Журнал

СИЛА – В ЄДНАННІ!

СИЛА – В  ЄДНАННІ!

Кожен народ проходить етапи історії, які визначають  його подальшу долю. І горе тому, хто не знає свого минулого та не вміє робити висновків із історичних помилок. Нинішній доленосний період України – це не лише боротьба за цілісність та незалежність, це історичний шанс довести всьому світові, що наша держава заслуговує на  щасливе майбутнє. Своєю гідністю й мужністю це доводять  сьогодні українці. І вкотре нагадують собі й іншим націям: ворога можна перемогти лише гуртом

722 січня 1919 року представники двох держав — Української Народної Республіки і Західно-української Народної Республіки урочисто проголосили в Києві на Софійському майдані Акт Злуки. Ця подія назавжди увійшла в новітню історію держави як символ волевиявлення народу на шляху до політичної та економічної незалежності, до соборності, об’єднання земель, на яких протягом століть жили наші предки.
І цей день назавжди залишиться в пам’яті українського народу як свято Соборності України. Адже високий принцип соборності своїх земель – найблагороднішій у світі ідеал, до якого прагне кожна нація.
Ідея соборності була тим гаслом, що об’єднувало патріотичні верстви української нації, тою провідною зіркою, що світила в найтяжчі часи, надихала на боротьбу за волю і незалежність.
Історично соборність спочатку мала релігійно-філософське наповнення і віддзеркалювала намагання досягнути єдності людей на основі загального віровчення. Збираючись разом у божому храмі, соборі, люди відчували себе захищеними і сильними у своїй єдності.
Згодом ідея соборності набула національно-політичного ос-мислення; стало очевидним, що конфесійні або політичні протистояння заважають економічному, культурному, духовному процвітанню народу.
Соборність з часів Київської Русі була пов’язана з поняттями рівності і незалежності. Це поєднання боротьби за народну волю і національний суверенітет з прагненням до територіальної злуки всіх українських земель виразно виявилося в часи козацьких походів і Визвольної війни 1648-1654 років, проти кого б вони не були спрямовані (проти султанської Туреччини, Кримського ханства чи польської шляхти). Великою перемогою в цих зусиллях народу стало створення держави Б. Хмельницького, яка з’єднала більшість розірваних земель України.
Але згодом, за Андрусівським договором 1667 року державу на довгі століття поділили на Лівобережну і Правобережну частини – між Польщею і Росією. Це завдало важкого удару її економічному розвитку, загальмувало культурні процеси, відкинуло на багато років від цивілізаційного поступу європейських країн.
Та ідея соборності українських земель продовжувала жити в широких народних верствах і в інтелектуальній верхівці нації. XVII і XVIII ст. минули у безперервній боротьбі. Єдину власну свою і предків вітчизну закликали відстоювати правобережних і лівобережних українців їхні ватажки.
6Яскраве вираження ідеї єдності українських земель знайшли в документах Кирило-Мефодіївського братства. До його складу увійшли найкращі представники тогочасної української інтелігенції: професор Київського університету Микола Костомаров, службовець Микола Гулак, студент Василь Білозерський. Активну участь у роботі товариства брали письменник і педагог Пантелеймон Куліш і великий поет України Тарас Шевченко. Головною метою своєї діяльності товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом.
За революційність членів товариства було суворо покарано, а найтяжче Тараса Шевченка – 10 років солдатчини у далеких оренбурзьких степах.
Наприкінці XIX ст. ідеї соборності відроджуються у працях відомого громадського діяча України Михайла Петровича Драгоманова. Наслідуючи кирило-мефодіївців, уявляючи Україну соборною, єдиною і вільною, він пішов далі, запропонувавши конституційний устрій, самоврядування і особисту свободу громадян.
У добу національно-визвольних змагань 1917-1920 років, збуджених світовою війною, остаточно викристалізувалась ідея створення самостійної соборної Української держави. Більше того – ця ідея знайшла свою державотворчу практичну реалізацію у створенні Української Народної Республіки. Споконвічна мрія українського народу про власну державу здійснилась і була законодавчо втілена в Універсалах Центральної Ради, очолюваної М.С. Грушевським. Події в Росії – лютневий, а потім жовтневий перевороти підштовхнули процес оформлення української автономії, а згодом і повної суверенізації, яка була проголошена IV Універсалом 22 січня 1918 року.
Повернімося до тих подій, які зумовили утворення української держави. 3 листопада 1918 року перестала iснувати Австро-Угорська iмперiя. Напередодні цієї події Українська Нацiональна Рада, яка зібралася 18 жовтня 1918 року, постановила: «Вся українська нацiональна територiя, Схiдна Галичина з граничною лiнiєю Сяну враз з Лемкiвщиною, пiвнiчно-захiдна Буковина i так звана Угорська Русь,  уконституйовуються оцим,  як Українська Держава». Так була узаконена Українська  Держава.
Але на захiдно-українськi землi, якi  були  у складi  Австро-Угорщини почала претендувати Польща:  у Краковi 28 жовтня 1918 року утворилася Польська лiквiдацiйна  комiсiя, яка проголосила, що Галичина належить Польськiй державi, i 1 листопада мала прибути до Львова, щоб оголосити владу Польщi на цих землях.
Подiї примушували українських дiячiв дiяти рiшуче. На засiданнi Українського генерального вiйськового комiтету виступив його голова полковник Дмитро Вiтовський, який сказав: «Як цiєї ночi ми не вiзьмемо Львова, то завтра його вiзьмуть поляки».
З метою утвердити  держав-нiсть  українського  народу  на власних  землях  у  нiч проти 1 листопада у Львовi група українських вiйськовикiв на чолi з капiтаном сiчових стрiльцiв Дмитром Вiтовським встановила українську владу.  Ополуднi вiдбулася передача влади делегацiї  Української Нацiональної  Ради,  хоч  вона вже до цього  була сувереном української захiдної держави.
13 листопада  1918 року проголошено утворення Захiдно-української Народної Республiки (ЗУНР).
Державний акт проголошення самостiйної Захiдної-української Народної Республiки має незаперечне значення загальної нацiональної iсторичної подiї, бо саме він  став тим духовним фундаментом, що створив передумови для акта 22 сiчня 1919 року, який остаточно вирiшив з’єднання всiх  українських  земель  в одну соборну Українську державу.
Але в результатi  дiй  польських вiйськових органiзацiй,  якi iснували у Львовi,  розпочалася спочатку боротьба в місті,  а згодом розгорілася польсько-українська вiйна. Керiвництво польського повстання у Львовi найбiльшу надiю покладало на допомогу ззовнi: в той час у Польщi було 20 млн населення, а на Галичинi – до 4 млн. І варшавський уряд доручив комендантовi кракiвської вiйськової округи генералу Б. Рої пiдготувати експедицiйний загiн для походу на Львiв.
З 21 листопада  починається  загальний  наступ  польських вiйськ проти ЗУНР.
Дiєву допомогу Захiдно-Українськiй  Народнiй  Республiцi надала українська Народна Республiка,  на чолi якої стала  Директорiя, перебравши  владу вiд гетьмана Павла Скоропадського. Спiльнiсть iнтересiв цих українських держав,  почуття  єд-ностi всього народу  призвело  до усвiдомлення необхiдностi об’єднання двох держав в єдинiй соборнiй i незалежнiй державi. Вже 1 грудня 1918 року у Фастовi був пiдписаний попереднiй договiр із УНР про об’єднання  українських  земель.  Договiр вiд iменi Директорiї пiдписали її члени —  В. Винниченко,  С. Петлюра, П. Андрiєвський та Ф. Швець i вiд iменi ЗУНР її державні Секретарі Л. Цегельський i Д. Левицький. У постановi Української Нацiональної Ради вiд 3 сiчня 1919 року про ратифiкацiю  цього договору, зокрема, стверджувалося: «Українська Нацiональна Рада, виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжествєнно з’єдиненє з нинiшнiм днем: Захiдно-Української Народної  Республiки з 311Українською Народною Республiкою в одну одноцiльну, суверенну Народну Республiку».
Прагнення до утвердження єдностi української нацiї знайшло  своє втiлення в офiцiйному Актi Злуки всiх українських земель, проголошеному 22 сiчня 1919  року  в  Києвi  на Софiйському майданi i в усiй Галичинi.  Пiд час  урочистостей було прилюдно оформлено Акт Злуки мiж УНР i ЗУНР,  що зафiксував вiдповiдний  Унiверсал  Директорiї Української  Народної Республiки.
Вiдтоді захiднi землi стали  складовою  частиною єдиної Української держави  i отримали назву Захiдної Областi Української Народної Республiки.
Найбільш вражаючим організаторським досягненням уряду ЗУНР стала Галицька армія, в якій галичани вбачали важливий засіб захисту своєї державності. Багато офіцерів і генералів цієї армії на вищих керівних посадах походили зі Східної України, пройшли школу війни та колишньої царської армії.
Галицька армія протягом 1919 року брала участь у польсько-українській війні. Після боїв у травні-червні з поляками армія наполягала на тому, щоб продовжувати змагання за українську державу, вступивши у Східну Україну, і з’єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками.16 липня 1919 року Галицька армія й тисячі цивільних західних українців під обстрілом польської артилерії переправилася через Збруч у Східну Україну. Збройна боротьба за Східну Галичину, в якій загинули 15 тисяч українців, закінчилася.
Відступ галичан на Східну Україну та їхнє з’єднання з силами Директорії були важливими в історії українського національного руху. Братні стосунки і зв’язки, про які говорилось протягом поколінь, знайшли практичне втілення і масовий масштаб.
Залишалася надія, що ці два уряди (Директорії та ЗУНР), армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле і здобудуть українську державу. Щодо військового аспекту українці ще ніколи не були такими міцними. Вони мали під зброєю майже стотисячне  загартоване в боях військо.
Однак незабаром стало зрозуміло, що розбіжності між двома урядами більші за можливість їх розв’язати.
Поступово Директорія під натиском Червоної армії, Денікіна втрачає свій вплив на події, втрачає території (1919-1920 рр.).
У листопаді 1920 року в Україні точаться запеклі бої в районі ріки Дністер  між військами УНР та частинами Червоної армії. В подальшому армія УНР відступила за річку Збруч на територію, зайняту поляками. Її частини та підрозділи були роззброєні та інтерновані в польські табори. А з розгромом головних сил Н. Махна радянськими військами повстанський рух занепадає. Невдалим був і «льодовий похід» отамана Г. Тютюнника, учасники якого після перетин радянського кордону (листопад 1921 року) були розстріляні у м. Базарі на Волині.
18 березня 1921 року з підписанням Ризького мирного договору між РРФСР, УРСР і Польщею Українська Народна Республіка фактично перестала існувати де-юре.
5Отже, Акт Злуки всiх українських земель вiд 22 сiчня 1919 року не набув розвитку.  Але вiн залишився символом споконвiчних  прагнень українського народу до возз’єднання i доказом того, що весь український народ прагнув   вiдновлення своєї державностi.  Вiн має особливу актуальнiсть,  оскiльки з приходом бiльшовикiв до влади питання державностi  України  ще бiльше загострилося:  в декларацiях i документах, розрахованих на приваблювання мас, декларувалося право народiв на самовизначення,  тоді як у своїй практичнiй дiяльностi нова влада робила все вiд неї залежне, аби знищити прагнення народiв  до утвердження незалежностi їхніх держав.
Саме визвольна боротьба та Акт Злуки вiд  22  сiчня  1919 року як  втілення  об’єднавчих  прагнень українського народу змусили бiльшовикiв вiдмовитися вiд спроби подiлу України, прийняти в березнi 1919 року  першу Конституцiю Української Соцiалiстичної Радянської Респу-блiки та оголосити про створення єдиної УРСР,  але  в  нiй  не  йшлося про утворення держави (республiки) українського народу.
Сьогоднi боротьба за держав-нiсть України не закінчилася: їй протидіють тi сили, якi i 97 рокiв тому виступили проти самовизначення українського народу.
Історичний досвід і військово-політичні реалії українського державотворення 1917-1920 років переконливо свідчать, що вагомим  гарантом існування незалежної України є національні Збройні Сили. Цього повчального історичного уроку ми не повинні забувати, особливо в нашій теперішній складній ситуації.
Недаремно Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Петро Порошенко у своєму зверненні з нагоди Дня Соборності наголосив, що відновлення територіальної цілісності України є головним пріоритетом. А такі надскладні завдання, як повернення України на Донбас та деокупація Криму, будуть виконуватися насамперед політико-дипломатичним та міжнародно-правовим шляхом з одночасним зміцненням обороноздатності держави та Збройних Сил.
«Лише сильне національне військо може бути гарантом соборності, незалежності, цілісності. Тепер ми маємо саме таку армію, якою пишаються співвітчизники, і яку поважає навіть ворог… Поважає, бо боїться», – наголосив глава держави.

Михайло БІРЧЕНКО

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту