручнішим місцем для відпочинку, відштовхував її. А з телевізора щодня лунала сумна статистика: «Сьогодні на полі бою загинуло…».
Минув місяць… З телефону солдата добровольчого батальйону пролунала добре відома мелодія. Так дзвонила лише вона – єдина і найрідніша… мама!
– Синку, я їду до тебе, – радісним голосом сповістила Вікторія.
– У гості чи воювати? – дещо з іронією перепитав Максим.
– Воювати…
У телефоні настала хвилинна тиша, а потім неочікуване:
– Мам, я тебе зустріну…
Насправді, десь у глибині душі він мріяв побачити і обійняти свою матір, але як їй сказати про те, що він зовсім не кухар у батальйоні, а майже з перших днів служить у розвідці і виконує небезпечні завдання, хлопець не знав…

Замість білого халата… бронежилет і автомат
Довгі шість годин автобус долав відстань від Харкова до Старобільська. Трохи більше двох сотень кілометрів видалися напрочуд важкими для старенького транспорту, що, повільно гойдаючись на ямах, неначе відтягував час зустрічі матері з сином.
– З перших днів антитерористичної операції я думала над тим, щоб поїхати на фронт, – зізнається Вікторія. – Адже розуміла, що лікарі там потрібні. А я багато років пропрацювала у відділенні реанімації анестезіологом Ніжинської центральної районної лікарні. Після виходу на пенсію була асистентом стоматолога у приватній столичній клініці. Але мій чоловік був проти моєї ідеї: «Жінці нічого робити на війні. Якщо хтось із нас і має поїхати, то це я». Мені такий поворот не подобався. Більше того, там був мій син! Я казала Олександру, мовляв, все одно поїду. Через це ми з ним часто сперечалися. Бувало, навіть сварилися… Одного разу, коли чоловіка не було вдома, я зібрала речі і поїхала…
Максим зустрів матір у Старобільську, звідти направилися у Половинкине, де на той час була база штурмового батальйону «Айдар». Комбат без зайвих емоцій пояснив Вікторії, що медики дуже потрібні в місті Щастя.
– Так, я їхала до сина… – не приховує своїх тодішніх намірів жінка. – Та зустрівшись з Максимом, ще раз пересвідчилася, що Майдан, і війна його неабияк загартували. А коли дізналася, що він уже встиг отримати письмову подяку від штабу АТО, всі ілюзії про кухню розвіялися. Мій хлопчик самостійний і мужній чоловік. Тож я без вагань, поїхала туди, де моя допомога була найпотрібнішою на той час – у Щастя.
Там Вікторія з нуля облаштувала імпровізований медичний пункт, який згодом став зразковим. Сюди їхали, як на екскурсію, поглянути на жінку в білому халаті, що творить дива. Натомість зустрічали солдата у бронежилеті і з автоматом у руках. Жодних червоних хрестів на формі не було, оскільки для сепаратистів вони ставали чи не найкращою мішенню. А вона ж виконувала місію не лише з порятунку життів, а й з охорони, бо супроводжувала поранених з поля бою до лікарні, психолога і навіть… дроворуба.
– Там я й дізналася, що таке війна, – каже Вікторія. – Над головами цілодобово свистіли снаряди, а з усіх боків лунали вибухи. Цей жах неможливо передати ні в телесюжеті, ні в газетній статті. Наш медпункт розмістився в будівлі школи міліції. Я дуже боялася, що коли привезуть поранених, не зможу впоратися з емоціями. До пацієнтів із різними захворюваннями я звикла, а солдати з важкими осколковими пораненнями – це інше. Але «бойове» хрещення пройшла з честю. Ніколи не забуду свого першого фронтового пацієнта. У медпункт привезли закривавленого бійця. Він потрапив під мінометний обстріл і осколок увійшов просто в перенісся. Його потрібно було терміново везти до шпиталю. Але як, якщо по нас гатять з «Градів»? Я обробила рану, зробила кровоспинні та знеболювальні ін’єкції. Коли обстріл припинився, ми відвезли пораненого в найближчу лікарню.

За дружиною на… війну
…У жодному вікні не горіло світло… Будинок відповів тишею. Дверці шафи підступно рипнули, вказуючи на те, що господиня звільнила кілька поличок з теплим одягом. «Поїхала…», – ледь чутно сам до себе мовив Олександр. «Поїхала і жодного слова навіть не написала», – продовжував господар свій монолог. «Поїхала під кулі, попри мої вмовляння не робити цього!», – роздратовано стукнув об стіл, де стояли ікони. Спокійний голос чужої жінки весь час повторював: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності…» «Та скільки можна», – не стримував своєї люті чоловік. І врешті-решт зібрав валізу і поїхав за дружиною. Куди саме – не знав. Адже точної адреси в нього не було. Напрямок – війна!
– Віка поїхала за сином, а я – за нею, – пояснює Олександр Котюх. – У Харкові сів на попутку, яка йшла в сторону Дебальцевого. Дорогою потрапили під обстріл. Попереду нас їхав пасажирський автобус – сепаратисти розстріляли його впритул. У нашому легковику кулями пробило колеса. Ми з водієм вискочили з машини і кинулися урозтіч. Кілька годин я біг полями, не розбираючи дороги. Потім побачив хатину, у вікні якої мерехкотіло світло від лампадки. Постукав, люди впустили. Я пояснив свою ситуацію, вони пожаліли, дозволили заночувати. На світанку дістався до нашого блокпоста, а солдати кажуть: «Краще повертайтеся додому. Тут дуже небезпечно». А я навіть без жилета та каски… Що було робити? Повернувся до Ніжина. За кілька тижнів нарешті з’явився зв’язок і я додзвонився до дружини. Вона пообіцяла приїхати по мене.
Ще з місяць щоденні обстріли не давали можливості жінці-медику залишити свій пост. Та тільки-но оголосили перемир’я, Вікторія пішла до штабу. Комбат одразу дав згоду на те, щоб її чоловік Олександр долучився до їхнього батальйону.
– На фронті всі мої навички стали в пригоді. Ким я тільки не працював у мирному житті: і слюсарем, і теслею, і механіком. Тому в батальйоні став фахівцем широкого профілю: і охоронцем, і конвойним, і автомеханіком, і водієм, і завгоспом, – перелічує чоловік. – Доставляли хлопцям на позиції боєприпаси, воду, їжу, ліки, забирали поранених. Брали участь у «зачистках». Віка теж з нами ходила. Про всяк випадок… А що, як когось поранять? Треба ж медичну допомогу вчасно надати. Брала автомат в руки і йшла. Вона, до речі, ще з молоду влучно стріляє і на полігоні неодноразово демонструвала свої навички. А що найцікавіше, я ніколи не бачив страху в її очах. Це вдома вона ніжна й жіночна, а там – серйозна й безстрашна.

Айболить з трирічним військовим стажем
Три роки і трохи більше місяця Вікторія Котюх служить у зоні АТО. Чоловік і син вже повернулися додому. А витримці вольової жінки може позаздрити навіть загартований військовий.
– Ось відпустили на п’ять днів до родини, доки там більш-менш тихо, – тішиться наша героїня. – Олександр просить, щоб уже не їхала. Та я не можу залишити своїх бійців без психологічної підтримки і медичної допомоги. Я знаю, що в душі чоловік мене розуміє, бо й сам на мирній землі лише два місяці. Та й те не з власної волі. У нього після контузії та інсульту, який переніс на ногах, тепер ІІІ група інвалідності. З сином, хвала Богу, все добре. Дуже вже чекали вони на мій приїзд. Взагалі війна зміцнила нашу родину. Олександр – мій другий чоловік і вітчим Максима. Раніше між двома дорослими чоловіками були розбіжності, суперечки… Тепер ми всі, як одне ціле.
Ця сильна духом жінка має нагороди й медалі. Всі вони акуратно складені у шухлядці комоду, бо не любить ними хизуватися. Військову форму в Ніжині жодного разу не вдягнула. Зізнається, що на Сході її вистачає.
– Замість повсякденного одягу – військова форма. Замість робочих графіків та чергувань – екстренна медична допомога в режимі нон-стоп. Адже, окрім поранених, дуже багато фронтовиків хворіє на ГРВІ, застуди, пневмонію… Особливо з настанням холодів. Йдуть до мене. В лікарню не хочуть. Я їм і лікування призначаю, і ін’єкції роблю, і крапельниці ставлю. Словом, все, як у шпиталі.
Було таке, що Вікторія й сама потрапила до медустанови з двосторонньою пневмонією. Та тільки-но одужала, повернулася на передову, попри заборону лікарів.
– Ми з чоловіком удвох лежали у шпиталі із запаленням. Температуру, небезпечну для життя, збили і почали збирати речі. Нам кажуть, мовляв, що ви робите, пишіть, що ознайомлені з наслідками недолікованої хвороби і йдете під свою відповідальність. Ми написали і пішли. А що робити? Не відлежуватися ж приїхали. Мої солдати теж хворіють, і я їм потрібна, – розповідає медик.
Життя змусило її змінити звичний кабінет затишної приватної поліклініки на бліндажі та медичні опорні пункти. Їй довелося рятувати людські життя, часто ризикуючи своїм.
– Ніколи не забуду, як після обстрілів під Горлівкою надавала медичну допомогу бійцям в польових умовах. Кінець листопада: дощі, багнюка. Військові машини не їдуть, а пливуть по грязьових коліях. Ми забирали поранених, і я їх затягувала на високі бортові машини і супроводжувала до госпіталю. З невеличким ліхтариком, що не розсіює світла, довелося надавати першу медичну. Дякувати Богові, всіх довезли живими. У таких екстренних ситуаціях, здається, здорова свідомість виключається, і ти просто дієш машинально, використовуючи свої професійні навички, – веде далі Вікторія.
Нині вона служить в районі Світлодарська, куди потрапила 2016 року. Контракт у жінки – до закінчення особливого періоду. Інколи їй доводиться працювати на межі своїх можливостей, але Вікторія не скаржиться. Щоразу, коли їде у відпустку на кілька днів, везе з собою… кота або собачку, що втратили господарів. Її серце хай там що залишається милосердним. Кіт Том і собака Пальма вже прижилися у приватному будинку в мирному Ніжині. Та тільки-но господиня ступає на подвір’я, колишні мешканці окупованої території аж пританцьовують від радості. Вони вдячні їй за можливість жити… А ще їй вдячні сотні солдат, які звертаються до неї тільки на ім’я, бо жоден позивний так і не прижився. А ім’я в неї особливе. Бо Вікторія – то перемога! Військовий поет Сергій Майданний у своїй збірці «Осколки» влучно написав про нашу героїню:

На війну приїхала мати –
Її серце лине до сина.
Вона хоче з ним воювати
Її профіль є медицина
Як і син, вона стала солдатом.
Як і син, вона зараз в строю.
І вона для нас всіх стала братом
І боронить країну свою!

 

Сніжана ГОЛОД

 

Сохранить

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту