Весь світ з нами!

100 поїздок на війну

100 поїздок на війну

Понад сто поїздок в зону АТО здійснив священнослужитель-волонтер Ярослав Гика. Він настоятель Вознесенського храму Української православної церкви Київського патріархату. Допомога, яку привіз благочинний на фронт обраховується навіть не десятками, а сотнями тонн. Це і харчі, і військове спорядження, і різноманітний інвентар, без якого солдатам на буремному Сході просто не обійтися.

Ледь не в кожному батальйоні вздовж лінії фронту на отця Ярослава чекають бійці. І не лише тому, що він везе необхідні речі. А й для того, аби почути його звернення до Бога. Бо на війні, де ледь не щохвилини над головою свистять кулі, починають молитися навіть ті, чия нога раніше до церкви не ступала. У найзапекліші дні боїв, у найболючіші миті спогадів і туги за рідною домівкою наші бійці звертаються до Господа

І миротворець, і патріот

Отець Ярослав родом зі Львівщини. Після закінчення Київської духовної семінарії дев’ятнадцять років служив на Черкащині. І вже два роки, як перебрався до Козельця. Так уже склалися обставини, що Черніговом він їздить із навігатором, а там, де виють» снаряди «Градів» і полює ворожий снайпер, мішенню якого можна стати будь-якої миті, священнослужитель знає кожну стежку, що веде до наших військових. Каже, стільки разів опинявся під кулями, що вже можна відзначати ювілей. Та це його не зупиняє. Навіть навпаки… Священнослужитель переконаний: на все воля Божа.

– Краще загинути, виконуючи важливу місію там, де ти дійсно потрібен, ніж тут у мирну днину тебе зіб’є якийсь неуважний водій, – зауважує служитель храму.

Все почалося з Майдану. Тієї зловісної ночі з 29 на 30 листопада 2013 року, коли відбувся силовий розгін студентів, увірвався й терпець благочинного. Наступного дня отець Ярослав долучився до масового протесту проти свавілля беркутівців. Адже, на його переконання, християни мають право себе захистити. Відтоді проводив там усі дні без спочину, окрім суботи та неділі, коли належало проводити вести службу в храмі. Пішов туди швидше як миротворець, патріот. Допомагав коли добрим напутнім словом, а коли й медичну допомогу доводилося надавати.

– З усієї країни їхали люди, щоб виявити невдоволення діями влади. Священнослужителі різних конфесій теж не могли залишатися осторонь. Люди молилися не через те, що їм було страшно. Вони просили Господа підтримати їхню справу. Так, молитва гартує, молитва полегшує біль, але молитва Майдану була проханням до Бога допомогти в цій справі, – каже отець Ярослав.

 

Машина-годувальниця

Настоятель храму свого часу теж проходив військову підготовку – служив у морській піхоті в Криму. Але це було ще до семінарії.

– Військо існує для того, щоб захищати, а не для того, щоб нападати. На Сході країни наші хлопці стоять для захисту народу своєї держави. Ми зобов’язані їх підтримувати. Адже завдяки їм наші діти спокійно сплять. У перші місяці війни Українське військо було дуже бідним, – пригадує мій співрозмовник. – Особливо малозабезпеченими були добровольчі батальйони. Тому возити доводилось усе: від харчів до шоломів та бронежилетів. Коли я вперше приїхав на Схід до нашого десантного батальйону, який на той час стояв в обороні, на продовольчому складі побачив кілька помідорів, кілька кілограмів цибулі та пачку солі. Я запитав: хлопці, це всі ваші продукти? Вони кивнули, не підводячи очей. «А що ж ви їсте?» – не втримався від запитання. Вони відповіли, що місцеві допомагають… Хліб, воду підвозять. Відтоді до зони АТО ми почали їздити три-чотири рази на місяць. Допомогу збирали, без перебільшення, всім миром: люди зносили все, що мали.

Десять разів під ворожими обстрілами

«Такий собі ювілей», – жартує отець Ярослав. А якщо говорити без іронії, то саме стільки разів машину священнослужителів-во­лон­терів обстрілював ворог. У їхньому екіпажі завжди четверо: отець Андрій, Сергій Кошелюк, Михайло Липка та наш герой. Їм навіть позивний дали – «БМП».

– Вперше під обстріл потрапили в Пісках, де нам дід – місцевий мешканець – підкинув телефон, а потім за тим «маячком» вівся точковий обстріл з ворожого боку, – пригадує отець. – Діда знайшли, здали в контррозвідку, де там він і зізнався у скоєному. Якось зайшли у прикордонний підрозділ у Волновасі: молилися, причащали військових. Раптом зникло світло, на голови посипалися штукатурка. Хлопці кажуть, що це нас обстрілюють з важкої артилерії. Але ми продовжували молитися. На щастя, обійшлося без жертв. Саме тоді трапилася трагедія неподалік Волновахи терористи обстріляли рейсовий автобус «Златоустівка–Донецьк» із пасажирами. На місці загинули 10 людей, зокрема 14-річна дівчинка. 18 людей дістали поранення, 13 із них були доставлені у Волноваську лікарню, де померла ще одна жінка. Тож у нашому випадку не обійшлося без Божої допомоги.

Їхню «БМП» добре знають на всій лінії фронту. Вони не допомагають якійсь одній бригаді. Бо для благочинних усі рівні.

–  Приїхали одного разу до 72-ї окремої механізованої бригади з Білої Церкви. Вони нас направляли туди, де бійці чекали допомоги, – розповідає отець. –  Так дізналися, що в танкістів навіть форми немає. Вже наступного разу привезли належне обмундирування. Один щедрий бізнесмен виділив кошти, ми закупили і доправили. Допомога має бути дійсно за потребами, а не аби чим.

Під час десятого обстрілу священнослужителі зазирнули й смерті в очі. Тоді, на контрольно-пропускному пункті біля Мар’їнки вони ледь встигли сховатися в бліндажі.

Коли настоятель Вознесенької церкви, збираючи допомогу для учасників АТО, почав їздити вже з Козельця, йому неабияк допомагала місцева волонтерська організація «Грім». Чого тільки тоді не возили: буржуйки, одяг, ковдри, мішки, цвяхи, плівку для бліндажів… Потреб у військових чимало. На щастя, охочі допомогти також є.

Табір для дітей

Про волонтерську діяльність нашого героя можна говорити годинами. І вона не обмежується допомогою бійцям АТО. Цього літа вперше вдалося запровадити на теренах Козелеччини духовно-патріотичний табір для дітей.

– Хвилювався… Не був впевнений, чи відпустять батьки своїх чад. Мене ще тут не всі знають. Рік я проводив службу взагалі під стінами  Вознесенської церкви. Зрештою ми домоглися свого, і тепер храм працює за призначенням, – зауважує мій співбесідник. – Увагу, звісно, акцентували на напівсиротах, дітях із малозабезпечених родин, які не можуть собі дозволити оздоровлення через брак коштів. Група з п’ятнадцяти осіб таки зібралася. До нашого табору були залучені волонтери, вчителі. Одразу знайшовся кухар на добровільних засадах. Хлопчина дійсно смачно готував. Діти жили в наметах. Добрі люди з Києва придбали нам двадцять карематів (універсальний килимок для туризму, що не пропускає вологу й холод – Авт.).

У духовно-патріотичному таборі, розташованому на березі Десни, оздоровлення та відпочинок гармонійно поєднувалися з уроками духовності. Кожного дня відбувалися заходи певної тематики: день спорту, музики, добра.

– У нас було дуже зручне розташування: річка, прибережна зона із зеленими насадженнями, – розповідає отець Ярослав. – Ми були на косі, де мілко, немає водовертей – безпечне й чудове місце для відпочинку. Щовечора палили вогнище, співали пісень. Там всі діти залюбки вивчили і щоранку співали Гімн України.

Отець Ярослав такий табір організовував і на Черкащині. По кілька разів за теплий сезон. Його сини-двійнята Георгій та Ілля жодного разу не пропустили корисного відпочинку. Їм по тринадцять, а вони вправно володіють усіма знаряддями праці. Вміють готувати і з радістю допомагають татові, бо він для них – приклад у всьому!

 

Сніжана БОЖОК.
Фото автора та з архіву отця Ярослава

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту