Журнал

ЗАХОПЛЕННЯ У СТИЛІ МІЛІТАРІ

ЗАХОПЛЕННЯ У СТИЛІ МІЛІТАРІ

Вигуки із залу: «Молодець!», гучні  оплески товаришів, повалений на мат суперник… Напруга потроху почала зникати, а в голові промайнула перша думка:  «Я – переможець!» І вже за мить, коли суддя підняв  руку дев’ятирічного Артема Дяченка, хлопчика  переповнило почуття гордості за те, що зміг побороти страх і досягти визначеної  мети – першого місця на чемпіонаті світу з козацького двобою

Відтоді минуло чотири роки. І жодного разу юному чемпіону й на думку не спадало полишити спорт та заняття з військових дисциплін. Тоді, коли його однолітки в кращому разі просиджують вільний час вдома перед комп’ютером, він щодня готує себе до дорослого життя. Його мрія –  бути військовим. І таке бажання з’явилося не під впливом загальної ейфорії піднесення престижу армії, а змалечку прищеплювалося під час численних тренувань та під впливом тренера – воїна АТО, а ще завдяки перемогам, які, якщо не зневірюватися, обов’язково приходять після падінь.

Напевне, не кожен дорослий здатен змінювати себе зсередини, долати внутрішні бар’єри, обрати замість розміреного життя ризик, напругу та самовіддачу. І найголовніше – не заради слави та збагачення, а заради інших, заради своєї Батьківщини. Саме з таких сильних духом дітей виростають справжні люди, віддані патріоти.  А ще їх кують, ліплять, обтесують тренери, яким не байдуже, чим займається молодь та якою вона виросте у майбутньому. Це справжнє мистецтво – знайти до кожного підхід та вивести на правильний шлях. Лише варто вдуматися: як зацікавити п’ятирічну дитину щоразу вдягати форму і вчити перші прийоми рукопашного бою, висмикнути підлітка із пасивного животіння серед дворових компаній і сформувати в нього бажання ставати набагато вище всього дріб’язкового? Варіантів безліч, а от правильних – одиниці.

Юрію Пустовію, тренеру та голові військово-спортивного клубу «Каскад», а віднедавна й очільнику Всеукраїнського об’єднання військово-патріотичних організацій (ВОВПО), вдається зацікавити молодь військовим вишколом, історією рідного краю та прищепити відданість традиціям українського народу. Ще на початку 2000-х,  коли прапорщик Юрій Пустовій почав захоплюватися бойовими видами спорту, військову частину ППО у м. Фастові, в якій він служив,  почали розформовувати. Вже на той час із однодумцями встиг сформувати військово-патріотичний клуб для дітей та здобути неабияке визнання серед фастівчан.

Вдень військова служба, а ввечері та у вихідні – робота з молоддю. Тому переводитися у Миколаїв категорично відмовився. Командир погрожував, що звільнить через службову невідповідність. Але це не вплинуло на вибір військовослужбовця. Перервавши військову кар’єру, Юрій Степанович не покинув дітей, а ще з більшим завзяттям занурився в улюблену справу. На запитання, звідки в нього взялося таке бажання, тренер знизує плечима і каже:

– Я завжди хотів бути і вчителем, і військовим, а ще бути майстром бойових мистецтв, і всього цього досяг. Мені колись учителі казали, що маю хист до виховання дітей. Я радий, що в житті мені вдалося це поєднати.

На його долю випало багато випробувань. Адже на час створення «Каскаду» Збройні Сили України шаленими темпами розформовувалися. Повсюдно нав’язувалася думка: ми – мирна країна, ні з ким не збираємося воювати, тому готуватися до війни не потрібно, на службі в армії дедалі частіше ставили тавро непрестижної. Траплялися випадки, коли до Юрія Пустовія підходили цивільні люди та закидали йому: «Ти ж потенційних бандитів готуєш».  Але, він точно знав, що робить і для чого. Спостерігав, як одне за одним зростають покоління справжніх патріотів. Адже дітям змалечку насамперед прищеплювалася  любов до України, повага до народу, шана до традицій, а вже потім вміння воювати. Так і формувалася дитяча свідомість: сила і зброя в руках лише для захисту.

Як кажуть, час вносить свої корективи. І тільки з початком бойових дій на Сході нашої держави ставлення українців до справи військово-патріотичного виховання змінюється, а військово-спортивні клуби набувають дедалі більшої популярності. Досить звичайною стає картина, коли 5-6-річний малюк вчиться розбирати автомат, а вже зрілий юнак проходить справжні випробування військового профі. У клубі «Каскад» – це здійснити марш-кидок стежкою розвідника, виконати поставлені завдання та отримати чорний берет. Юрій Степанович каже, що до таких випробувань допускають далеко не кожного, проте не факт, що й  усі обрані витримають:

– Це для них престиж. Мій вихованець Сашко Гарячий не зміг виконати цей норматив, але вже навчається в Академії Національної гвардії. Він буквально вчора телефонував і питав: «Степановичу, Ви цього року будете приймати «чорний берет»? Я ж хочу здати, ви ж пам’ятаєте? В серпні відпустка, я буду!»

Чорний берет – своєрідний стимул, те, до чого мають прагнути «каскадівці». Увесь їхній шлях –  це як каскади водоспаду. Тільки долати їх треба в напрямку, протилежному руху води, – знизу вгору. У перші три місяці в колективі новачки мають опанувати ідеологічну основу, склад та засади клубу. Якщо перше випробування прой-дено успішно, то дитина отримує шеврон «Каскаду» й автоматично стає повноцінним членом організації. Кожного року – своєрідний іспит на виживання та кмітливість. Розвідрейд триває 2-3 доби у незнайомій для команди юних розвідників місцевості. Вони отримують завдання та мають дійти до визначеної точки й не заблукати. І тут не до слабкості чи незнання, приміром, топографії. А ще під час рейду тренери та батьки влаштовують засідки, заплутують шлях. І дітям доводиться застосовувати всі свої таланти й навички, добре усвідомлюючи, наскільки важливі вони в реальних бойових умовах.

– Це їхня атестація, – говорить Юрій Пустовій, – з 10 років мають працювати, як розвідгрупа. Навіть часу на перепочинок залишаємо обмаль: влаштовуємо нічні бої, засідки, а вдень – вирушаємо здобувати розвіддані. Все це ми аналізуємо. Попусків ніяких нікому не даємо. Якщо не пройшли випробування – готуються до наступного разу. Але вже підходять до цього більш відповідально.

За плечима очільника «Каскаду» рік війни у зоні АТО. Як командир розвідвзводу він знав – лише згуртований колектив здатен по-справжньому воювати та вижити у складних умовах. Він і там вчив всього своїх бійців. А тих, хто йшов у інші підрозділи, не забував, відслідковував їхній бойовий шлях. Та особливо боляче ставало, коли вони не поверталися. Так з оточення під Дебальцевим не вийшли двоє його вихованців. Він і досі не може пробачити собі: «Мені здається, що коли б я тоді був з ними, нічого б такого не трапилося. Напевне, вони розгубилися, не туди пішли…» Юрій Степанович не хвалиться своїми досягненнями та бойовими буднями. Але таке випробовування війною сформувало ще одне переконання – він може бути й інструктором для бойових підрозділів, і тренером для малечі. Тому  в мирному житті він не дозволяє жодних вольностей.

– Я із тих тренерів, які жорстко підходять до системи тренування. Ставлю  умови: або ти досягаєш, або ти здаєшся і вже ніколи нічого не досягнеш.  Я їх постійно спонукаю, створюю такі стресові ситуації, і вони розуміють, що виходу немає, і починають рухатись. Було дуже приємно, коли мої вихованці повернулися з АТО і дякували:  «Степанович нас навчив, то ми були значно кращі за інших хлопців».

Серед випускників «Каскаду» п’ять воїнів АТО. Юрій Пустовій каже, що був вражений, коли воювати пішли саме ці хлопці. В клубі вони не вирізнялися ні фізичними даними, ні лідерською позицією. А от громадянську позицію виявили на всі 100 відсотків. Серед них і Захар, якого тренер відмовляв від такого рішення. Адже хлопець – політолог, їздив у США на навчання, а війна – це зовсім інше. Та молода людина наполягала на своєму: «Все одно поїду». Тренеру нічого не залишалося, як порекомендувати його в один зі спецпідрозділів, де на той час проходили службу вихованці організації «Пласт».

Юрій Пустовій – фанат своєї справи. Виховувати молодь у найкращих військових традиціях – справа його життя. І, напевне, це додає чоловікові сил не відступати перед труднощами і ростити достойних нащадків нашого народу, а ще брати на себе дедалі нові зобов’язання щодо координації та налагодження роботи ВОВПО. За два роки існування до цієї організації приєдналося багато товариств і клубів Київщини та інших регіонів. Долучилися навіть представники «Пласту». Загальні юнацькі збори всіх учасників клубів відбуваються доволі часто. Вони виходять на всеукраї-нський рівень, гуртуючи дітей навколо ідеї патріотизму та плекаючи в них непідробну гордість за власну громадянську позицію. Тому ВОВПО ставить собі за першочергову мету готувати молодь до проходження військової служби. Тренери розуміють, що далеко не всі пов’яжуть своє майбутнє з армією, проте кожен вихованець має бути закріплений за певним загоном територіальної оборони. А ще слідкують за новітніми світовими стандартами, щоб вчити молодь по-сучасному.

– Юрій Степанович запропонував – і цього року в нас буде проведено низку семінарів «Кузня захисників Вітчизни», де ми засвоюємо стандарти НАТО. В них інші підходи до тактики, домедичної підготовки. Наприклад, ми раніше звичайним джгутом користувалися, а світ вже багато років застосовує турнікети. Для нас це новинка, це нові принципи роботи. Нинішнього року буде ще чотири семінари з гуманітарних питань, також включені й патріотичні екскурсії. Незабаром відзначатимемо 100-річчя української революції, отже досліджуємо, які історичні події відбувалися в той час у нашій області та хто брав у них участь, – ділиться враженнями Наталя Топчій, представник Київського обласного молодіжного центру.

Діти й дорослі збираються, щоб не лише позмагатися й довести собі та іншим, що вони здатні на багато що, а й обмінюються набутим досвідом. І хоча такі зльоти проводяться за загальною схемою, де потрібно знати орієнтування на місцевості й загальновійськову тематику, та під час перепочинку молодь ділиться й особливими вміннями. Приміром,  у клубі «Буревітер» діти вчаться влучно метати бойові ножі, козир «Ратоборця» – десантування, а от у «Миротворці» хлопці та дівчата творять неймовірне: розбивають об голову кам’яні брили, лягають на дошку із цвяхами та легко проходять по битому склу.

Віктор Контурак свого часу брав участь у миротворчій місії в Косові, а коли на Донбас увійшли російсько-терористичні війська, пішов служити у складі 8-го окремого полку спецпризначення. Йому не байдуже, чим займається молодь у його рідному Обухові. Тож вже 10 років робить все, щоб юнаки не набували такі звички, як наркоманія та алкоголізм, а виростали справжніми людьми.

– Є повага, є авторитет, тому діти йдуть до мене на заняття. І вони знають: служба в армії на даний момент допомагає вижити. Нині нелегкий період, і якщо людина фізично чи психологічно не загартована, вона пропаде, – каже Віктор Контурак.

Обличчя вихованців військово-спортивних клубів інші, ніж у їхніх однолітків: цілеспрямовані та вольові. А в очах – щира любов до всього, що об’єднується словом «військовий». Вони знають, як поставити розтяжку та пройти мінне поле, зупинити кровотечу і з заплющеними очима за секунди зібрати  й розібрати автомат Калашникова, дати реальну відсіч озброєному противнику. Коли вони показують майстер-клас, жоден глядач не залишається байдужим – яскраве видовище захоплює.

Виступ триває хвилини, та ти розумієш, що за цим стоять роки тренувань, наполегливої роботи тренерів та їхніх вихованців, які, попри юний вік, знають ціну таким поняттям, як плече товариша, самопожертва та військовий професіоналізм.

Саме ці діти – майбутнє армії та нашого народу. Тому варто приділяти увагу їхньому вихованню, перейматися їхніми потребами та бажаннями. А ентузіазм наставників та реальна підтримка з боку держави допоможуть виплекати непереможних патріотів, які готові стати на захист України.

– Батьківщину треба захищати, бо її просто заберуть, її може не стати, – вважає 14-річний Володимир Поліщук, вихованець «Каскаду».

Галина ЖОЛТІКОВА

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту