Гордість війська

Життя, присвячене Батьківщині

Життя,  присвячене Батьківщині

Від курсанта до генерал-полковника, від командира мотострілецького взводу до начальника Генерального штабу Збройних Сил України пройшов тернистий офіцерський, але почесний та справжній чоловічий шлях Петро Іванович Шуляк

1Для справжнього чоловіка немає, мабуть, більш почесного, але водночас такого нелегкого хліба, як хліб військового. За всіх часів професія захисника Батьківщини повинна бути шанованою в суспільстві, адже саме солдати у найважчі для країни часи першими стають на захист рідної землі, боронять її від ворожої навали.
В післявоєнний час, коли Україна тільки-но поверталася до мирного життя, більшість хлопців мріяли стати військовими. Не був винятком і Петро Шуляк – хлопчика, який народився 29 березня 1945 року в невеличкому селі Коршів, на Рівненщині, армійська служба приваблювала з самого дитинства. Він із захопленням дивився кінострічки про військових – «Максим Перепелиця», «Іван Бровкін» – армійські будні солдатів, їхнє ратне навчання викликали щире захоплення та цікавість. Як сьогодні згадує Петро Іванович, за прикладом екранних героїв хотілося й самому стріляти з автомата, сісти за важелі танка, відчути запах пороху на полігонах та військових навчаннях. Він і досі добре пам’ятає той день, коли вперше на шкільному уроці взяв до рук навчальний ППШ, коли здобув першу перемогу в дитячій військовій грі «Зірниця». А друзі й однолітки завжди визнавали за Петром лідерські якості, тому в усіх дитячих іграх його беззаперечно обирали на головні ролі. І коли пролунав останній шкільний дзвоник, Петро не бачив для себе іншого життєвого шляху, ніж офіцерська служба. У місцевому райвійськкоматі юнаку порадили вступати до загальновійськового училища, адже тоді служба у мото-стрілецьких військах вважалася найпочеснішою та цікавою. Ось тому Петро Шуляк і став курсантом Одеського загальновійськового училища. Однак через два роки навчання в Південній Пальмірі майбутніх командирів мотострілецьких взводів переводять до Київського вищого загальновійськового командного училища ім М. Фрунзе, яке Петро Іванович закінчує у 1967 році з відзнакою. Згадуючи курсантство, він говорить, що перший рік навчання майбутні офіцери майже весь час знаходились у військах.
Саме там у реальних польових умовах їх навчали військовій справі й іншим цивільним дисциплінам, що входили до програми вищих навчальних закладів. Також і взимку, і влітку курсантів залучали до армійських навчань, які проводилися на Широколанівському полігоні. Військовий гарт вони отримували найвищої проби. Тож після випуску з училища свіжоспечені лейтенанти, потрапляючи у війська, добре знали реалії армійського життя та відразу вливалися у повсякденну життєдіяльність підрозділів.

Від комвзводу до комдива
Лейтенант Шуляк потрапив у 8-му загальновійськову армію, у полк прикриття державного кордону між Східною та Західною Німеччиною. Будь-яка група військ за кордоном і вдень, і вночі займалася бойовою підготовкою, навчання з бойовими стрільбами не припинялися ніколи.
П’ять років, накопичуючи військовий та командирський досвід, Петро Іванович командував мотострілецьким взводом, потім отримав роту. Вже ставши ротним, у 1972 році з першої спроби вступив до Військової академії ім. М. Фрунзе. Старший лейтенант Шуляк був наймолодшим серед офіцерів у навчальній групі, але в науках завжди першим – академію Петро Іванович теж закінчив з відзнакою, навіть «йшов» на золоту медаль, але з якихось прихованих міркувань йому так її й не дали. Замість Шуляка її отримав інший слухач – іноземний офіцер.
Після академії офіцер був направлений до Закавказького військового округу. Там у Вірменії, в місті Ленінакан, дислокувався мотострілецький полк, в який на посаду начальника штабу й потрапив Петро Іванович. Неподалік – кордон з Туречинною – країною ворожого на той час військового блоку НАТО. У разі оголошення бойової тривоги полк мав за лічені хвилини висунутися на державний кордон і зайняти оборону. А там – гірська місцевість, понад 1,5 тис. м над рівнем моря. Служба була напружена і нелегка, особовий склад постійно займався гірською підготовкою, а один з батальйонів був навіть укомплектований альпіністами-розрядниками, офіцери мали звання кандидатів та майстрів спорту. Через три роки Петра Івановича призначають на посаду командира розгорнутого полку на БМП. 3-1Полк теж дислокувався в Ленінакані та був передовою військовою частиною за рівнем бойової підготовки і ратного вишколу особового складу. Цим полком Шуляк прокомандував шість років. І за цей час його кілька разів висували на вищі посади, але не знаходили такого командира, якому можна було б довіряти цю військову частину без втрати нею лідерських позицій. Тільки у 1984 році Петра Івановича призначили начальником штабу Ленінаканської дивізії.
Наступна сходинка у військовій кар’єрі Петра Шуляка – начштабу 12-ї мотострілецької дивізії Забайкальського військового округу. Там, у Монголії, служити довелося в сурових умовах – клімат був некомфортний – від морозів взимку аж земля тріскалася, постійні вітри, а навколо військового містечка – гола пустеля. На заняттях з бойової підготовки офіцери навіть жартували: «Орієнтир №1 (верблюд) зайшов за орієнтир №2 (інший верблюд)». Адже інших орієнтирів у пустелі на польових виходах не було.
«Коли я прийняв посаду, особовий склад одного з полків мешкав у наметах. Взимку було дуже складно забезпечити більш-менш комфортні умови служби та відпочинку людей, адже стовпчик термометра опускався до позначки -300С. Але згодом військові будівельники побудували казарми, житло для офіцерів, тож побутові питання вирішили. У військовому містечку навіть з’явилася власна школа, дитячий садочок, а в магазинах завжди на прилавках були свіжі фрукти, дефіцитні цукерки й інші делікатеси», – пригадує Петро Іванович.
З Монголії Петро Іванович знову їде на навчання – в Академію Генерального штабу.
«Я завжди любив навчатися, та й науки мені давалися легко, бо знав, що отримані знання обов’язково стануть у нагоді в подальшій службі», – каже Шуляк.
По закінченні академії ГШ військова доля «виписує» Петру Івановичу припис на посаду командира 18-ї мотострілецької дивізії Центральної групи військ. А це 12 тис. солдатів та офіцерів, постійні полкові тактичні навчання з бойовою стрільбою. Одного разу дивізія в повному складі здійснювала 300-кілометровий марш майже через усю Чехословаччину на Доуповський полігон. Отже, бойові навчання та ратна підготовка особового складу були на найвищому рівні та головним пріоритетом. А на дворі вже був кінець 80-х, Варшавський договір тріщав по швах, і нова влада на чолі з Вацлавом Гавелом наполягала на виведенні радянських військ із Чехословаччини. Дивізія Шуляка виходила з країни останньою. Нове місце дислокації – Прибалтика. Дивізію розквартирували у військових містечках, які не використовувались років зо двадцять. Тож інфраструктура була зруйнована, офіцерам і солдатам довелося майже з «нуля» наводити елементарний порядок, ремонтувати будівлі та бокси для техніки.
«А окрім суто побутових питань треба було й бойовою підготовкою займатися, аби не втрачати професіоналізму та ратного досвіду, організувати вартову службу та багато інших питань повсякденної життєдіяльності вирішувати, – згадує Петро Іванович. – А в штабі округу на нарадах замість дієвої допомоги майже кожного разу дорікали за недоліки. А як без них, адже дивізія прийшла на необлаштоване місце…»

Служба на Батьківщині
Цікавий факт: 1 грудня 1991 року, в день, коли відбувся Всеукраїнський референдум, Петро Іванович був у відпустці. Тут, на Батьківщині, він віддав свій голос за те, щоб Україна стала дійсно незалежною державою. Але в той час процедура переведення офіцерів у щойно створенні Збройні Сили України ще не була відпрацьована, тож у січні 1992 року Петро Шуляк повернувся до Риги на посаду начальника управління кадрів округу, на яку був призначенийSHULYAK2 буквально перед початком планової відпуски. Та через кілька днів офіцери, з якими раніше навчався в академії, що служили в Києві, зателефонували і сказали, що для вирішення питання про переведення до українського війська краще особисто прибути на прийом до Міністра оборони України.
Отримавши дозвіл на виїзд до Києва, Петро Іванович вирушив до столиці України, але, на жаль, до міністра не потрапив – той перебував у службовому відрядженні. Однак Шуляка прийняв виконувач обов’язків начальника Головного штабу генерал-лейтенант Георгій Живиця і порадив написати рапорт на ім’я Міністра оборони України, а після цього чекати на рішення Головнокомандувача Збройних Сил СНД про переведення до української армії. До речі, через кілька тижнів після того, як Петро Іванович повернувся в Ригу, а саме – 30 січня, командувач Прибалтійського округу усунув Шуляка з посади, пояснивши своє рішення тим, що той вирішив «служити в чужій армії».
Вже після переведення до України, в Києві, під час зустрічі з Міністром оборони України генерал-полковником Костянтином Морозовим Шуляку запропонували посаду командувача 13-ї армії. Штаб армії був розташований у Рівному. Тож коли Петро Іванович сказав рідним, що буде служити поряд з батьківською домівкою, вони не відразу повірили.
Але часу, щоб частіше бувати на малій батьківщині, навіть незпопри, що до неї – ні сотні й тисячі кілометрів, як раніше, а рукою подати, більше не з’явилось. Адже на початку 90-х років повним ходом йшов процес розбудови армії незалежної України. Як каже Петро Іванович, то був дуже складний етап. Найголовнішим було не втратити боєздатність військ, не знизити рівень й ефективність бойової підготовки. Треба було налагоджувати зв’язки з місцевою владою, адже військові частини 13-ї армії дислокувалися аж у шести областях України. І, як згадує Шуляк, цивільні чиновники радо підтримували зусилля військових щодо будівництва національного війська, допомагали у вирішенні багатьох матеріально-побутових питань…
З Рівного офіцерська доля привела Петра Івановича до Львова, де він згодом став командувачем військ Прикарпатського округу (ПрикВО ) – одного із найпотужніших і найкращих військових організмів не лише України, а й колишнього Радянського Союзу.
Як командувач ПрикВО генерал Шуляк стояв біля витоків формування, підготовки та відправлення миротворчих контингентів до Югославії, Анголи. Миротворчі місії на той час були цілковитою terra incognita для Збройних Сил України, але командування округу, офіцери та солдати військових частин із честю впоралися зі складними завданнями. І саме вони заклали міцний фундамент в те, що через лічені роки Україна як країна-миротворець увійшла до когорти найвпливовіших держав світу, а українських військовослужбовців з повагою зустрічали в далеких куточках земної кулі.
Хоча часи тоді були нелегкі – офіцері у військах по кілька місяців не отримували грошового забезпечення, гостро поставало квартирне питання.
«В окрузі офіцерам затримували зарплату по дев’ять місяців, – згадує Петро Іванович. – Навіть не знаєш, що людям говорити, а офіцери і військову справу люблять, і з душею служать, професійний вишкіл високий, на навчаннях не гірше за іноземних колег діють, а мені як командувачу заохотити підлеглих немає чим… Дійсно, важкі тоді часи були, але ми шукали вихід із такої ситуації, зверталися по допомогу до місцевої влади. І вона нам допомагала, за що їй величезна шана, але ця допомога була краплею в морі не-скінченних проблем. Та офіцери вистояли, з честю пережили той важкий період».
За часів командування Шуляка округом військові частини ПрикВО стали першими учасниками програми «Партнерство заради миру» – у 1995 році на Львівщині вперше провели спільне українсько-американське навчання «Щит миру-95». До речі, через шість років, коли Петро Іванович вже обіймав посаду заступника Міністра оборони України – командувача Сухопутних військ Збройних Сил України, на Яворівському полігоні за його сприяння був створений навчальний центр «Партнерство заради миру» саме для підготовки миротворчих контингентів.
З ім’ям Петра Шуляка також пов’язане створення українсько-польського батальйону – так званого «УкрПолбату». Як говорить Петро Іванович, ця ідея виникла під час візиту до ПрикВО польського генерала Зенона Брика. Створення спільного батальйону знайшло підтримку на вищому державному рівні двох країн, а згодом особовий склад «УкрПолбату» неодноразово доводив високу дієвість під час виконання миротворчих завдань та став символом українсько-польського військового співробітництва.
SIP_0095У 1998 році Шуляка призначили командувати Сухопутними військами. За три роки на цій посаді Петро Іванович ставив в основу не лише питання бойової підготовки військ, удосконалення професіоналізму солдатів і матеріально-технічного забезпечення, а й розвиток міжнародного військового співробітництва. У цей час значно була розширена географія виконання Сухопутними військами миро-творчих завдань та участі в міжнародних військових навчаннях. Українські миротворці розпочали виконувати завдання в Південному Лівані, у Сьєрра-Леоне. А наприкінці 90-х років уперше провели українсько-британське навчання десантників «Козацький експрес», до якого згодом долучилася Польща. І ці навчання стали проводиться щороку на полігонах однієї з країн-учасниць.
У листопаді 2001 року генерала Шуляка призначають начальником Генерального штабу Збройних Сил України. Як згадує Петро Іванович, якщо і раніше вільного часу майже не було, то в той період його взагалі не стало. У кращому випадку зі службового кабінету виходив о 22-23 годині. Доводилось вирішувати безліч проблем. Головний акцент робив на вдосконаленні законодавчої бази, нормативно-правових документів, що регулювали сферу оборони та національної безпеки країни. Наприклад, було розроблено та затверджено проект Концепції моделі ЗС України зразка 2010 року, який став підґрунтям для Держпрограм розвитку Збройних Сил та розвитку озброєння і військової техніки. Також у той час прийняли Держпрограму переходу ЗС України до комплектування військовослужбовцями-контрактниками. Та й ще безліч питань, що безпосередньо стосувалися безпеки держави та зміцнення армії, вирішувалися, було багато задумів та планів, але 27 липня 2002 року під час святкування 60-ї річниці 14-го авіакорпусу сталася трагедія на Скнилівському летовищі. Генерал-полковник Шуляк тоді виконував обов’язки Міністра оборони України, який знаходився у черговій відпустці. Наступного дня Верховний Головнокомандувач звільнив Шуляка з посади начальника Генерального штабу…
«Я був морально готовий до такого розвитку подій. На тлі тієї трагедії моя відставка була такою дрібницею, що про неї не варто й згадувати», – говорить Петро Іванович.
Майже 42 календарних років генерал-полковник Шуляк віддав службі в армії. І, як сам каже, на тернистому офіцерському шляху завжди розраховував лише на власні сили, знання та професійний досвід, на підтримку родини. Службовим шаблями просувався, розраховуючи лише на себе, тож і навчався завжди на «відмінно», до служби ставився відповідально, вкладав у неї душу і серце. Хліб військового в усі часи важкий, і як говорить генерал-полковник Шуляк, він ніколи не шукав легкого хлеба.
Кажучи про складну ситуацію сьогодення, Петро Іванович вважає, що саме хронічне недофінансування армії протягом багатьох років призвело до зниження боєздатності Збройних Сил та відтоку з їхніх лав професійних офіцерів. Адже роль військових у суспільстві принижувалася, озброєння та військова техніка майже не оновлювалися. Ці та багато інших негативних чинників призвели до розбалансування сектору безпеки й оборони держави.
Але саме армія, на думку Петра Івановича, ті патріоти, які зараз служать у її лавах, таки відстоять незалежність та єдність України, а професія захисника Батьківщини знову стане шанованою та почесною в нашому суспільстві.

Андрій МИРОНЧУК

Powered by Ajaxy