Журнал

ТЕСТ НА ОФІЦЕРСЬКУ ЧЕСТЬ

ТЕСТ НА ОФІЦЕРСЬКУ ЧЕСТЬ

Наприкінці лютого 2014 року, коли в нашій державі остаточно перемогла Революція гідності, Росія почала проти України пряму військову агресію
в Криму з подальшою анексією півострова.
Під явно надуманим приводом захисту російськомовного населення на
півострові Путін ввів свої війська на територію України. Простіше кажучи, Москва, не переймаючись пристойністю та дотриманням міжнародних
зобов’язань, сама собі дала абсолютно незаконний дозвіл на введення військ на територію дружньої держави

Достеменно відомо, що російському вторгненню передувала активна пропагандистська кампанія, диверсійна й агентурна діяльність, особливо в Севастополі, розгорнута задовго до початку подій за безпосередньою участю спецслужб РФ. Головним завданням агентів Кремля була деморалізація особового складу підрозділів ЗСУ та спонукання наших військових до відмови від озброєного спротиву агресору. Одним з важливих об’єктів ідеологічного впливу стали частини та кораблі ВМС України, більшість з яких напередодні вторгнення базувалися в Севастополі (Північна та Стрілецька бухти) та в смт. Новоозерне (оз. Донузлав).
Нагадаю, організаційно ВМСУ становили корабельний склад, частини берегової оборони й авіація з усіма своїми базами матеріально-технічного забезпечення, службами та береговою інфраструктурою. У цифрах це виглядало так: 17 бойових кораблів, близько 30 суден і катерів забезпечення, допоміжні судна, 30 літаків і гелікоптерів, близько 40 танків, 90 БМП, 190 БТР і понад 60 артилерійських систем. Загальна чисельність особового складу становила 14 тисяч осіб.
Не торкаючись морального аспекту питання, а також історичних і політичних передумов, розглянемо лише хроніку подій у військово-морському вимірі.

Севастополь. Північна та Стрілецька бухтиrussia-crimea-invasion
24 лютого 2014 року. У Севастополь прибувають перші частини російських спецпризначенців. Цих автоматників без розпізнавальних знаків, у камуфляжах і масках журналісти влучно прозвали «зеленими чоловічками» на кшталт інопланетян, які начебто і є, але офіційно їх немає.
26 лютого. Москва розпочинає масштабні військові навчання вздовж усього українсько-російського державного кордону, під прикриттям яких 110 російських десантників у ніч на 27 лютого на чолі з полковником ФСБ І. Гіркіним захоплюють Раду Міністрів АРК і парламент Криму в Сімферополі, де під дулами автоматів організовують «перевибори» кримського уряду, проштовхуючи сценарій анексії Криму. У цей же час спецпризначенці ГРУ МО РФ захоплюють міжнародний аеродром у Сімферополі, забезпечивши тим приймання важких транспортних літаків з десантом.
Одночасно, порушуючи угоду про базування ЧФ РФ у Криму, Москва починає перекидати на півострів додаткові сили своїх військ з бронетехнікою, використовуючи для цього десантні кораблі зі складу Чорноморського, Балтійського та Північного флотів. Щоденно морем з Новоросійська в Севастополь прибуває по 900 вояків з технікою та озброєнням.
Так, 1 березня російські ВДК «Калининград» і «Минск» доставили у Крим підрозділи Ставропольського 25-го полку спецпризначення. 2 березня на ВДК «Оленегорский горняк» і «Георгий Победоносец» прибули нові частини. Незабаром чисельність угруповання РФ у Криму перевищила 14 тис. осіб.
Прибулі високомобільні та добре озброєні ворожі частини відразу ж приступають до блокади українських частин і кораблів на півострові, насамперед у Севастополі, де базуються 25 кораблів і суден ВМСУ.
13-захват корвета Хмельницький28 лютого. Оточивши Штаб ВМСУ в Севастополі та найбільшу українську авіабазу в Бельбеку, а згодом й решту частин та кораблів, російський агресор таким чином позбавив їх можливості втрутитися в хід подій на півострові. Блокада супроводжується сильним психологічним тиском на особовий склад та оскаженілою пропагандою на користь переходу на бік «зелених чоловічків». Проросійські радикали зривають з КПП військових частин українські прапори та символіку, погрожуючи відкрити вогонь у бік військових, пере-кривають подачу електроенергії та води, залякують розправою над сім’ями…
Уже сьогодні, оцінюючи події тих днів, можна сказати упевнено: вихід кораблів ВМСУ у море під прикриттям авіації міг стримати нахабство окупанта та змінити хід подальших подій. На жаль, у Києві не зуміли адекватно оцінити обстановку та ступінь загрози. У підсумку – всі українські кораблі у Криму залишилися стояти біля своїх причалів, а літаки – на летовищах.
1 березня. Російський флот закриває для кораблів ВМСУ виходи зі Стрілецької та Північної бухт Севастополя, а також з Балаклави й Новоозерного. Крім того, перед носом українських кораблів, що стояли кормою до причалів у севастопольських бухтах, Чорноморський флот Росії ставить свої судна із завданням фізично завадити їм вийти в море. На кораблях ВМСУ з появою на причалах російських спецпризначенців вживають заходів безпеки, відтягнувшись на швартовах на 5-6 метрів від берега, виключивши можливість проникнення на борт сторонніх. Командири готують кораблі до бою та походу, але наказу на вихід у море та розосередження в заданому районі, як це передбачається на випадок воєнної загрози, не кажучи вже про перехід у порти материкової України, так і не отримують.
16-снятие укр ємблемі с захваченной ПЛ ЗапоріжжяЗа однією із версій, виводити кораблі заборонив тодішній начальник Генерального штабу ЗСУ, колишній командувач ВМСУ адмірал Ю. Іл’їн, спеціально відряджений до Севастополя для оцінювання обстановки на місці. Потім адмірал ліг у госпіталь і самоусунувся від подальших подій, хоча сам Іл’їн це заперечує. А за словами колишнього першого заступника командувача ВМСУ контр-адмірала Д. Шакуро, 2 березня новопризначений командувач ВМСУ контр-адмірал Д. Березовський у присутності офіцерів штабу та преси нібито пропонував Міністру оборони адміралу І. Тенюху перевести кораблі ВМСУ із Севастополя і Новоозерного до пунктів базування Одеса й Очаків, але той заборонив це робити. У патріотизм Березовського повірити важко, оскільки того ж дня він був відсторонений від посади за наказ частинам і кораблям не чинити опору російським військовим у разі спроб захоплення, а 3 березня колишній головком ВМСУ порушив присягу, дану народу України і перейшов на бік агресора, присягнувши на вірність народу Криму. Пізніше Березовський прийняв громадянство РФ. Новим командувачем ВМСУ став контр-адмірал С. Гайдук. Більш оперативно та впевнено діють українські моряки-прикордонники.
2 березня. Щоб уникнути можливого захоплення, 11 кораблів і катерів Керченського загону морської прикордонної охорони на чолі з командиром – капітаном 1-го рангу Ю. Лошаком здійснюють перехід у Бердянськ. 5 березня в Одесу виходять 12 прикордонних кораблів і катерів Севастопольського та Ялтинського прикордонних загонів. З блокованої на той час Балаклавської бухти їм вдається прорватися, коли російський корабель, що чергував на виході з бухти, відійшов для поповнення запасів.
Ранок 4 березня. Корабель управління «Славутич» і корвет «Тернопіль», що стояли в Північній бухті, пробують відійти від причалу. Та зусилля українців виявилися невдалими – їх зупиняють кораблі ЧФ РФ. А ввечері моряки «Славутича» відбивають спробу фізичного захоплення корабля російськими спецпризначенцями і маргіналами-«само-оборонцями».
У цей же день 60 російських спецпризначенців за підтримки так званої кримської «самооборони» атакують кораблі ВМСУ у Стрілецькій бухті. Першою їхньою ціллю стає корвет «Хмельницький». Російський буксир притискає його до причалу. Так нападникам вдалося потрапити на палубу корабля. Офіцери корвета займають оборону в рубці. Та через розбитий ілюмінатор ворог кидає всередину гранату зі сльозогінним газом. Моряки змушені вийти на палубу. Їх б’ють і кидають обличчям донизу, потім змушують спустити прапор і залишити корабель.
На корветі «Луцьк», що стояв поруч із «Хмельницьким», опору терористам не чинили. Його командир капітан 3-го рангу С. Макєєв, порушивши присягу, здає свій корабель окупантам і переходить до них на службу. Таке рішення приймає і капітан 3-го рангу А. Бареєв, командир корабля управління «Донбас». Згодом ці знеславлені офіцери прийняли російське громадянство.
Російсько-піратські прапори піднімають на кораблях «Балта», «Кременець» і низці допоміжних суден. Здіймають російський триколор і на будівлі Академії ВМС імені адмірала П.С. Нахімова. Під час спуску українського державного прапора група курсантів-патріотів несподівано для всіх співає гімн України. Це неприємно вражає загарбників, огидним соромом покриває зрадників, неймовірною гордістю сповнює українців – майбутні захисники України продемонстрували всім, що таке офіцерська честь.
4 березня близько 17:30 флагман ВМС України фрегат «Гетьман Сагайдачний» після участі в міжнародній антипіратській місії в районі Аденської затоки проходить протоку Босфор, прямуючи в Чорне море. Для його перехоплення в північно-західну частину Чорного моря виходить ракетний крейсер «Москва». Екіпаж ворожого судна переконаний в успішному завершенні операції. Та «Сагайдачний» стає кісткою в горлі загарбника – завдяки вдалій роботі радіорозвідки командування корабля дізнається про небезпеку, тож зустрічі з противником уникає. Наступного дня славнозвісний фрегат зустрічала Одеса.
7 березня. Обдуривши російську ППО, з аеродрому морської авіабригади ВМСУ в Новофедорівці в Очаків на гранично малій висоті перелетів корабельний вертоліт із «Сагайдачного». Загалом звідти перегнали на материк 9 справних літаків і вертольотів: 3 Мі-14, 2 Ка-27ПЛ, 2 Бе-12, 2 Ан-26.
Немов здійснюючи акт помсти, вечері того ж дня в Севастополі спецпризначенці атакують командний пункт тактичної групи «Крим» Повітряних Сил України.
Ранок 8 березня. Блокований Штаб ВМСУ відключений від подачі електроенергії та води. Окупанти починають глушити мобільний зв’язок. Одночасно посилюється блокада інших військових частин і кораблів.
10-12 березня. Вихід з Північної бухти перекривають бонові загородження.
16 березня. Проводиться інспірований агресором незаконний «референдум» щодо статусу Криму і його приєднання до Росії. Мета – узаконити анексію півострова. Після цієї події обстановка навколо українських військових ще більше ускладнюється.
Ранок 19 березня. Місцеві радикали і російські спецпризначенці розпочинають штурм розташування штабу ВМСУ в Севастополі. Попереду йдуть жінки і діти, за ними «героїчно» крокують російські автоматники. Протаранивши ворота вантажівкою, нападники проривають оточення українських моряків і вриваються на територію штабу, над яким піднімають російський прапор. Для переговорів у штаб прибуває командувач ЧФ віце-адмірал А. Вітко, після чого росіяни забирають із собою контр-адмірала С. Гайдука, а всі працівники штабу покидають розташування частини.
Довго і мужньо трималася 36-та окрема бригада берегової оборони ВМСУ в Перевальному. Одного разу навіть довелося вивести з боксів танки та розчохлити гармати, відганяючи від периметру частини ворожу юрбу – козаків і спецпризначенців. Але після «референдуму» становище значно погіршилося, тож 20 березня частина припинила своє існування. Із 1000 вояків за штатом вірність українській присязі зберегли 200. Їх звели в батальйон і зі штатною технікою вивели на материк. Ще 200 на чолі з командиром полковником С. Стороженком перейшли на бік окупантів, решта – звільнилися.
Вечір 20 березня. Російські спецпризначенці після короткої сутички захоплюють корвет «Тернопіль», що стояв у Північній бухті. У той же день підполковник А. Лисенко, порушивши українську присягу, здає загарбникам усі запаси палива і ПММ ВМСУ в Севастополі. Припиняє існування Морський радіотехнічний загін особливого призначення ВМСУ (радіоелектронна розвідка), захоплений російськими спецпризначенцями. Особовий склад загону, знищивши цінне обладнання та документи, залишив розташування частини.
Вірними українській присязі залишилося 60 % розвідників, інша частина звільнилася або перейшла на бік окупантів. Серед зрадників опинився начальник центру радіоелектронної розвідки ВМСУ капітан 2-го рангу Є. Васін.
21 березня. Частина команди підводного човна «Запоріжжя» на чолі з капітаном 2-го рангу Р. Шагієвим сприяє захопленню окупантами субмарини. Інша частина з українським командиром першого екіпажу капітаном 2-го рангу Д. Клочаном залишила корабель.
Вранці 22 березня на єдиному підводному човні ВМС України підняли прапор ВМФ Росії – корабель перейшов під контроль Чорноморського флоту.
З усіх кораблів ВМСУ в Севастополі залишився тільки «Славутич», де капітаном 2-го рангу був О. Гончаров. Корабель управління опинився в цілковитій блокаді з усіх боків. До того часу в командира ще залишався зв’язок з Києвом, проте всі добре розуміли: допомогти ніхто нічим не може. Вийти в море «Славутич» уже не міг – просто перед ним був натягнутий сталевий трос і поставлені судна ЧФ.
Для командування «братнього» ЧФ Російської Федерації «Славутич» був як більмо на оці, тому що місце його стоянки добре проглядалося зі штабу флоту. Щоранку на кораблі урочисто, із шикуванням особового складу, співом горна і виконанням гімну України піднімали прапор і гюйс, усьому світові демонструючи, що справжні українські моряки не здаються, що Україна ще присутня в Севастополі, уже оголошеному окупантами «самым русским городом». А із заходом сонця моряки не менш урочисто здійснювали спуск прапора і гюйса. З ускладненням обстановки прапор на гафелі не спускали і вночі, як у поході. Блокадна епопея «Славутича», по суті, стала його останнім походом…
До захоплення останнього українського корабля в штабі ЧФ готувалися досконало.
22 березня, близько 22 години. До корми «Славутича» наблизився високобортний буксир «Шахтар», з якого на палубу українського корабля, немов таргани, «посипалися» численні спецпризначенці зі зброєю. Штурм тривав дві години.
Команду корабля відтіснили в район ходової рубки. Здавалося, опір зламано. Та раптом над морем зазвучала пісня. То моряки через гучномовець заспівали «Варяг» і гімн України, а хвилі несли слова далеко-далеко. Динаміки замовкли. «Славутич» опинився в руках загарбників, які відразу спустили український прапор і підняли свій, зафарбували назву та бортовий номер корабля. З усього видно: цей гордий корабель, команда якого до кінця залишавлася вірною присязі, дуже допік ворогу.

RUSIA UNIRБ SU TERRITORIO CON UN PUENTE A LA PENНNSULA DE CRIMEAНовоозерне. Південна база
Окрім Севастополя, агресор блокував Південну базу ВМСУ в с. Новоозерне, вразливим місцем якої був вузький канал, що з’єднує озеро Донузлав з морем. Від самого початку базу блокували з моря кораблі російського флоту на чолі з ракетним крейсером «Москва». На озері ж перед входом у канал ВМСУ виставили морський тральщик «Черкаси».
Вечір 3 березня. На КПП Південної ВМБ приїжджає командувач ЧФ РФ віце-адмірал А. Вітко. Він жадає, аби українці здали йому базу та кораблі. У відповідь чує категоричне «ні». Після чого російські автоматники та «козаки» блокують КПП. На всіх доступних навколо місцях вони підняли російські прапори. Та українські моряки-добровольці, здійснюючи ночами відчайдушні вилазки за периметр бази, регулярно їх знімали.
Ранок 6 березня. Росіяни біля входу в канал з моря затоплюють списані БПК «Очаків» і водолазний бот «ВМ-416». Наміри агресора цілком очевидні: заблокувати вихід з бази в море.
14 березня. Окупант висуває ультиматум, в якому йдеться про здачу всіх об’єктів і кораблів Південної ВМБ. Щоб уникнути фізичного захоплення БДК «Костянтин Ольшанський», СДК «Кіровоград», морські тральщики «Черкаси» та «Чернігів», а також рейдовий тральщик «Генічеськ», поповнивши запаси палива, прісної води та продовольства, відходять на середину озера й стають на якорі.
20 березня. Починається штурм Південної ВМБ. Проломивши за допомогою бульдозера огорожу, атакуючі вриваються в розташування, прикриваючись жінками та дітьми. Незважаючи на готовність особового складу бази дати відсіч, командування бази та бригади цього разу обирає капітулянтську позицію.
Протилежне рішення приймають окремі командири кораблів, до кінця зберігаючи вірність присязі і демонструючи бойовий дух. Прикладом героїзму є спроби рейдового тральщика «Генiчеськ» і морського тральщика «Черкаси» вирватися з ворожої пастки. Першим на прорив йде «Генічеськ». Невеликий за розмірами кораблик проходить між затопленими на вході в канал судами, але на зовнішній стороні каналу його перехоплюють російські кораблі та змушують повернутися назад.
Більш великому морському тральщику «Черкаси» було складніше пройти між остовами затоплених суден, а спроба відтягнути в сторону затоплений на вході в канал водолазний бот не вдалася – потужності однієї морської машини для цього не вистачило. До того ж на борту був сильний некомплект особового складу – напередодні зійшли на берег 2 офіцери, мічмани і 9 матросів-кримчан. Допомогти прорватися в море, об’єднавши зусилля, попросили командира тральщика «Чернігів» капітана 3-го рангу Б. Палія. Та той відмовив. І не дивно, як з’ясується пізніше, Б. Палій порушить присягу, здавши ввірений йому корабель окупантам, а сам, прийнявши російське громадянство, перейде до них на службу. Не отримавши підтримки, тральщик «Черкаси» повернувся на рейд і став на якір.
Після закінчення терміну російського ультиматуму командир бригади наказав раніше виведеним на середину озера Донузлав кораблям підійти до причалів і здатися. «Костянтин Ольшанський», «Кiровоград» і «Чернігів» виконали наказ. Тральщик «Черкаси» відмовився. Згодом до нього приєднався «Ольшанський», який після відсторонення командира бригади з мінімальним екіпажем на борту знову відійшов на середину озера і став на якір. Решта кораблів здалися. Крім них, 22 березня окупанти захопили корвет «Вінниця».
23 березня. Командир тральщика «Черкаси» робить чергову, останню, спробу прориву в море. Обережно пройшовши малим ходом між затопленими на вході в канал кораблями, він майже це зробив. Та російський буксир МБ-304, що ніс чергування на зовнішній стороні каналу, ударив наш корабель в лівий борт, виштовхнувши тральщик носом на мілину, з якої той насилу знявся та повернувся назад. Комусь може здатися дивним, що буксир насмілився так вчинити з бойовим кораблем, який в інших умовах цілком міг просто розстріляти його з гармат. Але якраз стріляти наказу й не було. До того ж той буксир прикривали кораблі ЧФ РФ.
24 березня. На спроби українських кораблів прорватися в море агресор відповідає затопленням у каналі ще одного, третього вже, судна – списаного водолазного бота «ВМ-413». Крім того, росіяни активізували спроби захоплення незламних кораблів ВМСУ. Вранці цього дня непомітно в тумані на швидкохідному катері підійшла група захоплення й атакувала тральщик «Генiчеськ», що стояв на якорі. Моряків, які героїчно оборонялися, побили, а захоплений корабель відвели в Новоозерне.
Потім настала черга атакувати найбільший корабель ВМСУ – «Костянтин Ольшанський». Його вихід в море виключався. Команда із 20 моряків, які залишилися на борту з 98-ми за штатом, не здавалася! Правда, довго залишатися у відриві від берега вони вже не могли через дії зрадників – хтось із них, йдучи на берег, залив у цистерни з прісною водою солярку… За словами офіцерів, щоб не здавати ворогові корабель, розглядався навіть варіант його затоплення на місці. Проте на це не пішли тільки тому, що великий запас палива міг розлитися і знищити в озері все живе (!).
Близько 18 години з двох катерів на БДК висадилося до 200 російських морпіхів. Вони захопили корабель, подолавши відчайдушний опір команди. Потім, зібравшись біля кормового флагштока, кілька моряків під гімн України спустили прапор і залишили корабель, попередньо пошкодивши головні машини. До причалу «Ольшанський» тягнули на буксирі.
Останнім українським кораблем на озері залишався тральщик «Черкаси». При спробах захоплення його з катерів моряки вдало маневрували та поливали нападників з потужних брандспойтів. За спогадами командира, усе відбувалося так близько, що моряки тральщика могли розгледіти жах в очах нападників. За наявності наказу їх запросто можна було розстріляти. Захопити бойовий корабель на ходу доволі непросто. От і доводилося на початку XXI століття застосовувати тактику часів вітрильного флоту, коли все вирішували абордаж і рукопашна.
25 березня. Весь день спецпризначенці на трьох катерах за повітряної підтримки вертольотів переслідували «Черкаси». Це було непросто. Корабель був на ходу й успішно маневрував. Групу захоплення на палубу тральщика вдалося висадити з гелікоптера тільки ввечері. Першим ділом нападники вивели з ладу пост управління машинами. Корабель зупинився. Команда тральщика відчайдушно захищалася. Тральщик вдалося захопити тільки через дві години. Після чого росіяни підняли на гафелі свій прапор і відвели корабель у Новоозерне, де українська команда зійшла на берег. Так завершилося захоплення Південної ВМБ.
sup4Успішно пройшли тест на честь полковник Ю. Мамчур і підполковник Д. Делятицький. Коли російські війська штурмом захопили українську авіабазу в Бельбеку і розташування Феодосійського батальйону морської піхоти ВМСУ, Ю. Мамчур і Д. Делятицький, незважаючи на зраду частини особового складу, разом зі своїми підлеглими залишилися вірними присязі.
Пізніше вони були виведені на материк для продовження служби.
До 26 березня окупанти захопили всі 193 дислоковані на території АРК військові частини ЗС України, включаючи кораблі й об’єкти ВМСУ. Вартість військового майна, залишеного у Криму, оцінюється в 11,439 млрд дол. Із 14 тисяч особового складу ВМСУ, за останніми даними, до 6 тис., переважно старші офіцери і контрактники, залишилися в Криму і частково перейшли на службу до агресора.
Частину озброєння та техніки України вдалося пізніше вивести на материк, включаючи бойові літаки, бронетехніку й артилерійські системи, а також деякі кораблі і судна. Головком ВМФ РФ адмірал В. Чірков 1 квітня 2014 року повідомив про рішення міністра оборони РФ передати Україні всі 79 кораблів і суден ВМСУ, залишені в Криму. Фактично нам повернули лише 30 кораблів і суден, які застарілі і не мають бойової цінності.
Про моральну сторону дій агресора говорити не доводиться. Захоплені окупантами кораблі ВМСУ відразу розглядалися ними як «законні» трофеї, попри вимоги міжнародного права. Так колись чинили лише пірати: не панькаючись, вони нахабно привласнювали захоплене майно та кораблі.

Володимир Заблоцький

Powered by Ajaxy