Журнал

Берегині з Наводницької вежі

Берегині з Наводницької вежі

Микола ще здалека почув перешіптування чужинців. Відчуття, що терористи стоять просто в нього над головою, підтвердилося тієї миті, коли гілка дерева, яку бачив перед собою розвідник, тріснула під чоботом ворога.
Ворожа ДРГ його не помітила. Чоловік не сумнівався, що її належно зустрінуть побратими.
«Дякую вам, дівчата, за вашу працю», – подумки згадав Микола «київських павучих», які сплели його «кікімору». Вже вкотре маскувальний костюм зробив бійця непомітним, врятував життя і дозволив успішно виконати бойове завдання в тилу противника
У кожне плетіння сітки чи маскувального костюма з чудернацькою назвою «кікімора» невеликий колектив патріотично налаштованих жінок вкладає націнніше – свою любов і надію на найшвидшу перемогу.

«Маскувальна сітка на вежі» – таку назву для своєї волонтерської організації жінки обрали тому, що з вересня 2014 року розташувалися в одній кімнатці стародавньої занедбаної Наводницької вежі в Києві. У ХVІІІ столітті споруда будувалася як оборонна казарма для кількох армійських рот, розрахована на 500 осіб з озброєнням і 22 гармати. Через невеликі розміри називалася малою вежею. Нині ж будівля є архітектурною пам’яткою столиці. Та жінки оживили її своєю присутністю і знову повернули попереднє призначення – служити на користь військовим.
Багато киян дізналися про існування вежі завдяки тому, що саме тут щодня, як бджілки у вулику, трудяться невтомні «київські павучихи», як вони самі себе називають. Кожен небайдужий несе сюди для передачі бійцям на фронт харчові продукти, допомагає коштами, а також – необхідними для плетіння маскувальних сіток старими речами.
– На кошти, які до нас надходять, ми купуємо рибацьку сітку, але для того, щоб вона стала маскувальною і такого кольору як місцевість, де перебувають українські підрозділи, нам доводиться шукати матеріал, фарбувати його, а це дуже копітка робота, – розповідає одна зі співзасновниць волонтерської організації пані Ірина Герасименко.
За її словами, для якісної маскувальної сітки підійде будь-яка непотрібна в господарстві ганчірка, колір також не має значення, адже все, що вдається зібрати, жіночки вдало, хоч і не в легкий спосіб перефарбовують у колір хакі.

Майже всі жінки, які працюють нині у вежі, розпочали свою волонтерську діяльність ще на Майдані. Далі по мірі можливостей допомагали солдатам в АТО і пораненим у шпиталях. А як почули від бійців, що на Сході підрозділам потрібні маскувальні сітки, об’єдналися навколо цієї ідеї-завдання і почали працювати. Кожного вечора після того, як закінчували доглядати поранених бійців у шпиталі, а дехто після роботи, йшли не додому, а плести потрібну фронту сітку.
2014 року в невеличкому приміщенні не було де впасти яблуку, налякані війною люди приходили до вежі, аби хоч чимось допомогти. З часом охочих ставало дедалі менше, патріотизм згасав, деякі переставали приходити, мотивуючи це тим, що вони втомилися від війни.
На запитання, скільки ж за ці роки сплетено сіток, відповідають гуртом, що порахувати важко, але жінки стверджують, що кількість виготовлених їхніми руками сіток і «кікімор» вже давно перевищила тисячу.
Одну розтяжку сітки беруться виплітати три-чотири жінки. Майстрині стверджують, що це оптимальний варіант для ефективної роботи.
Основні розміри сіток, які бійці замовляють найчастіше – від 50 до 100 квадратних метрів. Тяжко працюючи, жінки встигають щомісяця надсилати до зони АТО близько десяти сіток. Все залежить від того, на які розміри сіток – для техніки чи бліндажів – є попит. «Кікімори» ж мають своїх персональних замовників, адже їх необхідно виготовити, зважаючи на зріст бійця, призначення його підрозділу, пору року та умови ландшафту, де військовослужбовець має виконувати бойові завдання.
Перед відправкою в зону АТО до кожної готової сітки та «кікімори» жінки вкладають розроблені власноруч листівки та виготовлені обереги – ляльки-мотанки.
Нині замовниками «павучих» є всі підрозділи, які перебувають на Сході держави. Улюбленців немає. Існує черга залежно від замовлення, згідно з нею і виготовляють сітки.
Матеріали для плетіння жінки закуповують у магазинах секонд-хенду, приносять з дому, збирають в людей, потім власноруч фарбують у потрібні кольори. Найкраще підходять натуральні тканини, які простіше пофарбувати і в подальшому розрізати чи розірвати на клаптики.
Пані Тетяна вважає своїм обов’язком працювати в цьому осередку патріотів. Її чоловік і син не можуть воювати, тому жінка взяла на себе зобов’язання хоч у такий спосіб допомагати війську і державі.

– На мене покладено завдання із закупівлі тканини та її фарбування, готую матеріал для плетіння, – розповідає Тетяна. – Це не так легко, за відсутності чоловіків, це все потрібно донести, пофарбувати і розірвати на потрібні шматочки.
Важко уявити, але виявляється, що чоловіча сорочка будь-якого кольору після фарбування, використовується без залишків: манжети, комір, кишені – все йде на створення сітки або «кікімори». На жаль, на сьогодні є гостра нестача тканини. Ті люди, які раніше приносили матеріал, вже не приходять. Але жінки знають, що війна ще не закінчилася і потреба в маскувальних сітках у бійців не припинилися.
Майстрині говорять, що на власні очі бачили не один заклик у пресі, де йшлося про те, що вже достатньо допомагати волонтерам збирати речі, бійці й підрозділи забезпечені всім необхідним. Але якщо це так, кажуть жінки, то вони б це відчули найперші, адже мають зв’язок майже з кожним підрозділом, що нині на передовій, і добре знають, що замовлення як надходили, так і надходять.
Пані Леся працює державним службовцем у Міністерстві інфраструктури. Свою волонтерську діяльність розпочинала з того, що возила продукти харчування у волонтерський пункт, розташований на залізничному вокзалі столиці. Там їй і підказали адресу «Маскувальних сіток на вежі».
– Коли я сюди потрапила, була приємно вражена дружним колективом, нині ми життя одна без одної вже не уявляємо, ми – як одна сім’я, – говорить Леся.
Кожного вечора вони приходять до вежі з піснями та жартами, із власними життєвими історіями, вузлик за вузликом плетуть дуже важливі для бійців маскувальні сітки.
Та не все у жінок гаразд. Нелегка праця – влітку в спеку, взимку в холод і сирість – супроводжується пилом від тканини та мішковини. Стеля протікає, у будівлі немає опалення. З настанням холодів жінкам доводиться самостійно дбати про те, де придбати дрова для невеликої «буржуйки», яка хоч якось обігріває приміщення. Допомоги чекати немає від кого. Представники історичного музею Києва заборонили щось переобладнувати, адже ця споруда є історичною пам’яткою.
Євгенія прийшла до організації у грудні 2014 року, після того, як багато разів допомогла бійцям матеріально, передаючи харчі на передову зрозуміла, що потрібно й ще щось робити самостійно.
– У мене дуже відповідальна й копітка праця – плету «кікімори», – каже Євгенія. – У цій роботі потрібно підібрати колір і нарізати правильні розміри тканини та мішковини. Ми стараємося зробити все, щоб наша робота була якісною і корисною, адже приємно, коли твій «витвір мистецтва» зберігає комусь життя, – зауважує дівчина.
Той, хто хоч раз спробував виготовити маскувальний костюм «кікімора», розуміє, наскільки це довготривалий, копіткий і небезпечний процес. Потрібно мати не лише терпіння, а й здоров’я. Пил з мішковини і фарби з розірваної тканини, подразнюють органи дихання, тому майстриням доводиться працювати у захисних масках.
– Головне правильно і якісно зшити основу костюма – рибацьку сітку, а це вдається зробити не кожній, потрібно бути швачкою з досвідом, таких жінок нам бракує, – розповідає колишня працівниця столичного ЦУМу Олена Сергєєва. – У нас лише одна подруга може виконувати цю роботу, а тому доводиться інколи власноруч петельку за петелькою, нервуючи та втомлюючись, вишивати вкрай необхідний костюм для «вечірнього виходу» розвідника.
Ті військові підрозділи і війсь-ковослужбовці, які отримали вироби невтомних «київських павучих», постійно дякують листівками з передової, офіційними подяками та грамотами. Хлопці надсилають шеврони свїх підрозділів, яких у жінок уже ціла колекція. Окремі підрозділи шлють відеозвіти про використання безпосередньо на передовій доробку майстринь, до яких додають вдячні відеозвернення. Часом бійці заходять у гості, розповідаючи цікаві історії про те, як «кікімори», сплетені жіночими руками, допомагають розвідникам залишатися непоміченими ворогом.
Перебуваючи особисто з волонтерськими завданнями в зоні АТО, жінки впізнають свої сітки. Кажуть, що кожна волонтерська група особливо виплітає маскувальні візерунки. Хтось плете пелюстки, інші зав’язують на вузол. Власний стиль плетіння «київські павучихи» жартома називають «шлях нетверезого хробака». Майстрині переконані, що таким способом більше ніхто не плете.
Тішить жінок те, що є в підрозділах командири, які ставляться до сіток по-господарськи. Після зими готують їх до наступного року – просушують і складають у надійні місця, так само дбайливо вояки опікуються й літніми сітками. Це свідчить про шанобливе ставлення до праці майстринь, які по всій країні плетуть такі необхідні на фронті речі. Прикро, що більшість нехтує елементарними хазяйськими правилами. Мовляв, навіщо перейматися, жінки ж іще сплетуть…
Сестри-близнючки Людмила та Олександра за фахом геологи. Сестри радіють, що входять до складу цього чудового жіночого колективу.
– Останнім часом я менше долучаюся до плетіння, більше працює моя сестра, а все тому, що маю вдома непосидючого чотирирічного онука, – розповідає з усмішкою пані Людмила. – Наші діти та онуки нами дуже пишаються, адже поділяють думку про те, що для настання миру потрібно кожному щось робити.
Підтримують сестер і рідні. Нещодавно їхня подруга, яка була вимушена продати в анексованому Криму все майно, спеціально привезла з півострова накопичену роками постільну білизну і віддала її на матеріал для плетіння сіток.
Події, які сколихнули Україну – захоплення Криму, ескалація конфлікту на Сході держави – надихнули сестер на написання віршів. А головними шанувальниками творчості є їхні рідні, а також найкращі подруги, яким вони читають свої вірші під час плетіння сіток.
«Маскувальна сітка на вежі» за покликом серця об’єднала у своїх лавах вчителя, лікаря, геолога, художника, юриста, перекладача, менеджера, журналіста, пенсіонерів, переселенців.
Нещодавно до складу організації увійшли Леся і Румія. Жінкам разом із родинами довелося переїхати до столиці з Донеччини та отримати статус переселенців. Покинути довелося все – роботу, рідню, житло.

Татарка Румія із чоловіком Геннадієм та двома дітками переїхали з Єнакієвого вимушено. Геннадій з перших днів російської агресії взяв до рук зброю і добровольцем пішов до лав Збройних Сил України захищати рідний донецький край. Повертатися з війни було нікуди, адже в підконтрольному бойовикам Єнакієвому два будинки родини були зруйновані. Тому, забравши сім’ю з не багатьма вцілілими речами на українську територію, чоловік вирушив до Києва в пошуках захисту та притулку.
Нині сім’я переселенців бореться за те, щоб отримати хоч якусь допомогу від держави, але виявляється, це досить складно. Потрібно надати купу документів і свідчень, які підтвердять, що житло зруйноване. Потрапити ж на підконтрольну бойовикам територію, щоб довести даний факт, ні чоловік, ні жінка не можуть. На колишніх сусідів, які могли б підтвердити хоч щось, сподіватися нічого, адже всі вважають сім’ю бандерівцями.
Відчувши війну на собі й побачивши «рускій мір» на власні очі, Румія і Геннадій допомагають пораненим у Центральному військово-медичному клінічному центрі та госпіталі в Ірпені, готують для них їжу, здають кров, а вечорами плетуть сітки.
Сподіваються на державу і невтомні «павучихи». Жінки не приховують, що за роки плетіння сіток дійшли думки, що виготовлення сіток потрібно поставити на конвеєр на загальнодержавному рівні. Вони переконані, що з такою роботою могли б упоратися і в жіночих виправних колоніях.
– Ще ніхто не прийшов і не сказав: «Дівчата, все! Достатньо! Дякуємо за роботу! Тепер сітки плестимуть на державних підприємствах!» – каже Ірина. – Навпаки, щодня надходять телефонні дзвінки від бійців з передової, яким постійно не вистачає маскувального матеріалу.
Отримуючи замовлення, жінки починають шукати кошти для закупівлі сіток і тканини. З власних домівок вони все, що можна було вплести в сітку, вже давно винесли. Тому нині шукають спонсорів, помічників та однодумців.
За словами тимчасового виконувача обов’язків начальника Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України полковника Василя Кіцули, для військових частин ЗС України, які беруть участь у проведенні АТО, з початку операції з відновлення територіальної цілісності закуплено 3000 маскувальних комплектів, а силами підрозділів, підпорядкованих ГУОЗ, виготовлено майже 300 маскувальних покриттів для зимових умов.
–2017 року плануємо закупити 1700 маскувальних комплектів, – каже полковник Василь Кіцула. – Ще 150 маскувальних комплектів будуть виготовлені власними силами, особовим складом дисциплінарного батальйону нині відновлюються маскувальні покриття, які мають непридатний для експлуатації стан.

Представниці волонтерської організації «Маскувальна сітка на вежі» пробували агітувати молодь у вишах столиці, розповідали про важливість своєї справи. Але нічого з того не вийшло. Юнаки та дівчата уважно слухали, співчували, обіцяли прийти на допомогу, але жодного студента майстрині не побачили.

Вражають своєю безпосередністю та щирістю у сприянні волонтерському руху і воїнам АТО діти. Наприкінці навчального року школярі з Білої Церкви передали «київським павучихам» кошти, які дівчатка та хлопчики виторгували на одному зі шкільних ярмарків, продавши свої доробки, малюнки, солодощі та картини. Одну з картин – образ Ісуса Христа, яку намалювала тринадцятирічна дівчинка, під час ярмарку ніхто не купив, та вона не засмутилася і вирішила передати її безпосередньо «київським павучихам».
Господь Бог підтримує жінок, а його образ на картині щодня надихає на непросту, але таку потрібну роботу.

Олександр БІРЧЕНКО

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту