Гордість війська

ЗАРАДИ ЖИТТЯ КОЖНОГО

ЗАРАДИ ЖИТТЯ КОЖНОГО

Струнка дівчина в камуфляжі, задовгі рукави якого майже закривають тоненькі пальчики, а на дещо дитячому обличчі наче намальована вільним митцем щира білозуба усмішка. «Червона зона», «передова», «нуль»  –  ці слова їй відомі не з книжок чи переказів… У відвертому погляді юної українки зі славного міста Енергодара, що в Запорізькій області, зачаїлася війна. Постріли, вибухи, кров, «двохсоті», поранені – все бачила на власні очі. І не просто бачила… Тендітними руками піднімала й тягла в укриття. Падала, знову вставала, через силу тягла з поля бою солдатів і тремтячими пальцями надавала медичну допомогу. Бійці дивилися на неї крізь туман болю: «Ти янгол?».
«Ні, я медик. І я тут, щоб рятувати життя»,  – відповідала 23-річна Маргарита Паляс

Бути потрібною
Скромність прикрашає, особливо – прекрасну половину людства…
–  Тільки не робіть із мене героїню, – просить Рита, повідавши мені про деякі епізоди свого життя, через що в мене щоразу перехоплювало подих. – Я звичайна дівчина, яка пішла на війну, бо йдеться про мою країну, про наших людей… Так може зробити кожен.
Її вчинок – це вичерпна відповідь тим, хто «не може» з певних обставин, тим, кому «запізно» чи «зарано», в кого «не те» здоров’я…
–  На війну я збиралася із самого початку, але, по-перше, просто так туди нереально потрапити… А по-друге, я не могла підвести своїх батьків, які вклали в моє навчання останні гроші, тож мала довчитися ще рік в університеті. Вони і так були шоковані тим, що я спочатку Майдан не покидала, а потім на фронт зібралася. Рідні люди завжди переживають, але я їм вдячна за те, що вони не завадили мені, хоча й не розуміли мого вибору, – говорить Маргарита.
Вибір дівчини, яка, щойно закінчивши магістратуру престижного університету імені Драгоманова, зібралася туди, звідки не всі повертаються живими, розуміли лише одиниці.
– Майдан змінив моє світосприйняття. Я не жила там, у наметі, як інші, але ходила щодня. Там були такі ж студенти – мої однодумці. Революція гідності зробила неможливе, об’єднавши десятки тисяч українців з різних областей, районів, які пліч-о-пліч  боролися за єдність, незалежність і справедливість. У нас було стільки віри… Ми були переконані, що можемо вплинути на історію своєї країни, – пригадує дівчина.
Вона добре пам’ятає ті дні, коли віддавала останні копійки, купуючи необхідні продукти, і йшла в серце столиці. Вона зовсім не задумувалася, що, можливо, завтра не буде чим поснідати чи заплатити за проїзд. Їй хотілося допомагати, бути потрібною…
– Кривавий лютий… Я навіть не знаю, як він міг би закінчитися для мене… Але я на той час була на практиці на Закарпатті. На кілька днів раніше закінчила всі справи й одразу повернулася на Майдан, який ще не встигли відмити від крові… Події в Криму допомогли зрозуміти, що війна неминуча. Я тоді казала, що війна буде, можливо, не така, про яку нам розповідали, яку ми звикли бачити по телевізору, але вона буде… – передбачала Маргарита.

«Хоттабич» виконав бажання
«Юна, без медичної освіти, маленька, без військової підготовки…», – всякого доводилося почути Маргариті у військкоматі. Палаючого серця, яке рвалося на фронт, було замало. Тож знайомство з військовою справою для випускниці вишу розпочалося з курсів у військовій школі спецзагону НГУ «АЗОВ».
Рита каже, що з перших днів закохалась у тактичну медицину, хоча раніше про неї навіть не чула. Тактична медицина враховує те, що місце і обставини, в яких надається допомога під час бойових дій, принципово відмінні від умов  лікарень. А ще – це правильні дії у потрібний час. Реальна допомога, яка рятує життя.
– На початку 2016-го я твердо вирішила, що їду на фронт і там надаватиму допомогу пораненим. Пішла до військкомату – наслухалася всякого і досхочу… Найважливішим їхнім аргументом було те, що я не маю медосвіти. Пояснювала, що білий халат не додає знань, що я маю навички і уміння, які набула на курсах. Але мене ніхто не слухав… Іди, мовляв, дитино, ми тебе десь припишемо… – згадує Рита.
Опісля було ще кілька невдалих спроб. Та цілеспрямована дівчина не здавалася і головне – не втрачала надії. Вже незабаром вийшла на відомого волонтера з екстреної медичної допомоги Іллю Лисенка з позивним «Хоттабич», який у зоні АТО займався евакуацією бійців із фронту до найближчої  лікарні.
– «Хоттабич» – був тоді єдиний, хто мене не відштовхнув, а сказав: хочеш спробувати – давай! Він реально виконав моє бажання. Так я потрапила в Зайцеве, але вже незабаром мене перенаправили в Авдіївку, де почала працювати в екіпажі. Я на все життя запам’ятала свого першого пораненого. Його латані-перелатані штани, руки у крові… Осколкове поранення… Він дивився на мене напівзаплющеними очима, а потім промовив: «Дякую, що ви є!»  Цей боєць однією фразою дав мені зрозуміти, що я зробила правильний вибір, приїхавши на фронт, – перевівши подих, веде далі дівчина.
Зі слів медика-добровольця, евакуації були різні: і крапельницю доводилося на ходу ставити, і мчати по ямах на швидкості під сотню кілометрів, коли в машині від стінки до стінки кидає. І з-під обстрілів з пораненим виходити. Проте Маргарита жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Вона переконана, що кожен з бійців вартий більшого, ніж те, що ми, мирні, можемо їм дати…

Відважні й витривалі «Госпітальєри»
Представників цього медичного батальйону називають лицарями без страху. В зоні АТО  вони  врятували понад 2,5 тисячі бійців. Вони витягували поранених з найгарячіших точок. Керує «Госпітальєрами» Яна Зінкевич, яка у 19-річному віці спромоглася створити медичний батальйон і очолює  його досі, попри те, що через важку травму прикута до візка.  Маргарита чула про цих відважних людей захопливі розповіді і зрештою наважилася прийти до них на вишкіл на тижневий курс бійців-парамедиків.
– Група з 30 осіб проходить максимально складні навчання. Навчають усього, починаючи від того, як себе потрібно поводити в зоні АТО, на блокпостах, на позиціях, як потрібно діяти бійцю, як парамедикові, як працювати з автомобілем, як проводити евакуацію та лікувати солдатів… Зазвичай  після вишколу на стажування залишаються добровольці, які готові служити в медичному батальйоні. З ними проводять співбесіди. Саме тоді я й познайомилася з Яною Зінкевич. Ця дівчина-комбат – приклад сили духу для багатьох. Вимоглива й витривала, але водночас людяна й милосердна. Після вдалої співбесіди була випробовча ротація з досвідченим медиком. Так зазвичай і готують «Госпітальєрів». Мені пощастило працювати у команді людей, які завжди знають, як діяти в тій чи іншій ситуації, залюбки діляться досвідом. Вони навчили мене всього. Це була школа на все життя, – говорить Маргарита.
Зима… Гарячі точки – Авдіївка, Широкине, Мар’їнка, Красногорівка. Вибухи і стрілянина не припинялися. Постійно обстрілювали з «Градів».– Страх у гарячих точках відчуваєш хіба що потім. У момент імпульсивної дії не думаєш, а
просто робиш те, що мусиш, бо знаєш, що хлопці вірять тобі. Важко, коли стикаєшся з нерозумінням оточуючих, мовляв, ти ж дівчина, маєш вийти заміж, навіщо тобі війна, кров, страждання… Повоювала, і досить… Таке не надто приємно чути, адже ти допомагаєш від щирого серця. Та найбільше обурює, коли на темах, суміжних з війною, заробляють гроші. І роблять це красномовно, ще й у вишитих сорочках. Ось це ганебно,– переконана Паляс.
Маргарита, попри юний вік, не дозволяла собі показувати страх на фронті. Мовляв, солдати зазвичай губляться ще більше, коли в медика тремтять руки. Не дозволяла собі й закохуватися.
– Це заважає. Як не крути, а закоханий медик втрачає концентрацію, здатність вчасно переключатися. Я не буду кривити душею, мені подобався офіцер Ігор з 92-ї механізованої бригади. Але стосунки були не на часі. Коли я його побачила у списках поранених, не знаходила собі місця… Його позивний був написаний з помилкою. Я підсвідомо розуміла, чий це позивний, але до останнього вірила, що це не він…
Дівчина зізнається, що її переживанням не було меж. Але тоді вона зрозуміла, що не має права втрачати голову від кохання, адже її покликання – вчасно надавати допомогу пораненим.
– Я заборонила собі закохуватися. До Ігоря в лікарню я, звісно, їздила, але радше як друг… Я підтримувала його, але не більше… – каже Рита.

«Навчаю тих,  хто вчив мене»
Неоціненний досвід медика Маргарита Паляс здобула в гарячих точках на Сході України, за що отримала медаль «За врятовані життя». Та дівчині хотілося рухатися далі, вчитися і вдосконалювати свої знання й навички. Якраз тоді в навчальному центрі «Десна» запрацював перший центр підготовки з тактичної медицини Збройних Сил України. Усі знання там військовослужбовці отримують від кращих викладачів, базуючись на стандартах НАТО.
– Наприкінці квітня я підписала контракт зі Збройними Силами України. Мене направили в «Десну». Я потрапила у перший випуск бойових медиків. Найголовнішою вимогою до кандидатів була висока мотивація та бажання рятувати життя. Проходження курсу забезпечує професійну підготовку в умовах, близьких до бойових. Опісля я залишилася працювати інструктором у центрі. Тепер навчаю тих, хто колись навчав мене в умовах війни. Тут я навіть зустріла свого бойового наставника – парамедика із «Госпітальєрів» – відважну дівчину з позивним «Мері»… І не тільки її… Я залюбки ділюся всім, чого мене навчили, але все одно хочу в бойову бригаду…
Турнікети, пов’язки, ноші, наплічники, військовий однострій – все це невід’ємна частина життя Маргарити. На початку літа, коли більшість дівчат поспіхом збирали валізи на моря-океани, наша героїня проводила інструктажі там, де досі триває війна… Її тіло прикрашає… татуювання, яке Риті подарували побратими на день народження. На тендітній руці 25-річної дівчини зображення сильної і непереможної жінки-воїна. Такою її знають фронтовики – колись чужі люди, тепер – брати й сестри… Інакше не буває…

Сніжана БОЖОК

 

Powered by Ajaxy