Журнал

ВОЄДИНО НАВІКИ

ВОЄДИНО НАВІКИ

У січні 1919 року в Києві  на багатотисячному зібранні людей було проголошено Акт злуки українських земель. Майже сто років минуло відтоді, українцям довелося пережити чимало страшних і трагічних подій, та, ставши єдиною і неподільною, Україна зуміла вистояти й здобути омріяну державність. Сьогодні, засвоївши уроки історії, українці знають, що тільки сильна власна армія може захистити рідну землю від ворога

«Все починалося мирним, цивілізованим шляхом…»
Століттями землі, на яких проживали наші предки, були роз’єднані, перебуваючи під владою чужинців. Століттями наші прадіди проливали кров за чужі інтереси. Проте  завжди  плекали надію на об’єднання у велику українську родину.
Ідея соборності бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її намагалися втілити в життя Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславович і Данило Галицький. А також українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ-ХХ століттях, коли українські землі вже були поділені між Польщею, Московією, Румунією, Австро-Угорщиною, цю ідею «проштовхували» у своїх працях кращі вітчизняні філософи.
І князі, і гетьмани  жили за різних часів і  різних історичних обставин, кожен по-своєму уявляв майбутнє України, але всі вони мріяли про соборну Україну. В роки Першої світової війни наші діди, які воювали як у складі війська Австро-Угорщини, так і Російської імперії, браталися на фронті. Але російський царат жорстко придушував будь-які спроби вирватися з «братніх обіймів старшого брата».
У лютому 1917 року в Росії скинули «царя-батюшку», а до влади прийшов так званий Тимчасовий уряд на чолі з О. Керенським. Звістка про цю подію до Києва надійшла на початку березня. А вже 4 березня за участю представників  політичних партій і духовенства, студентства і громадських та культурних організацій, робітників і військових була проголошена Українська Центральна Рада. Її головою обрали Михайла Грушевського.
Десятого червня того ж року УЦР проголосила I Універсал, у якому зазначалося, що, «не відділяючись від усієї Росії, народ український повинен сам господарювати своїм життям»… Це була відповіть Тимчасовому уряду, який негативно поставився до проголошення Центральної Ради.
7 листопада того ж  року в Росії стався державний переворот, до влади прийшли більшовики. Буквально за кілька днів, усвідомлюючи небезпеку, в Києві проголосили створення Української Народної Республіки…
У листопаді 1918 року у Львові зібралися представники західноукраїнських політичних партій. І оголосили про створення Західноукраїнської Народної Республіки. Відразу ж після цієї події між урядами УНР і ЗУНР почалися переговори, метою яких було їхнє об’єднання. Воно розглядалося як реалізація прагнення українського народу, який впродовж століть був розділений, жити в одній державі, а також як засіб об’єднати сили в боротьбі проти Польщі, що зазіхала на українські землі. Правда, голова Української Національної Ради Євген Петрушевич застерігав від цього кроку. При цьому він посилався на думку американського президента Вудро Вільсона, який вважав, що народи Австро-Угорщини мають право на самовизначення, а Росію розглядав як єдину країну. Оскільки Наддніпрянська Україна входила до її складу, то, як вважав Петрушевич, для Східної Галичини існувала загроза після такого об’єднання потрапити до складу Російської імперії.
Зважаючи на ситуацію, уряд Західноукраїнської Народної Республіки опинився в політичній і дипломатичній ізоляції. І змушений був звернутися по допомогу до УНР. Не переповідатимемо весь хід переговорів між ними, а скажемо лише, що вже 1 грудня 1918 року у Фастові був укладений договір, який передбачав «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». А 3 січня 1919 року Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки схвалила закон «про об’єднання з Наддніпрянською Українською Народною Республікою».  21 січня Всенародні збори ухвалили приєднати до УНР і Закарпаття, а вже 22 січня на Софійській площі зібралися тисячі людей. Про перебіг  подій, що відбувалися того дня,  пише у своїй книзі  «На схилку віку» Левко Лукасевич.
«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут, на балконах, портрети і погруддя Тараса Шевченка, прикрашені національними стрічками, прапори. Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії Української Народної Республіки:
«Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».
Один із творців Акту Злуки, державний секретар ЗУНР Лонгин Цегельський говорив про день 22 січня: «Це така дата, що її виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі».

«Наші нащадки матимуть власну державу…»
У листопаді 1920 року Українська Народна Республіка припинила своє існування: її територія потрапила під владу більшовиків. Їхнє панування тривало до серпня 1991 року. За часів СРСР ні про яку соборність України і мови не могло бути. Події січня 1919 року можна було згадувати лише як «намагання українських буржуазних націоналістів створити свою державу». Ті ж, хто насмілювався згадувати їх в іншому ключі, за часів «товариша Сталіна» безслідно щезали в тюрмах НКВС, а пізніше, при «дорогому Леонідові Іллічі», опинялися в психлікарнях або ж за колючим дротом.
– У роки радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності зі зрозумілих причин не відзначалися. Адже із утвердженням влади російських більшовиків ці «контрреволюційні свята» намагалися стерти  із суспільної свідомості. Однак пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську державу українці зберігали, насамперед жителі Західної України й українська політична еміграція у країнах Європи й Америки.
Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбулося 22 січня 1939 року у столиці Карпатської Украї-ни м. Хусті. Це була наймасовіша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців – понад 30 тис. осіб.
Отже 22 січня ми згадуємо дві рівнозначні за вагою події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки 1918 року та Акт Злуки українських земель рівно за рік – 1919-го, – каже начальник відділу Українського інституту націо-нальної пам’яті Павло Подобєд.
І це свято не вдалося стерти з людської свідомості – 21 січня 1990 року – за понад півтора року до проголошення незалежності – близько 3 мільйонів людей взялися за руки, з’єднавши Львів і Київ. Живий «ланцюг» проліг через Стрий, Львів, Рівне, Житомир і закінчувався аж у Києві. Його початок у Івано-Франківську  був зумовлений тим, що саме це місто, яке на той час мало назву Станіславів, 1919 року було столицею ЗУНР. У ланцюгу об’єдналися – за офіційними даними – близько 450 тисяч осіб. А за неофіційними – від 1 до 5 мільйонів.
Давньогрецький філософ Сенека стверджував, що «історія  час від часу дає нам гіркі уроки, і люди, щоб не пожинати тяжких наслідків, мають робити правильні висновки». У 20-х роках минулого століття ми отримали  урок, надто трагічний за своїми наслідками: не створивши власної держави, українці згодом втратили десятки мільйонів життів.

– Якщо говорити про історичні уроки  Дня Соборності, то вони полягають передусім  у тому, що перед небезпекою втрати державності слід відкинути всі непорозуміння, всі внутрішні чвари, які, як показує наша історія, ніколи до добра не доводять.
День Соборності вчить нас також і того, що вкрай важливо підтримувати та розбудовувати власні Збройні Сили, поважати українського вояка – єдиного і надійного захисника України. Це нам відомо теж з історії. Адже лише в окупованій Україні, тільки після знищення українського війська Москва затягла Україну в своє ярмо, змогла організувати Голодомор та фізично розправитись над політичними опонентами, – наголошує начальник відділу Українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд.

Сергій ВАСИЛЬЧУК

 

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту